Позакласна робота

    «На Аскольдовій могилі поховали їх…»

                  Виховний захід, присвячений битві під Крутами

Мета:    вшанувати героїчний подвиг захисників незалеж
ності нашої України; розвивати здібності лектора та доповідача; виховувати почуття патріотизму, відданості своїй Батьківщині, любові до рідного краю, повагу до історичних пам’яток і шанобливе ставлення до героїчного минулого нашої держави.

Зал прикрашений квітами і рушниками. У центрі сцени – напис з чорними стрічками і калиною з датою – 29 січня 1918 року «Тут юнь прекрасна і свята Встелила землю в мить єдину*.

1-ий ведучий.
І знов, у котрий це вже раз, Зійшлися ми в одній родині, Щоб пом’януть той славний час, Коли в офіру Батьківщині Себе принесли кращі з нас. Нема любові понад ту, Що окропила кров’ю Крути, І ту гарячу кров святу Повік Вкраїні не забути.

2-ий ведучий. Січень 1918 року в житті України ознамеяу вався двома подіями: проголошенням Українською Центральною Радою IV Універсалу, за яким Українська Народна республіка стала самостійною і незалежною, і бій під містечком Крути.1-    ий    ведучий. Берестечко… Лисоня… Крути… Все це – трагічні сторінки нашої історії. Але бій під Кругами займає серед них особливе місце. Там з жорстоким ворогом у боротьбу стали юнаки, які ніколи не тримали в руках зброї – студенти Київського університету Святого Володимира та учні гімназії імені Кирило- Мефодіївського братства. їх було триста. І вони поклали голови за волю України.
Музика.
2-ий  ведучий. Тим, хто в боротьбі за волю і кращу долю України не дожив до сьогоднішнього дня, спить у знаних і безіменних могилах, розкиданих по рідній і чужій землях, присвячується.

1-ий  ведучий. Цвіту нашого народу, його славним синам і дочкам, які у розквіті своїх духовних і фізичних сил віддали молодість і найдорожче, що є у кожного з нас – життя, присвячується.

2- ий  ведучий. Тим, кого в умовах більшовицької тиранії ми повинні були забути і викреслити зі своєї пам’яті, героям, які полягли в страшному бою під Крутами, присвячується.

Музика звучить голосно. Виходять учні.

1-ий учень. У наших предків з давніх-давен був звичай – у день поминання, могили мертвих встеляти квітами і запалювати на них свічки. Тож нехай наш зал сьогодні стане поминальним храмом за душі тих. кому завдячуємо своїм життям у вільній і незалежній державі.

2-ий  учень. Давайте згадаємо, чому ми щорічно говоримо про день 29 січня 1918 року? Чому завдячують ті триста безвусих, молодих школярів і студентів, такій славі! Хто були ті юні завзятці? Чи вірили вони у свої сили?

Пісня «Ой у лузі червона калина

3-ій учень. 22 січня 1918 року Українська Центральна Рада проголосила в Києві IV Універсал про повну самостійність Української держави. У відповідь на це московські більшовики 1 їх українські яничари утворили в Харкові більшовицький уряд нібито окремої ?Радянської України». Цей уряд, а саме Москва, почав війну з Україною. Сюди посунули зі сходу численні москов-
I ські орди під проводом колишнього царського полковника жан- I Дармерії Муравйова. і

4-ий учень. В той грізний час у Києві був сформований курінь зі студентів і молодих гімназистів. Вони були ще дітьми, ніколи не нюхали пороху, і навіть не тримали у руках зброї. У студентський курінь записалися і багато учнів гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства на чолі з сотником Омельченком. Загальна чисельність українських сил на цьому відтинку фронту становила 20 старшин, близько 500 юнкерів, студентської сотні, осіб 115-130. Вони мали на озброєні 16 кулеметів та бронепотяг. Командиром був сотник А. Гончаренко. Є відомості, що під час бою до них приєдналися 80 добровольців із підрозділів місцевого вільного козацтва.

1-ий  учень. Більшовицьке угрупування під командуванням М. Муравйова, яке було сформоване з московських та брянських червоноармійців і балтійських матросів, становили загони Єгорова 1330 осіб, Березіна 3500 осіб та Кудинського 800 осіб. Під час бою до них приєднався 1-й Петроградський загін. Не наважуючись зустріти ворога в Бахмачі, де перебували до 2-х тисяч збільшовизованих робітників, А. Гончаренко наказав відступити до станції Крути і зайняти там оборону.

2-ий  учень. Вранці 29 січня 1918 соку українські війська були готові відбивати ворога. Студентський курінь поділили на 4 роти по 28-30 бійців, три з яких зайняли оборону в окопах. Четверта складалася з наймолодших та тих хто не вмів стріляти, і перебувала в резерві. Біля 9 години розпочався наступ більшовиків.

3-ій  учень.
Земля стогнала, корчилась від болю, І сніг чорнів від сажі і від ран…

Вогонь! Вогонь!.. Немов табун по полю, Хрипить орда – лютує Чингісхан!..Та триста куль, як блискавки летіла Нечаче знов піднявся Святослав І кидав жаром смертоносні стріли, І печеніга згубою долав!…
Вогонь! Вогонь… – палав порив залізний, І курінний Омельченко в бою Метавсь, як тур, віддавши для вітчизни, Своє життя і молодість свою!..
…Зловісна ніч – її не позабути! – Пливла над полем, студеніла мла… Лягла три сотня у бою за Крути, За Україну у снігах лягла!…

4-ий учень. Найтрагічніші моменти бою під Крутами описав його учасник – поручник армії УНР Михайлика:
?Мені видно було чорні густі лави матросів, що пішли у наступ. Застрочили скоростріли, рушниці. Видно було, як падали у сніг чорні постаті матросів, але просувалися вони все ближче і ближче. У нас уже було багато поранених, і сотня відходила до окопів. Тут були розміщені всі наші сили, які чекали рішучого моменту. А він уже наближався. Густі лави сірих і чорних постатей ішли на весь зріст. З окопів застрочили сорок наших скорострілів і рушниці трьох сотень юнаків та студентського куреня. Падали чорні постаті, а за ними йшли нові, знову падали, і знову йшли одні за одним чорні і сірі лави. Наші окопи, станція й потяги засипали ворожими кулями, але ми трималися міцно. Посилали по набої до потягів за півтори версти, вистрілювали їх і знову посилали. Але грізні вістки: «немає набоїв», «псуються скоростріли» – йролетіли по окопах, а тут чорні постаті знялися, почулися крики «ура», «слава», і все перемішалося. Стріляли один в одного. Обливалися кров’ю багнети. Вороги, яких було вдесятеро більше, перемогли. Почався швидкий, вже організований відступ до потягів, а москалі з криком «ура!» кинулися до станції, яку охороняло 50 студентів, переважно з тих, хто не вмів стріляти. Вечоріло, коли зібралися вояки до потягів. Два вагони, Одведені для ранених, були переповнені, відвели третій. Потяги Рушили під вогнем ворога».

1-ий учень. Коли до більшовиків підійшло підкріплення, А. Гончаренко віддав наказ відходити. Забравши вбитих і поранених, українське військо відступило до ешелону, де близько 17 години зібрались усі підрозділи. Незабаром з’ясували, що не вистачає однієї роти студентів, яка стояла найближче до станції. Відступаючи в сутінках, вони вийшли прямо до станції Крути, ЯкУ вже зайняли червоногвардійці. 35 молодих бійців потрапили У полон. Коли більшовицький командуючий П. Єгоров довідався про втрати, яких зазнали його підрозділи, це близько 300 осіб, ВІН наказав стратити полонених.

2-ий учень.
Ще юнаки, ще майже діти, А навкруги і смерть, і кров. «На порох стерти, перебити!» – Іде на Київ Муравйов.
Полків його не зупинити, Та рано тішаться кати: Коли стають до зброї діти, Народ цей – не перемогти!
ій    учень. Сімох юнаків більшовики відправили в тил. Один з них згодом дивом урятувався. Решту знищили тут-таки, під Крутами – спочатку розстрілювали, а потім добивали багнетами і ножами. Як свідчили селяни, котрі бачили страту, учень сьомого класу гімназії Григорій Пінський заспівав гімн «Ще не вмерла Україна», який підхопили його побратими…
ий    учень. На жаль, через недостатність історичних джерел і суперечливість достовірних даних про кількість загиблих під Крутами нема й досі. За свідченнями учасників бою, з українського боку, ймовірно, було вбито близько 300 осіб. Розходяться історики в оцінці кількості загиблих нападників – від кількох сотень до двох тисяч.

Пісня «Повіяв вітер степовий…».

1-ий учень.
Супроти хижої навали, Супроти смерті – в стужу й сніг Ось тут вони, ось тут стояли, їх всього жменька – триста їх.
Стихали Києва хорали, Його заслін – ці юнаки. Ось тут редут. Ось тут вмирали, Приймали кулі й штики.
І пам’яттю не оминути Останній бій, останній крик, Ці Фермопіли наші – Крути, А Берестечко – їх двійник.
Ген визирала мати сина Дівчата в’яли на порі.
Лиш червонилася калина Ще дужче в кожному дворі.
І не уславлені спартанці, А хлопці з роду відчайдух – Ці гімназисти, ці повстанці, Ось тут їх непереборний дух.
І слава їх встає, не вмерши, Ятрить крізь відстані і час. Було їх триста… Триста перший – І ти, і я, і кожний нас.

2-ий  учень. Є багато версій трагічних подій під Крутами. Протягом тривалого часу в загибелі студентів звинувачували керівництво українських Збройних сил, яке нібито кинуло їх напризволяще перед загрозою сильного і небезпечного ворога. Але останні дослідження аргументовано стверджують, що командування Армії УНР розуміло стратегічну важливість оборони бахмацького напряму. Туди передбачали скерувати частину Гайдамацького коша Слобідської України на чолі з Симоном Петлюрою, однак у ніч на 29 січня 1918 року розпочався більшовицький заколот У Києві, й довелося терміново перебазувати війська з фронту.

3-ій    учень.
Ніс ворог віками Нам смерть і руїну, Надівши терновий Вінок на чоло, їх було лиш триста На всю Україну!.. Чому їх так мало Було?..
Хтось звіру повірив, Повірив обнові, В братерство і рівність, В фальшиві слова. І сніг засвітився Від юної крові, Посічена впала
Чому стільки люду
Байдуже заснуло,
Коли насувався
Із півночі скон?
Невже у правителів
Часу не було,
Щоб свій захистити
Державний кордон?!
Ми часто своїх же
Тримаєм на вилах,
Аж поки не вдарить
Скривавлений час.
Ми вмієм казати
Слова на могилах,
А хто ж оборонить
Роз’єднаних нас?
Не маємо права
Байдужо заснути,
Бо знову ворожий
Бунтується сказ.
Історія є,
Є невпокорені Крути, І Слава та Честі Є вічний наказ.

4-ий учень. Самовідданий подвиг, який українські юнаки здійснили під Крутами, затримав швидке просування військ М. Муравйова. Але дорога до столиці України тепер була відкрита. 5 лютого більшовики підійшли до міста і з берегів Дніпра піддали його масовому гарматному обстрілові. 9 лютого «червоні» захопили Київ і вчинили криваву розправу над беззахисним населенням. На вулицях хапали всіх, хто розмовляв українською мовою, носив вишиванку і мав вуса. У Марийському парку садисти Муравйова розстріляли 200 учнів гімназії і училищ лише за те, що вони були у списках української юнацької військово- спортивної організації.
Розстріляли за «буржуйський вигляд», «за косий погляд», ?за кожне українське слово». Або й просто так, як писав очевидець згаданих подій, уродженець Дебальцева Володимир Сосюра.
Вони лежать, навіки молоді, Славні й веселі, з усміхом щасливим, Готові чути поклик, як тоді, Коли на бій ішли з бадьорим співом.

2-ий учень. За неповний місяць окупації «червоні», за різними оцінками, вбили від 5 до 20 тисяч громадян.
На початку березня 1918 року згідно з мирним договором, підписаним у Бресті, українські війська з допомогою Німеччини звільнили Київ.
Після вигнання з України більшовиків близькі та друзі юнаків, загиблих під Крутами, порушили питання про їх перепохо- вання. Вже 1 березня 1918 року в Києві було створено комітет із розшуку тіл загиблих під Крутами, який очолив учасник бою студент С. Король. 9 березня газета «Нова рада» вмістила такі рядки: «Гурток родичів звертається до всіх батьків і родичів студентів, середньо-шкільників і інших, що входили в склад січового стрілецького куреня і загинули в бою та розстріляні після бою біля Крут 16 січня і пропонує піднести загальне прохання про розкопку могил, щоб розпізнати і перевезти їх тіла з Крут, а також перепоховати у Києві».

3-ій учень. Було заготовлено 200 трун, однак вдалося розшукати лише 28 тіл тих студентів та гімназистів, яких більшовики розстріляли після бою.
19 березня 1918 року, за розпорядженням українського уряду, на Аскольдовій горі у Києві перепоховали з військовими почестями 28 розстріляних полонених, які були учасниками крутянського бою. їх перевезли до столиці з братської могили під Крутами, вал якою місцеві селяни з власної ініціативи насипали курган. Серед упізнаних 13 студентів та 5 гімназистів. Інших юнаків, як стверджують очевидці, впізнати було неможливо – настільки окупанти понівечили їхні тіла. Так, член згаданого комітету Лукашевнч, який був учасником бою під Крутами, згадував: «Майже всі, кого взято у полон, були по-звірячому скаліченими під час розстрілу. Трупи були з розтрощеними головами, вибитими зубами, деякі – з виколотими очима. Декілька трупів взагалі не вдалося впізнати – до такої міри їх було понівечено. Одного з яеіядифі- кованих упізнала у Києві його мати за монограмою на сорочці».

4-ий учень.
Сумні батьки й жалобні матері, Минувши повз Аскольдову могилу, Мовчазно зрять, як страдницькій порі ‘ Журба вербу вколисує похилу.

Лихі вітри, гойдайте верховіть Живого свідка бойових крутянців! Та не турбуйте кореня, не гніть Святих дерев, що знали новобранців.Безвусі, юні, вічно молоді, Ви склали голови за рідний Київ, Скріпивши крок державницькій ході, Вписавши подвиг у свободи вияв.

1-ий учень. В цей самий день під час служби Божої на могилі співав студентський хор. Траурну жалобну промову проголосив М. Гру шевський. Молодий поет Павло Тичина гаряче відгукнувся про цю подію віршем «Пам’яті тридцяти», який у радянський період майже не друкували.
На Аскольдовій могилі поховали їх – Тридцять мучнів українців, славних, молодих… На Аскольдовій могилі український цвіт! – По кривавій по дорозі нам іти у світ. На кого посміла знятись зрадника рука? – Квітне сонце, грає вітер і Дніпро-ріка… На кого завзявся Каїн? Боже, покарай! – Понад все вони любили свій ‘коханий край. Вмерли в Новім Заповіті з славою святих. – На Аскольдовій могилі поховали їх.

2-ий учень. За радянської влади імперський прокомуністичний режим намагався знищити в пам’яті народу будь-яку згадку про Крути. Але, як виявилося, пам’ять про безсмертний подвиг юнаків-пережила тоталітарну добу… і житиме вічно!
Тому саме сьогодці нам необхідно було згадати про подвиг героїв Крут. Хай він будечуроком любові до України, утвердженням національної свідомості. Від незалежної України вони варті гідного вшанування. Ми повинні їх пам’ятати завжди і виконувати їхній заповіт – розбудовувати державу Україну.

3-ій учень. Бойовий наказ наша молодь виконала, а пам’ять полеглих, оповита ореолом слави, стала взірцем для майбутніх поколінь.
Взоруй же, наше молоде покоління, на своїх попередників з-під Крут і завжди у своїх починаннях пам’ятай, що найсвяті- шим для нас було, є і буде Бог і Україна.

4-ий  учень.
Любіть Україну, козацькі сини, Вона в нас, як мати, єдина. Любіть Україну, шануйте її, І з вами вона не загине. Любіть Україну, вона в нас одна, Другої нема і не буде. Любіть Україну, як матір щодня, Тоді вона й вас не забуде. Любіть Україну, як матір свою, Як рідну, кохану дитину. Любіть Україну, благаю, молю, Як першу любов і єдину.

1-ий  учень.
Любіть Україну, всім серцем любіть, Священную Русь-Україну. Як предки великі її бороніть, Кохайте її до загину.
Любіть Україну, як вірні сини, Віддати життя їй готові, Як юні сини, що життя віддали Під Крутами всі, як герої…

Пісня

2-ий учень. Нехай пам’ять про наших героїв, які загинули під Крутами, буде вічною. І нехай їхня смерть буде для нас прикладом, як треба любити свою Батьківщину. Будьте ж певні, дорогі герої, ви загинули не марно. Золотаво-блакитні знамена, які застигли у ваших очах, коли ви падали на землю, стали державними символами і навіки залишилися для нас найбільшою святинею.

3-ій  учень. Страшно вмирати, але ще страшніше загинути марно. Минуть роки, десятиліття, але пам’ять про юнаків-героїв
не загине вовік. Вона світитиме не тільки українцям, усім обраним Богом людьми, які покладають своє життя во ім’я брата свого.

Тиха мелодія. Виходить дівчина.

Дівчина.
0, Боже наш добрий, З високого неба! Молитву сьогодні Заносим до Тебе. За тих, що боролись При станції Крути, За нашу Державу Із ворогом лютим. Що в битві цій впали В цю зиму криваву… Прийди їх до Себе Прийми в Свою славу! А нам від цих Триста, 0, Боже, благаєм! Любові дай вчитись До рідного краю

«НАРОД МІЙ Є! НАРОД МІЙ ЗАВЖДИ БУДЕ!»

Мета виховної години:

поглибити знання учнів про Україну;

формувати ціннісне ставлення до держави, родини, громадянина; почуття належності до своєї країни, її історії та традицій;

розвивати громадянські цінності: патріотизм, людяність, толерантність;

розвивати логічне мислення, вміння порівнювати, аналізувати, узагальнювати і критично оцінювати історичні факти, робити висновки, відстоювати власну позицію;

виховувати любов до рідного краю, дбайливе ставлення до скарбів Батьківщини, розуміння людини – як найвищого творіння.

Обладнання уроку: державна символіка, вишитий рушник, хліб-сіль, букет із кетягів червоної калини і колосся.

Для колективної творчої справи: фотоколаж із краєвидів України та визначних подій для нашого народу, фотографії із мистецьких конкурсів, вирізки із газет і журналів із життя співвітчизників та ін.; ватман, клей, ножиці, стиплер.

                               Хід заходу:

Вступне слово вчителя

    Сучасна Україна як самостійна і незалежна держава існує від 24 серпня 1991 року. Наша держава – своєрідний феномен: одночасно древня і юна, славнозвісна і маловідома. На політичній карті світу як самостійна держава з’явилася  порівняно недавно, але її праматір – трипільська цивілізація, а потім – Київська Русь відомі своєю величчю на весь світ.                                                                                                           Історична доля України складалася непросто. Були важкі періоди невдач і розчарувань, гоніння і роздробленості. Та на всіх історичних перехрестях, як власну душу, нетлінний скарб, народ плекав рідну мову, власну культуру і звичаї. Ми, немов найдорогоціннішу монету, карбували свої кращі риси: волелюбність, працьовитість, щедрість і відповідальність.

   Нам є чим гордитися:

нинішня Україна – одна з найбільших держав у Європі. Саме на території України вчені визначили географічний центр Стародавнього Світу;

за наявністю природних ресурсів Україну вважають найбагатшою країною в Європі;

на Всесвітньому конкурсі мов у Парижі українська була визнана однією з наймелодійніших (близько 70 років тому).

     Але найголовніше, Україна є домівкою майже 46 мільйонів громадян, кожний з яких – талановита, непересічна особистість.

Запитання до класу:

Що, на Вашу думку, вирізняє Вас, як громадянина України, від інших громадян?

Інформаційна мозаїка

 Кожна держава має свої відзнаки. Крім офіційних атрибутів держави – герба, прапора, гімну, які презентують нашу країну на міжнародних зустрічах, симпозіумах, змаганнях, існують ще й народні символи. Їхнє призначення: збереження і примноження історичної пам’яті народу певної території, тобто така собі соціальна ідентифікація. Елементами народної самобутності наділені рослини, тварини, предмети побуту і їжа, музичні інструменти тощо.

Запитання до класу:

Які Ви можете назвати народні символи, за якими наших земляків пізнають і шанують  у всьому світі?

Інформація для вчителя

 Хліб-сіль на вишитому рушнику

         Дорогих гостей у нас зазвичай зустрічали хлібом-сіллю на вишитому рушнику. Ця традиція з давніх-давен дійшла до наших днів. Вона засвідчує шанобливе ставлення до того, кого зустрічають, і відкритість та гостинність господарів. Це знак довіри, побажання достатку та щастя.

Червона калина

      Калина для українців – символ родини, отчого дому, рідної землі. Кетягами спілої калини прикрашали дівчата віночки та весільний коровай. А на могилах козаків, які не повернулися додому, садили калинові кущі – знак пам’яті та любові.

Жито

       Жито – символ життя і життєвого благополуччя. Це основа всього живого; є дійсною  основою життя навіть за своєю назвою – в них спільний корінь: жито зростає в житті, а життя виростає з жита. Тож жито – від життя, а життя неможливе без хліба, який, у свою чергу, неможливий без жита... Окрім усього, жито – виразник життєвої мудрості.

Українська вишивка

  Україну можна пізнати серед інших держав і за вишивкою. Українським візерункам притаманні як геометричні орнаменти, так і рослинні та зоологічні. Проте, що це ремесло було в пошані на нашій землі здавна, свідчать кам’яні скіфські баби, на яких добре збереглися схематичні орнаментальні зображення на одязі. Вишивка – символ незламності народу та оберіг його майбутнього. Сьогодні вишивкою оздоблюють рушники, одяг, предмети побуту, це вважається стильно і сучасно.

Бандура

      Бандура – унікальний музичний інструмент, який практично немає  аналогів у світі. Разом із кобзою та лірою вважається національним символом українців. Кобзарі і бандуристи, співці нашої історії, нашої слави, піднімали дух народу творили епос України. Були першими журналістами і поетами, композиторами і піснярами. Ходили від села до села, знали що, де відбувається, які настрої у народу, розповідали у піснях і думах про побачене і почуте, про славне лицарство козацьке, гетьманів, славні подвиги, людське горе у неволі.

Українська мова

          Говорити про розвиток культури народу і нічого не сказати про розвиток мови – це все одно, що будувати хату і забути про її фундамент. Наша мова – не лише засіб спілкування, а й знаряддя, інструмент духовної діяльності людини.  Завдяки мові людина мисляча – це насамперед людина,яка фантазує. Без такої здатності ми не мали б не лише трагедій Еврипіда і Шекспіра, «Фауста» Гете й гоголівського «Вія», а й ... теорії Ейнштейна та всіх матеріальних надбань цивілізації – від простого колеса до комп’ютера.

 Українська пісня

       Українська пісня – душа народу, яка знайшла своє вираження та відображення в співочих образах. Переживання, будь-які враження, релігійні вірування та погляди висловлювались в різних пісенних жанрах. Натхнення для створення мелодій народ черпав звідусіль. Своїм походженням пісня походить з сивої давнини, з часів, коли наші предки були язичниками, вірували у вищі сили природи, відповідно, в більшості пісень вони замовляли, спонукали та дякували силам  дощу, сонця за поміч в збиранні родючого врожаю тощо. Пісня для українців стала найдорожчим та невичерпним народним скарбом.

Колективна творча справа

Народ мій завжди буде!

         Учням пропонується набір із фотографій краєвидів України, визначних подій для нашого народу, мистецьких конкурсів, змагань (спортивних, творчих тощо), вирізки із газет, журналів про життя та творчість співвітчизників та ін.; ватман, клей, ножиці, кольоровий папір, маркери та ін.

 Завдання: створити колаж на тему «Народ мій завжди буде!».

 ВИХОВНИЙ ЗАХІД

«МОЯ УКРАЇНА – ВІЛЬНА КРАЇНА»

Мета: формувати в учнів громадянську відповідальність за свою державу, поглиблювати уявлення  про Батьківщину; розвивати патріотичні якості школярів,

Обладнання: карта України; зображення герба, прапора; малюнки, кросворди.

    Хід заходу.

 Активізація уваги учнів.

Робота над віршем.

У всіх людей одна святиня,

Куди не глянь, де не спитай,

Рідніша їм своя пустиня,

Аніж земний в чужині рай.

Їм красить все їх рідний край.

Нема без кореня рослини,

А нас , людей, без батьківщини.

ІІ. Оголошення теми.

Сторінка 1. «День народження».

1.  Бліц-турнір

-       Як називається країна, в якій ми живемо? Хто ми? Як зветься народ України?

-       Назвіть столицю нашої держави.

-       Скільки тобі років? Коли твій день народження?

-       А чи може бути  день народження у держави? Коли його святкують? Скільки років нашій країні?

-       Україна – європейська держава, назвіть її сусідів.

2.     З’ясування поняття «незалежність»

-       Доберіть синоніми до слова вільна

-       Складання асоціативного куща:

НЕЗАЛЕЖНІСТЬ

Сторінка 2. «Державні символи України».

1.     Розгадування кросвордів

ПРАПОР

1. Національний символ України. Його дарують, ним обмінюються у Великодні свята        (писанка).

2. Дерево – національний символ України. Оспіване у народних піснях, віршах, воно освячується у церкві перед Великоднем і зберігається у домівках як засіб від злих сил   (верба).

3. Кущ – символ дівочої вроди, оспіваний в народних піснях     (калина).

4. Поширене в Україні дерево. (тополя)

5. Чим прикрашають голову українки?   (вінок).

6. Національний символ України, який матері дарують своїм дітям на щастя, на долю, виряджаючи в далеку дорогу       (рушник).

 ГЕРБ

1. Державний символ України – урочиста пісня, яку виконують стоячи під час свят та урочистих подій        (гімн).

2. Квітка віночка – символ нескореності, незалежності, непереможності (деревій).

3. Квітка віночка – символ ніжності    (ромашка).

4. Збірка віршів Т.Шевченка      («Кобзар»).

2. Розповідь учнів про значення державної символіки.

Поетична хвилинка про державну символіку (підготовлені учні читають вірші).

Сторінка 3. «Славетні українці».

-   Чому кажуть, що найцінніший скарб держави – це люди?

-   Кого із сучасників, відомих людей України ви знаєте?

1.      Створення галереї імен видатних українців (розгадування кросворда «Наша слава»).

Тут українські юнаки

За Україну полягли в страшну годину,

Тут розпинали не Христа

Тут розпинали Україну.

Так їх багато полягло

За честь, за волю, України,

Щоб вільно, радісно жилось

На цій землі онуку й сину.

Вчитель. 24 серпня 1991 року Верховна Рада прийняла Акт проголошення незалежності України. А 1 грудня Акт було підтверджено Всеукраїнським референдумом. Ці історичні кроки визначили волю українського народу, його право на самовизначення, передбачене Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами.

Учень.

Святковий день – двадцять четверте серпня,

Так хочеться усмішок і пісень.

Віднині Україна незалежна.

Запам'ятайте, люди, світлий день!

Здійснилась давня заповітна мрія,

Бажання і надія поколінь.

Це почуття свободи серце гріє

І піднімає думи височінь.

Давайте ж станемо пліч-о-пліч, всі народи,

Щоб славу України відродить.

Щоб дружно жити, в радості і згоді,

Ми України сестри і брати.

Учень. Україна – одна з найбільших європейських держав, її площа – 603,7 тис. км2. Із заходу на схід вона простягається на 1316 км, а з півночі  на південь – на 839 км.

Під рідним небом жайворон співа,

Я радий знати тих пісень слова.

Я слухав, чув: співала та пташина

Одне святеє слово: Україна.

На ріднім полі шепчуть колоски.

Я радий знати тихі їх думки.

Я слухав, чув, як кожна колосина

Шептала тихо слово «Україна».

Учень. Населення України становить близько 46 мільйонів чоловік. Багато українців живуть в інших країнах світу.

У ріднім краю зелен-гай шумить.

Я знати радий, про що він мріє-снить.

Я слухав, чув, як кожна деревина

Шуміла ніжно слово «Україна».

Вчитель. Кожна держава, маючи свою історію, має й свої історичні святині: герб, прапор, гімн. У 20-ій статті Конституції України зазначено: «Державними символами України є Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України».

Герб держави символізує мир, творчу працю, спорідненість поколінь. Є близько 40 версій про походження тризуба. З деякими нас познайомлять наші учні (виступи-проекти учнів).

Державний Прапор символізує суверенітет. Синій і жовтий кольори стяга – означають чисте, мирне небо та пшеничне поле.

(Звучить Гімн України).

Вчитель. Слова національного гімну «Ще не вмерла Україна» написав в ХІХ столітті відомий український поет Павло Чубинський. А слова на музику поклав видатний композитор Михайло Вербицький.

Учень.

На білому світі є різні країни,

Де ріки, ліси і лани…

Та тільки одна на землі Україна,

А ми її доньки й сини.

А ми її доньки й сини.

Усюди є небо, і зорі скрізь сяють,

І квіти усюди ростуть..

Та тільки одну батьківщину

Ми маємо…її Україною звуть.

Вчитель. Україна складається з різних регіонів: Буковина, Волинь, Полісся, Таврія, Донбас…Але найкраще, наймиліше те місце, де ми народилися і виросли. Діти приготували творчі роботи, в яких розповіли про свою маленьку батьківщину. (Учні знайомлять зі своїми роботами).

Ігровий блок

Гра «Славетні українці».

На аркуші паперу записані прізвища відомих українців. Завдання: записати їх рід діяльності.

Наприклад: Т.Шевченко (поет), В.Кличко (боксер), М.Гоголь (письменник), С.Крушельницька(співачка), С.Корольов (конструктор),  К.Білокур (художниця), М.Приймаченко (художниця), В.Лобановський (футбольний тренер), С.Бубка (спортсмен), М. Амосов (лікар) тощо.

Гра «Най-най…».

Зараз ми дізнаємось про найбільше, найширше, найглибше, найнезвичайніше, чим багатий наш рідний край.

Кожна правильна відповідь – 1 бал.

·Найбільше місто України (Київ).

·Найбільша річка України (Дніпро).

·Найглибше озеро (Світязь на Волині).

·Найбільше озеро (Ялпуг в Одеській області).

·Найбільше море, що омиває Україну (Чорне).

·Найвища гора (Говерла в Карпатах).

·Найстаріше дерево (1300-річний дуб у Рівненській області).

·Найвище дерево (модрина заввишки 54 м в м. Рахові на Закарпатті).

·Найбільша тварина (зубр, маса якого перевищує 1 т, живе в Карпатах).

·Чемпіони з боксу (брати Кличко).

·Чемпіон зі стрибків із жердиною (С. Бубка)

·Найбільший літак («Мрія», АН-255)

Оголошення переможців.

Учень.

Що то, діти, за країна –

Неба синього блакить,

На ланах у серпні жито

Стиглим золотом блищить?

У якій, скажіть, країні

Клімат лагідний, м’який?

Бог відводить буревії,

Негаразди всіх стихій?

Люди мудрі, працьовиті

На чуже не зазіхають

І свого не віддадуть.

У якій іще країні

Так земля родить охоча?

Наче пісня солов’їна –

Мова ніжна і співоча?

Гори є і полонини,

Є моря, річки, ліси…

Загалом, то є країна

Невимовної краси!

Гордо, голосно, дитино,

Ти назви ім’я країни,

У якій, хвалити Бога,

Народився і живеш.

Їй дочкою є чи сином

І, коли ти підростеш,

Будеш їй творити славу,

Розбудовувать державу.

Отже, зветься ця країна,

Незалежна і єдина –

Наша ненька – Україна!

Гра «Українці-патріоти».

Завдання: знайти і з’єднати частини прислів’їв, пояснити їхнє значення.

Земля там найкраща,

там і рай.

Де рідний край –

на своєму корені росте.

Кожна травичка

і в жмені мила.

Рідна земля

як своя сторона.

Людина без вітчизни,

де вродився ти!

Нема в світі кращої,

як соловей без пісні.

Гра  «Географічне лото» (знайти відповідники).

Площа України

–        603,7 тис км2

Столиця України

–        Київ

Найвища гора України

–        Говерла

Найбільше озеро України

–        Світязь

Найбільша річка України

-          Дніпро

Гори України

–        Карпати, Кримські

Моря України

–        Азовське, Чорне

Найбільший півострів України

–        Кримський

Найдавніше дерево в Україні

–        Тис                                                                                            

Рослина – символ Карпат

–        едельвейс

Найбільший птах Європи, мешкає в Карпатах

–        чорний гриф

Звір – цар тваринного світу Карпат

–        бурий ведмідь

Заключна частина. Підбиття підсумків. Гра «Мікрофон» - Що дізнався нового?

 Виховний захід для учнів7-8 класів

«Козацькому роду нема переводу»

Мета виховного заходу:

Ознайомлення з історією українського козацтва.

Показати устрій та звичаї Запорозької Січі.

Проаналізувати боротьбу козацтва проти ворогів українського народу.

Виховувати почуття національної свідомості та гордості і поваги до героїчного минулого українського народу.

Хід заходу

Ведуча

Сьогодні ми розповімо Вам про історію України, про той далекий час, коли наші нащадки добували свою волю з шаблею в руках, про славне українське козацтво , про становлення Української держави.

Учень

Боролись предки. З моря і степів ворожі хижі орди налітали , палили міста і нищили засів, та проти них встала тьма списів, мечі із піхов люди витягали .

Учень

Спасибі їм за цю тернисту путь і в труді, й на раті гідно ви стояли , нікому з нас ніколи не забудь і кожному годиться пом’януть , що ви створили , що ви збудували.

Учень

Почнемо ж нині повість цю

Про порохом повиту давнину,

Про ті часи далекі й незабутні

Коли діди, прославлені в віках

виходили на свій великий шлях

за покоління, дбаючи майбутні

Учень Нема переводу козацькому роду

І славі козацькій немає кінці

Згадаймо, братове Славутича воду

Згадаймо походи Івана Сірка.

Півтисячі років козацькій країни

Встають над Дніпром і сягають в віки

То наша історія , наша Вкраїна,

Хай слава вінчає їй довгі роки

Всі на сцені говорять разом:

«Козацькому роду нема переводу

І славі козацькій немає кінця»

Ведуча

Запорозька Січ . Скільки подвигів , скільки велетнів - героїв народила вона. Богдан Хмельницький, Іван Сірко, Петро Сагайдачний, Данило Нечай, Богун, Кривоніс.

Козацтво на Україні зародилось в XV столітті. Селяни, які не хотіли бути кріпаками, тікали на низ Дніпра, за пороги. До лав козацтва вступали найсміливіші, наймужніші люди _ адже на них чекали військові походи і битви . Але козаки не тільки воювали . Перед ними розкинулись простори родючої землі. Вони бралися за плуга, годували худобу, ремісникували . Згодом козаки створили систему укріплень. Від слова «Засіка»(укріплення з дерев) дістала свою назва Запорозька Січ. Січ була притулком для всіх хто боровся за волю . Недарма слово «козак» в тюркських мовах означає «вільна людина».

«Славне Запоріжжя» казали українці про Січ. Запорізьких козаків – «святих лицарів» - оспівав народ у своїх думах, піснях. Гоголь писав: «Так ось вона, Січ ! Ось це гніздо, звідки вилітають всі горді і міцні, як леви, ось звідки розливається воля і козацтво на всю Україну».

На сцені сидять хлопці і лаштують зброю.

Ведуча Чого примовкли, хлопці? Може розкажете добрі молодці як вас в козаки приймали, заповідей козацьких навчали.

(Хлопці схвалено вигукують: - Добре. Гаразд. Розкажемо)

Отаман Чого прийшов в Січ.

Хлопець Хочу бути козаком,

Щоб не бути кріпаком,

Щоб від пана втекти.

Отаман Цього замало ,ану руки покажи.

(роздивляється руки)

Руки в мозолях, трудові, значить, наш.

Отаман А якої віри . Чи хреститись вмієш?

Хлопець Вірю в Христа (показує хрест і хреститься).

Отаман Добре. А горілку п`єш (хлопці сміються).

А умови прийому до козацтва знаєш?

Хлопець Ні, не знаю, а які це умови.

Отаман (розкриває лист і читає)

Щоб був вільний не жонатий

Розмовляв українською мовою

Присягав на вірність народу

Сповідав православну віру,

пройшов військове навчання

Козак

А ще . Щоб умів гарно танцювати, співати,

На кобзі грати , горілку пити і ворога бити.

Ведуча

А жінок в Запорозьку Січ приймали?

Отаман  Що? У козаків є таке повір я: Якщо ступить нога жінки в Січ тоді кінець всьому Запоріжжю. Що ви не знаєте пісню про Сагайдачного.

Виконується пісня «Ой на горі женці жнуть»

Ведуча Козаки були великими пересмішниками . Вони славилися

веселістю і охотою до жартів . Особливо любили вигадувати прозвища товаришам.

Діалог козаків

Козак  Іване , як тебе прозвали на Січі

Козак Палієм

Козак А за що?

Козак Та, не знаю . Та ... Відчепись .

Козак А за те , що він взимку підпалив курінь і оставив нас без житла.

Козак  Петро?

Козак Га.

Козак А тебе як прозвали на Січі?

Козак Та, Непийпиво .

Козак А за що?

Козак Та не знаю.

Хлопці сміються і питають: Петро, а скільки ти пива вип’єш .

Козак Та. відро вип’ю .

Ведуча Отак і залишилась в нашій мові такі прізвища як       

Ковбаса , Тягнирядно, Півторакожуха, Замниборщ, Гречка, Сало.

Ведуча Ой забула спитати про козацьку кашу. Жінок в Січ не

приймали, а хто ж вам кашу варив?

Хлопці (ображено)Що? Та що ми самі каші не зваримо?

Той козак не козак, що каші в Січі не їв.

Того ноги не носять, хто каші не їв.

Поїси каші, то будеш нашим

Хлопці( готовлять казан каші, сідають, їдять): До них підходе хлопець.

Козак

Хліб та сіль, наші молодці

Хлопці                  

Їмо та свій, а ти у порога постій.

Козак

Ні, братці, давайте і мені місце.

(витягує ложку)

Отаман               

От хлопець догадливий. Вечеряй,братчику, вечеряй.

Ведуча                 

В ті часи звичайною козацькою справою були куліш,

юшка, локшина, галушки, риба, а в першу чергу пироги з сиром.

Хлопці Оце поїли, оце добре. Смачна каша. Спасибі за хліб і за сіль.

Отаман  А тепер послухаємо бувальщину про козаків

Сцена - Запорожці пишуть листа султанові.

Султан  Я, султан Гирей, син Магомета, брат сонця і місяця, цар

над царями, непереможний лицар говорю Вам - здавайтесь добровільно, а то ми, турки, будемо вас бити і кривдити.

Місто Константинополь. Султан Гирей

(Зміст листа)

- Який ти султан. Ти шайтан, чорта брат і товариш. Цур тобі і пек.

Реакція султана.

Який ти в чорта лицар,

Якби ти голою попою  вбив їжака, Ото б ти був лицар.

Який ти цар над царями.

Ти вавилонський кухар, єгипетський свинопас.

Отаман Числа не знаємо , бо календаря не маємо,

Місяць на небі, год у книзі, день у нас такий як у вас. А сам іди геть.

Ведуча Отака була Запорозька Січ , отакі були козаки.

А зараз ми покажемо сцену із поеми Тараса Григоровича Шевченка «Гайдамаки».

Дівчина Ще день Україну катували ляхи скажені,

ще один останній сумували і Україна, і Чигирин.

Задзвеніли в усі дзвони

По всій Україні:

Закричали гайдамаки:

Гине шляхта, гине.

Стоять козаки і розмовляють

Козак

Ти знаєш горить Сміла,

Смілянщина кров'ю підпливає

Горить Корсунь, горить Канів,

Чигирин, Черкаси.

Козак По Поліссі Гонта бенкетує,

А Залізняк в Смілянщині домаху гартує

Залiзняк Чуєш, хлопче, ходи сюди! Не бійся, не злякаю

Хлопець Не боюся.

Залiзняк Відкіля ти? Хто ти такий?

Хлопець Я, пане, з Вільшаної.

Залiзняк З Вільшаної, де титаря пси замордували,

І кажуть, що вкрали дочку його, коли знаєш. Оксано, Оксано.

Хлопець:Батько, брате, чим я не сторукий З пекла вирву отамане я свою Оксану. Дайте ножа, дайте силу, муки ляхам, муки.

Залiзняк А як тебе звуть.

Хлопець Яремою. А прізвища немає.

Залiзняк Без прізвища. Запиши, Миколо, у реєстру.

Нехай буде, нехай буде Голий. Ні, погано

а може Бідою.

Стривай лишень. Пиши Галайдою

Дівчина Посіяли гайдамаки в Україні жито,

Та не вони його жали, що мусили робити ?

Нема правди, не виросла, кривда повиває.

А тим часом стародавню

Січ розруйнували.

З того часу в Україні жито зеленіє. Не чути плачу, ні гармати. Тільки вітер віє,

нагинає верби в гаю, а тирсу на полі.

Все замовкло, нехай мовчить. Така Божа воля.

Дівчина: Вибачайте, люди добрі, що козацьку славу Так навмання розказую Без книжної справи. Так дід колись розказував. Спасибі, дідусю, що ти заховав в голові столітній ту славу козачу, а я її онукам розказав.

Ведуча: А тепер ми Вам покажемо українські вечорниці.

Сцена: Господиня порається у хаті. На сцену підіймається гурт Хлопців, дівчат.

(Музика)

Господиня Заходьте, заходьте.

Дівчина Доброго дня.

Дівчина: Нехай у цій хаті сум ховається,

Завжди сонце ясне усміхається. З роси і води Вам.

(Дівчина вклоняється)

Господиня Спасибі, а яким це Вас вітром занесло.

 Дівчина Та йшли вже додому й почули гомін. Я думала, що у когось на цьому

кутку весілля справляють. А тоді збагнула -вечорниці.

Господиня А як здогадалась, що вечорниці справляють ?

Дівчина А дуже просто. У Вас все щиро, все від душі, хата рушниками прикрашена.

Господиня А що рушники в хаті означають?

Відповіді:- Рушник та хліб обминає сім бід

Хата без рушників, що родина без дітей.

Рушник - то обличчя оселі і господиня весела.

Господиня Вірно, дівчата, дуже гарно, що ви так розказуєте про рушники.

Ваша правда дівчата. Так мені радісно стало, співати хочеться.

Дівчата. Так заспіваємо.

Виконується пісня про рушник)

В цей час до хати входять нові хлопці та дівчата.

-З вечорницями Вас!

-З весною!

-З доброю водою.

Господиня: Звідки, друзі, завітали до нашої хати ?

Відповіді:

-3 бахмутської вольниці.

-З козацького роду.

Господиня: Так, у нас вже повелося,

Знайте-бо, дівчата, всім дають запитання,

Хто зайшов до хати. Відповідати просимо щиро.

1 питання : Чи знаєте, любі, хто є вам мати.

Відповіді: Хоч не писаний, а давній є культ на Вкраїні.

Землі - матері прадавньої

Землі -Берегині. Проміння від того культу перейшли в родину, стали матір шанувати так, як Берегиню.

Бо вона охороняє вогнище домашнє, сім'ю добру, щастя діток, землю сад і пашню. Це від неї життя й радість, стоголосе щастя. Вона крилами прикриє тебе від напасті.

Господиня: Добра відповідь, молодці. Бачу, бачу що ви з козацького роду.

А тепер я хочу спитати, що ви знаєте про веснянки .

А сьогодні в нас веснянки. Славимо весни прихід Цю примхливу панянку знає

Здавна людський рід.

Хоровод, пісні, маївки, квіти, музика, гаївки Цей обряд - величне свято,

Щоб весна прийшла багата.

(Виконується хоровод, музика до веснянки.)

Господиня: Люди добрі ! Пора і честь знати, гостей пригощати.

Дівчата: Воно й правда, щось уже їсти хочеться.

Тай наче варениками запахло.

Господиня: Пахне, пахне. Так ви вареників хочете.

Дівчата: А хто ж їх не хоче, та й не любить. Наші вареники і пісні у всьому світі люблять.

Господиня: Зараз, зараз будуть ваш вареники.

Господиня: Спасибі, гості дорогі, що завітали до мене, звеселили піснями, танцями,

жартами. Раді будемо бачити вас.

Виходе козак: Благословляю українську землю і вас люди.Любіть землю і працю на ній. Любіть мову свою материнську. Заповідаю вам берегти все створене руками 

ваших предків.

 Усний журнал

«ОДНА БАТЬКІВЩИНА – І ДВОХ НЕ БУВАЄ»

Мета заходу: у формі усного журналу розкрити суть понять  «патріот»  та   «патріотизм»; формувати та розвивати патріотичні почуття учнів; любов та повагу землі, українського народу, його державних символів.

Обладнання: державні символи України, карта України,   малюнки учнів на тему «Малюю Україну».

                                   Хід заходу:

Вступне слово вчителя.

Україна! Наша рідна земля, Наша Батьківщина. Вона для всіх рідна, хто її поважає і любить, вона - колиска найкращих у світі пісень, вона - вічна надія на волю і кращу долю.

Мені над усе більш нічого не треба:

Домівка матусі, волошки в житах,

Вишневий світанок, полив'яне небо,

І сиза роса на траві при шляхах.

Таке все тут миле, доступне і гідне -

Високі тополі і тихе село...

Таке одкровення, насущне і рідне,

Воно в мою душу навіки вросло.

Коралі калини і мамині очі,

І доля - з лелечого наче крила...

Я більшого щастя на світі не хочу,

Щоб лиш Україна міцніла й цвіла. Справді, не треба більшого щастя, щоб лише Україна розвивалася, зміцнювалася, а ми, її громадяни, робили все для того, щоб вона якнайшвидше стала в ряд з передовими країнами світу.

Ми - українці! Це звучить гордо. Нам пощастило народитися на мальовничій землі.

•А хто знає щось про походження назви Україна?

 УЧЕНЬ. Уперше назву «Україна» вжито у Київському літописі 1187 року на означення Переяславської, Київської та Чернігівської земель. Є кілька версій щодо значення слова « Україна».

1) означає «країна», «край»;

2) прадавня назва сонячної благодаті, райська земля;

3) в українській мові вживається від дієслова «украяти», яке означає «відокремити».

Отже, «Україна» означає «земля відокремлена від решти, або наша власна земля.

УЧЕНЬ. Україна - одна з найбільших європейських держав. її площа - 604 тис.

кв.км. На її території проживає понад 110 національностей. Чисельність

населення України становить близько 48 млн. чоловік.

УЧИТЕЛЬ. З чого починається Батьківщина для нас? Що означає? З чим асоціюється? Напевне, з місцевістю, де народилися і росли, де минули найкращі, найщасливіші моменти життя, куди линемо у своїх думках у хвилини скрути.

Наша маленька батьківщина завжди з нами, у найпотаємніших куточках нашої душі, вона зігріває й підтримує нас. «Любов до Батьківщини - перше достоїнство цивілізованої людини» - вважав Наполеон.

УЧЕНЬ. Батьківщина - це будинок, у якому живеш,

Це подвір'я і стежина, по якій до школи йдеш.

Кущ калини, запах м'яти, і лелеки угорі,

Це ті яблуні крислаті, що так щедрі дітворі

Батьківщина - це родина, батько, мати, прабатьки.

Це осель святкові вікна в довгождану коляду.

Знай, теплом пасхальна свічка

Повнить силу молоду.

Батьківщина - все довкола: школи галасливий двір,

Сад, струмок, пшеничне поле, і тополі вище зір,

А від них - у світ дорога, і куди б тобі не йти,

До батьківського порога пошану і любов нести.

УЧИТЕЛЬ. «Тільки порожні люди не відчувають прекрасного і піднесеного почуття Батьківщини», - вважав І. Павлов.

Ми часто чуємо слово «патріот». Як ви розумієте його? Що воно означає? (Учні висловлюють свої думки)

УЧИТЕЛЬ. Патріот - з грецької означає «земляк», «співвітчизник», людина, яка любить свою Батьківщину.

Патріотизм - це любов до Батьківщини, до свого народу.

Чи можна назвати патріотом людину, яка живе за межами своєї Батьківщини?

(Учні висловлюють свої думки)

УЧИТЕЛЬ: Батьківщина, як і мати, в кожного одна. Вона, як і життя, дається людині лише раз. Прекрасно сказав про це поет В.Симоненко.

 УЧЕНЬ. Можна вибрати друга і подуху брата, Та не можна матір рідну вибирати. Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину.

 УЧИТЕЛЬ. Так, вона у кожного своя, вона у кожного одна. її не замінить людині ні багатство, ні слава. Сьогодні мені хочеться, щоб ви послухали лист українки з Канади, яку доля назавжди розлучила з Батьківщиною. Це лист - біль, лист - крик душі, зболеного серця.

УЧЕНЬ. Вірш «Ти, друже далекий, не знаєш...»

Пісня «Чуєш, брате мій!»

УЧИТЕЛЬ. Отже, учні, для кожної людини найдорожча, наймиліша та земля, на якій ми народилися, де живуть наші батьки, дідусі і бабусі, де поховані наші предки. Це - наша рідна земля, наша люба Україна. Любімо і шануймо все, що є наше, найдорожче і найрідніше. Адже ми без Батьківщини, як птах без крил. Хочеться вірити і сподіватись, що ви виростете справжніми синами рідної матері - України, не залишите її в біді, а допоможете піднятись, розквітнути, щоб із гордістю і ви, і ваші діти могли сказати: «Ми - українці».

УЧНІ. Читають вірші про Україну.

УЧЕНЬ. Кожна країна світу обов'язково має три символи. А що таке символи? Символи - це предмет, який характеризує державу, відображає її традиції, побут, господарювання, історичне минуле, прагнення народу. Символи України - Гімн, Герб, Прапор. У статті 20 (І розділ) Конституції України зазначається про Державний Прапор України, Державний Гімн України, Державний Герб України. • Що ж означають символи детальніше (Учні висловлюють свої думки)

УЧНІ. Гімн - це головна пісня, яка виконується в державі на всіх урочистостях. Слова палкі, мелодія врочиста.

Державний гімн ми знаємо усі.

Для кожного села, містечка, міста

Це клич один з мільйонів голосів.

Це наша клятва, заповідь священна,

Хай чують друзі й вороги,

Що Україна вічна, незнищенна,

Від неї ясне сонце навкруги.

УЧИТЕЛЬ: Скажіть, будь ласка, як потрібно поводитись під час виконання Гімну? (висловлювання учнів)

Звучить Гімн України.

УЧЕНЬ. Герб - розпізнавальний знак держави. Герб - це символ влади, емблема держави. Цей знак - картинка зображується на прапорах, грошових знаках, печатках, офіційних документах. Український народ має герб - тризуб. Він дуже старовинний. Запровадив його князь Володимир Мономах. На гербі можна побачити зброю: лук, меч, а якщо придивитися: слово - воля. Тризуб символізує мир і творчу працю споріднених поколінь.

УЧЕНЬ. Наш герб - тризуб, це воля, слава, сила. Наш герб – тризуб. Недоля нас косила. Та ми зросли, ми є, ми завжди будемо. Добро і пісню несемо ми людям.

УЧЕНЬ. Прапор - полотнище певного кольору чи поєднання кольорів, часто з певним зображенням, прикріплене до древка. Це офіційна емблема держави, символ її суверенітету.

УЧИТЕЛЬ. Давайте пофантазуємо ж про те, чому саме ці два кольори вибрано для нашого прапора. Які почуття, скажімо, викликає у вас жовтий колір? (Учні висловлюють свої думки) Так, правильно. Жовтий колір - це колір пшеничної ниви, колір хліба - зерна, що дарує життя всьому сущому на землі, це колір сонця, без лагідних променів якого не дозрів би, не заколосився життєдайний колос. А про що вам говорить синій колір? Звичайно, це колір ясного, чистого, мирного неба. Тому, мабуть, народ України й вибрав поєднання цих кольорів для свого Національного Прапора.

УЧЕНЬ. Небеса блакитні сяють з глибини,

А пшеничні й житні мерехтять лани.

Образ цей, не зблідне, хоч минуть жита.

Це знаменно рідне - злото й синява.

УЧЕНЬ. 2 вересня 1991 року над будинком Верховної Ради України було піднято синьо-жовтий Національний Прапор - символ незалежності та суверенітету нашої держави. Отже, синьо-жовтий прапор сьогодні майорить на всіх державних установах України. Він здіймається над усіма посольствами нашої держави в багатьох країнах світу, під ним ходять у морях, океанах українські пароплави. Стрімко злітає це полотнище і на різних спортивних змаганнях, коли на п'єдестал пошани підіймаються українські спортсмени, гордо розвівається синьо-жовте знамено, промовляючи, всьому світу: «Є у світі Україна».

УЧЕНЬ. У держави повинно все бути затверджено, повинен існувати закон, за яким живе держава. Такий закон називається КОНСТИТУЦІЄЮ. Існує він і в нашій молодій, незалежній державі. Конституцію було прийнято на V сесії Верховної Ради 28 червня 1996 року. Цей день став святковим у нашому календарі.

Конституція - Основний закон держави, де записано його суспільний та державний механізм будови. У статті 10 Конституції записано, що державною мовою українського народу є українська мова.

 УЧЕНЬ. Солов'їну, барвінкову,

                 Колосисту навіки,

                 Українську рідну мову

                 В дар дали мені батьки.

                 Берегти її плекати, буду всюди й повсякчас,

            Бо єдина, так як мати,

            Мова кожного із нас.

            Добутий з надр далеких поколінь

            Ти скарб наш вічний, українська мово,

            Тебе кували в кузнях ковалі –

             І гартувалось сталлю кожне слово.

             Для мене рідна ти з дитячих літ,

             Коли співала мати колискову,

             І гріх забути Шевченків «Заповіт»- Святе й безсмертне Кобзареве слово.

УЧИТЕЛЬ: Поряд із символами державними - візитною карткою нашої держави у світі, крокують давні українські національні символи - обереги, що втілюють у собі глибоку духовність, історичну природу. Вони зігрівають серце, збагачують душу, надихають на творчу працю і подвиги. Це улюблені рослини, предмети: у американців - клен, у росіян - берізка, у нас - верба та калина.

Наші обереги

Калина - дерево українського народу. Вона пов'язується з народженням Всесвіту, вогняної трійці - Сонця, Місяця, Зорі. А оскільки ягоди калини червоні, то й стали вони символом крові та невмирущості роду. Тому на весільних сорочках молодих вишивались кетяги калини.

Калина - це символ і кохання, і дівочої краси, і щастя. Навесні калина вкривається білим цвітом і стоїть, як наречена в білому вбранні, а восени палахкотить гронами червоних плодів. Калиною прикрашають весільний коровай, оселю. Народ склав про калину багато легенд, пісень. А поети присвятили цьому прекрасному дереву багато віршів.

 УЧЕНЬ. Говорила мати: «Не забудься, сину,

Як будуєш хату, посади калину.

Бо вогненні грона - наша кров червона,

Зоряна калина - і краса, і врода

Нашої країни, нашого народу».

Пам'ятаєш, сину, що сказала мати:

 «Посади калину в себе біля хати».

 УЧЕНЬ. Верба - це символ краси, неперервності життя. Вона дуже живуча. З давніх-давен в країні вербу вважали святим деревом. Дуже часто в народних піснях верба є символом суму, туги. Як символом суму, туги за Україною стала верба, яку посадив Т.Г. Шевченко на чужині, перебуваючи на засланні.

УЧИТЕЛЬ. Рушник... Його можна порівняти з піснею витканою чи вишитою на полотні. Він як оберіг, супроводжує людину від народження до останніх хвилин життя. УЧЕНЬ. Український рушник пройшов крізь віки і нині символізує чистоту почуттів, глибину безмежної любові до своїх дітей, до всіх, хто не черствіє душею. В українських родинах він щедро простелений близьким і далеким друзям, гостям.

У кожній сім'ї, де підростала дівчина, скриня мала повнитися рушниками. Коли син вирушав у дорогу, мати дарувала йому рушник, щоб беріг від лиха. Рушником накривали хліб на столі. Рушник - це оберіг, це символ життя.

УЧЕНЬ. «Мамині рушники»

З дитинства пам'ятаю рушники,

Що так любовно їх творила мама,

По-українськи хата на святки

Сіяла вишитими рушниками.

На полотні співали солов'ї

І красувались кетяги калини,

Зелений хміль в'юнився по гіллі,

Зоріли в колосках волошки сині.

Підсумок.

УЧИТЕЛЬ: Розмову про Україну та про її символи можна вести без кінця-краю, бо така багата і щедра наша земля, така славна її історія. Хочу, щоб кожен з вас запам'ятав те, про що ми сьогодні говорили. Любімо свою землю, випрошуймо у Всевишнього ласки і допомоги, вивчаймо, знаймо і поважаймо її символи, не даймо нікому її скривдити.

Пісня «Україно! Україно!»

ЛІНІЙКА ПАМ’ЯТІ

«МЕРТВІ НЕ ПРОСТЯТЬ, ЖИВІ НЕ ЗАБУДУТЬ»

Лінійка пам’яті, присвячена річниці голодомору 1932-1933 рр.

Мета: вшанувати світлу пам’ять безвинно замучених голодом та політичними репресіями людей, виховувати в учнів особистісні риси громадянина України, патріотичні почуття,відданості своєї Батьківщині.

Обладнання: на столі – хлібина і склянка з водою, свічка; на дошці – напис: « Ціна йому – життя.»; книжкова виставка – «Голод – 33 – рана на серці України.»; записи класичної музики («Реквієм» Моцарта, «Соната» Бетховена), музика М.Лисенка.

Ведучий: Забитим мечем стало ліпше,                                              

 Ніж повбиваним голодом.

                 Що гинуть проколені,

 За браком плодів польових…

                 Руки жінок милосердних

          Варили своїх діточок,

                 Як стали поживою їм.

Ці скорботні рядки присвячуються тим, яких давно не має. Яких спопелив найстрашніший злочин сталінського тоталітарного режиму – штучний голод 1933 року. Більш ніж сім десятиліть тому страшна лапа голоду перервала життя мільйонам людей. Зотліли і стали попелом тіла людей, стали попелом їх надія і віра.

Як все це починалось.

1-й учень: 1923 – 1929-ті роки були найщасливішими роками для України за останні          століття. «Декрет про землю» дав селянам найголовніше – землю, про яку вони мріяли віками. Селяни повірили у вільне життя,обробляли землю, отримуючи добрі врожаї. Але  незабаром була запроваджена продрозкладка – у селян силою забрали хліб. По селах нишпорили продзагони.

2-й учень: У 1927 році продрозкладку було замінено продподатком. Щоб краще жити потрібно було працювати. Та це не злякало українських селян. Працювати, навіть каторжно, але бути господарем на своїй землі – тільки цього вони прагнули віками. І земля – годувальниця віддячувала сторицею. Жити стало краще. Вчорашні незаможники відчули себе господарями.

3-й учень: Економічна довідка: середньорічний врожай в країні перевищував рівень 1901 – 1911 років на 22%.

4-й учень: Але над непом нависла загроза. У квітні 1929 року проголошено початок колективізації. У селян забирали все. В результаті селяни стали різати велику рогату худобу і птицю. Це була одна з передумов майбутнього голоду.

5-й учень: Господарів, у яких був певний достаток, «розкуркулили», тобто фактично пограбували.

Ведучий: Звинувачують свідки.

(На сцену виходять учні в українському вбранні селян того часу.)

1-й свідок: Мати залишилася вдома з малолітніми дітьми, бо висилати без господаря в Сибір влада не мала права. Але і на рідній землі багато натерпілись. З хати вигнали, грубу завалили, одежу розпродали, урожай було конфісковано. Ця розправа над сім’єю була здійснена восени, а зиму зимували у хаті без вікон, які забили мішками, наповненими соломою. Спали на соломі, розтрушеній по землі, вкривалися старим рядном. А що їли? Те, що приносили люди – отак дожили до весни.»

2-й свідок: «Ранком 28 червня нас відправили з дому на станцію. Коли почали садити у вагони, то виявилось, що багато жінок покидали своїх дітей. Вони кричали: «Я їм рідна мати, я не повезу їх на вірну смерть!» До цього їх змусили звістки з Півночі від першої партії розкуркулених. Дехто з них утік і розказував, а інші прислали листи і писали, що майже всі діти вимерли дорогою…»

Ведучий: Розпочалась тотальна війна проти народу. Вмирали люди не від зброї,від голоду. Звучить « Реквієм» Моцарта.

1-й учень: То був страшний навмисний злочин,

             Такого ще Земля не знала,

                  Закрили Україні очі

                  І душу міцно зав’язали.

                 Сліпу пустили старцювати…

                 То був такий державний злочин –

                 Здригнулась навіть мертва Кафа,

                 Мерцями всіялося поле.

                 Ні хрестика і не могили –

То був такий навмисний голод.

3-й свідок: «У 1932 році врожай гарний уродив. Але що було – вибрали. У нас родина велика була, то всі пішли на той світ. У колгоспі люди як мухи мерли – узяв наряд, поїхав в поле, там і кінчився. Стоять воли, а він мертвий. Мене чоловік знайомий врятував – завфермою був, то й мене в радгосп взяв фураж підвозити. То хоч і воші годував, але пухлий не був – пайок давали. Прибігав я в неділю додому верст 4 з радгоспу було. Іду степом  - валяються люди то тут, то там. А дома брати лободу варять. Бувало бурячок украду – принесу додому. І цілують мене і плачуть. Потім приходжу – вже немає  когось із хлопчиків чи дівчаток. Тоді не стало нікого.»

2-й учень: Людям, які вижили, ці роки викарбувались у серці на все життя. Саме тоді бригади активістів забирали у селян все до зернинки. Витрушували із торбинок, горщиків, викопували із землі в тих, хто заховав там якийсь пуд-два збіжжя.

3-й учень: В 1932 році на полях почали з’являтись селяни, яким нічим було годувати родину, і ножицями зрізали ще зелені колоски. Незабаром це явище набрало масового характеру.

4-й свідок: «Восени 1932 року мій батько, мати і нас,четверо дітей, виїхали до Московської області. Батько працював у радгоспі недалеко від Москви. Але весною 1933 року нашу родину органи НКВС силою заставили повернутися в Україну. Батька заарештували там же в Московській області і вислали в Мурманськ на примусові роботи. Менші мої брат і сестра померли з голоду тут, у Червоному, коли повернулася.»

1-й учень: Здається тільки сліпий міг не бачити трагедію українського народу. А скільки дітей стали жертвами голодомору.

Звучить соната Бетховена. Виходять учні.

Ведучий: Голодне лихоліття найбільше вразило дітей. Третина всіх померлих від голоду – діти. Вони виявились найменш захищеними, не брали участі у колгоспному виробництві, а відтак, не отримували рятівних 100 – 300 грам хліба на працюючого.

За переписом населення 1926 року дітей віком до 4-х років виявилось 16%, тобто у голодному 1933 році їм мало б виповнитися 10 років. Якою була доля дітей у страшні тридцяті роки ХХ століття?

1-й учень: Весна… А над селом нависла чорна хмара. Діти не бігають, не граються.

Ноги тонесенькі, складені калачиком, великий живіт, між ними голова велика, похилена лицем до землі, а обличчя майже немає, самі зуби зверху. Сидить дитина і гойдається всім тілом: назад – вперед, скільки сидить – стільки гойдається, і безконечно одна пісня на півголосом: їсти, їсти, їсти… Ні від кого не вимагаючи, ні від матері, ні від батька, а так у простір, у світ – їсти, їсти, їсти.

2-й учень: Неврожай від Бога, а голод від людей – так говорить українське прислів’я. На вулиці лежить хлопчик років десяти. Повз нього йдуть люди: « О, цей вже помер.» У відповідь ледь чутний дитячий голосок: «Ні, я ще не помер.»

 3-й учень: Я ще не вмер…

                  Ще промінь в оці грає,

                  В четвер пішов десятий рік,

                  Хіба в такому віці помирають?!

                  Ви тільки поверніть мене на бік,

                  До вишеньки…

                  У колиску ясночолу.

                  Я чую запах квітів, я не вмер…

                  А небо стрімко падає до долу.

                  Тримайте хтось!

              Хоча б за коси верб…

Я ще не вмер.

4-й учень: Виявом дитячої смерті не займався ніхто. В Україні 55 тисяч сіл і в кожному помирали діти.

5-й свідок: « У нашого сусіда було четверо синів і троє дівчаток. Хлопці були здорові, як дуби, але вже почали пухнути. Батько договорився з родичем поїхати в місто. Там, на срібло, яке привезли із заробітків, купили 2 мішки висівок, і вночі, щоб ніхто не побачив, приїхали додому. То вже в них всі померли – і батько, і мати, і діти, один Сашко зостався в живих.

Маленький хлопчик простягає руки до ікони.

Хлопчик.

Бозю! Що там у тебе в руці?

               Дай мені, Бозю , хоч соломинку…

               Щоб не втонути в Голодній Ріці.

               Бачиш, мій Бозю, я – ще дитинка.

               Тож підрости хоч трохи-бо дай.

               Тато і мама холодні мерці.

Бозю, зроби, щоби їсти не хтілось!

               Холодно, Бозю, сніг дуже білий,

Бозю, що там у тебе в руці!...

Ведучий: І в радянські часи знаходились небайдужі й сміливі люди, які намагалися сказати правду та привернути увагу громадськості. Таким був український письменник Василь Барка.

1-й учень: Письменника Василя Барку дуже тривожило, що радянська влада змушувала українців забути і не згадувати про страшний 1933-й рік.

Барка не жив в Україні в 1932-1933 рр., але й Кубань, де мешкав письменник, теж морили голодом.

Основою для роману «Жовтий князь» послужили особисті спогади одного земляка, який описав долю близької йому родини.

Перегляд фрагменту з кінофільму «Голод – 33» за романом В.Барки «Жовтий князь».

Ведучий: Ми перегортаємо останню сторінку нашої Книги – пам’яті. І давайте засвітимо свічку, згадуючи всіх померлих під час голодомору 1933 року.

1-й учень: Не звільняється пам’ять,

                  Відлунює знову роками.

                  Я зітхну… запалю обгорілу свічу,

                  Помічаю: не замки – твердині, не храми

                  Закам’янілий чорнозем –

                  Потріскані стіни плачу.

                  Піднялись, озиваються в десятиліттях

                  З долини, аж немов з кам’яної гори

                  Надійшли. Придивляюсь:

              Вкраїна,ХХ століття.

                  І не рік, а криваве клеймо – «33».

Ведучий: Ніколи не забудемо ці жахливі дні. Пам’ятай!

ВИХОВНИЙ ЗАХІД

«ДЕНЬ ПАРТИЗАНСЬКОЇ СЛАВИ»

Мета:

навчальна: розширити знання учнів про партизанський рух в Україні та в рідному місті, героїв партизанського руху, відкарбувати в їхній пам'яті імена найвідоміших діячів партизанського руху;

розвиваюча: розвивати вміння виступати із повідомленням перед аудиторією, образне мислення, артистичні здібності в декламуванні поезій;

виховна: сформувати в учнів інтерес і повагу до історичного минулого нашої Батьківщини; виховувати патріотичні почуття, гуманізм, любов до України, пошану до ветеранів війни.

Учениця:

Ми не діти війни,

Лихоліття страшного не знаємо.

Із книжок про війну, про бої читаємо.

Ми не діти війни,

Ми дітьми її пітьми не були.

Ми у мирі, у щасті, у тиші росли.

Але пам’ять про те, що творила

Кривава війна,

В наших душах ожива.

 Ведуча 1: 22 вересня, у День партизанської слави з почуттям безмежної подяки й любові ми віддаємо данину поваги ветеранам антифашистського опору: колишнім підпільникам і партизанам, захисникам і визволителям рідної землі – усім, кого ми з гордістю називаємо народними месниками.

Ведуча 2: Відзначення цього свята є державним визнанням неоціненного внеску народних месників у велику Перемогу над фашизмом.

Ведуча: Найважчі та найжорстокіші випробування випали на долю нашого народу в роки Другої світової війни. Мільйони українців, у тому числі  і жителі Вінниччини, пройшли крізь це пекло і не скорилися. Серед них  - Ляля Ратушна.

Ратушна Лариса Степанівна

Народилася  9 січня 1921 р. в селі Тиврів Вінницької області . Батьки - службовці. В 1939 р. закінчила середню школу, працювала піонервожатою. Поступила в Московський державний університет, закінчила курси медсестер. У боях Великої Вітчизняної війни з вересня 1941 р. Санінструктор 8-ї дивізії народного ополчення комсомолка Ратушна в жовтні 1941 р. в районі м. Наро-Фомінськ потрапила у полон. Втекла. З січня 1942 р. – член Вінницької підпільної організації. Арештована  в липні 1942 р. В квітні 1943 р. здійснила втечу із Гніванського концтабору і знову включилась в роботу. Вбита зрадником 18 березня 1944 року. Звання Героя Радянського Союзу присвоєно 8 травня 1965 року.

Ведуча1: Згадуючи таких людей і доблесні їхні справи, маємо завжди пам’ятати, що партизанський рух, як і все пов’язане з минулою війною – це вічно жива історична пам’ять, яка повинна вчити повазі до минулого та виховувати почуття патріотизму не гучними гаслами, а ділом.

Учениця1:

Стоїть обеліск, в нім скорбота німа,

Що в селах, містах синів вже нема.

Лиш вогники - квіти їм люди кладуть,

Лиш сльози вмивають синів імена,

Що їх за собою забрала війна,

Що їхні серця уже довгі літа

Земля українська в собі пригорта.

Учениця 2:

І знов біля братської тихо стою,

І спогад приходить, мов тихе зітхання.

Пливе, наче вічність, здобута в бою,

Хвилина мовчання.

Натягнуті нерви, немов тятива,

Пронизує пам'ять скорбота прощання,

І сумно згасає і тяжко сплива

Хвилина мовчання.

І подвиги мужні, і дружнє плече,

І роки надій, перемог, сподівання.

І серце сльозою нараз опече

Хвилина мовчання.

Учениця 3

У братських могил батьки і брати,

Вам чути цю траурну тишу.

Нам ваші окопи, дороги, фронти

Вогненними лавами дишуть.

У битвах полеглі,

Вас пам'ять розбудить.

Ніщо не забуто. Ніхто не забутий.

Пошани й жалоби хвилина настала.

(Всі присутні в залі встають . Метроном відбиває хвилину мовчання.)

Ведуча:

Було це давно…

В ту сувору годину,

Як кров'ю вмивалась

Земля України.

Вставали на сході

Заграви червоні,

Було три сестри в партизанськім загоні.

Три сестри-близнючки –

Їх, навіть, бійці не могли розрізняти:

Всі троє чорняві, всі троє пригожі,

Одна до одної, як в пісні похожі,

А дні ті були… Не забути ніколи і досі:

Чужі ешелони летіли з укосів.

То плата фашистам за чорні руїни,

За сльози Вкраїни, за кров України

І ось коменданту донеслися вісті:

Піймало гестапо розвідницю в місті.

Якесь там дівча молоде та зелене.

- Ану, приведіть її зараз до мене.

І ось вони руки тоненькі дівочі,

Та чорнії брові, та карії очі.

- Це ти партизанка?

- Це я - партизанка.

-А ну ж бо розказуй усе до останку .

А ні, так дорога одна - лиш до бога.

Мовчить... не каже нічого,

Її катували од ранку й до ночі,

Їй руки ламали, їй душу виймали.

Мовчала, мовчала, нічого не знала.

І от на світанку перед тим, як розстріляти,

Спитав комендант:

- А як тебе звати?

Відкрились уста її лиш на хвилинку,

І чує гестапівець: Я- Україна!

Стояли берези понурі та голі,

Її розстріляли у чистому полі.

Та знов опадають криваві роси,

І знов ешелони ідуть під укоси,

І знову пожари від ранку й до ранку,

І знову впіймали нову партизанку.

Немов хто в окріп коменданта укинув:

Стоїть перед ним кароока дівчина,

Як та кароока, як та темнокоса,

Вірьовками зв'язана, бита та боса.

Стоїть перед ним непокірна дівчина.

І каже гестапівцям : Я - Україна!

Стоїть і сміється: Нізащо не згину

Цей сміх коменданта дратує та бісить,

Кричить комендант: Негайно повісить!

Він сам їй вірьовку на шию накинув.

Він сам її вішав - оту Україну.

Та знов опадають криваві роси,

І знов ешелони летять під укоси,

І знову пожари од ранку й до ранку,

І знов до останньої б’ється краплини

Моя Батьківщина, моя Україна.

Осінньої ночі в село над рікою

Орли – партизани ввірвалися з боєм.

Наляканий німець схопився з постелі.

Тікати... куди? Хоч дерися на стелю.

І чує він кроки дівочі на ґанку,

Це йде з автоматом сюди партизанка.

Жах заповзає у душу зміїну,

Він знову побачив живу Україну.

Оту ж карооку, оту ж темнокосу,

Він падає в ноги, пощади він просить.

- Ні, смерть, тобі кате! За смерть, за руїни!

Ти бачиш, розбійнику, Я - Україна!

Було це давно... В ту сувору годину,

Як кров’ю вмивалась земля України.

Любіть Україну, вона в нас одна,

Другої немає й не буде,

Любіть Україну, як матір, щодня,

Тоді вона й нас не забуде.

Любіть Україну, всім серцем любіть,Священну матір - Вкраїну,

Як предки великі її бороніть,

Кохайте її до загину.

Не забути ніколи і досі:

Чужі ешелони летіли з укосів.

То плата фашистам за чорні руїни,

За сльози Вкраїни , за кров України.

Учениця 4:

Йшли селом, йшли селом партизани,

По землі українській, невільній землі.

І у кожного зброя була за плечима,

І у кожного смуток і біль на чолі.

Їм сумно за всю Україну,

За ту спалену хату, за зрубаний сад,

За ту пісню, що чув ти колись, солов’їну,

Але їм вже не було дороги назад.

І не всі повернулись із бою додому,

І не всіх дочекалася рідна сім’я.

Пам’ятайте ж ви їх, пам’ятайте такими,

Пам’ятай же ти їх, українська земля.

Ведуча1: Історично склалося, що Дню партизанської слави передує день Миру.

(Виходить «дівчина-Сонце»)

Ведуча 2: Слухайте, чесні люди Землі, і

Дуже ми просимо вас:

Боріться, боріться, — бо ми ще малі —

Мир захищайте для нас.

Хочемо миру — хай буде мир.

Пісня лунає і сміх,

Хай сонечко сяє, хай світить в наш двір,

Сонце хай сяє для всіх.

Дівчина-Сонце:

Друже мій, не стій окремо,

В наше коло поспішай!

В танці миру ми пройдемо

По планеті з краю в край!

Беремось міцніше за руки,

І вгору їх піднімемо

Щоб все життя так пліч-о-пліч пройти.

В цей сонячний ранок величного свята

Про дружбу почнемо цю пісню співати.

Ведуча 1:

Нехай День партизанської слави передається з покоління в покоління і надалі, нехай зберігає у наших серцях такі поняття як Батьківщина, честь, обов'язок і пам'ять.

 ВИСНОВКИ                                                                                                              

    Як свідчить історичний досвід, без національно – патріотичного виховання молоді неможливо зберегти державу, зокрема націю. Патріотичне виховання покликане формувати в молоді високі моральні якості та ідеали, почуття любові до своєї Батьківщини, потребу в служінні їй. Воно орієнтоване на формування свідомого громадянина, патріота, професіонала, людини зі шляхетними особистісними якостями й рисами характеру, світоглядом і способом мислення, почуттями та поведінкою, спрямованими на саморозвиток.

  Патріотизм – суспільно-психологічне і моральне почуття, яке передбачає відданість своєї Батьківщині й любов до неї, бажання захищати її. Патріотизм як одна з яскравих емоційних якостей людини має моральне значення, оскільки проявляється у її громадянській позиції, у дотриманні традицій своїх батьків.

    Про актуальність цього питання свідчить низка державних документів, розроблених науковцями та науково-дослідницькими колективами: Державна національна програма «Освіта» (Україна ХХІ століття), Національна стратегія розвитку освіти, Концепція національного виховання, Концепція громадянського виховання особистості в умовах розвитку української державності.

     Критерієм і результатом національно-патріотичного виховання є громадянськість особистості, складовими якої є моральна, політична та правова культура, почуття власної гідності, внутрішньої свободи і водночас вболівання за суспільні ідеали, за пріоритети держави, благо свого народу і його дружні взаємини у світовому співавторстві.

    Становлення громадянина розпочинається з дитинства. Саме в цій період у дитини закладаються підвалини майбутньої свідомості, характеру поведінки, формуються риси українця. Підростаючи, дитина вбирає в себе те, чим живе родина, народ України, поступово формується свідомий громадянин і патріот. Завдання школи – формувати і розвивати такі особистісні якості, як повагу до прав і свобод людини, відповідальність, відкритість та критичне мислення, толерантність, готовність брати участь у соціально-політичному житті країни. На жаль, сьогодні серед молоді спостерігається небезпечне для соціальної стабільності суспільства зростання бездуховності, зневажання до правових та моральних норм, антисоціальної поведінки, втрата соціального оптимізму. Молоді, яка не втратила моральних ідеалів, патріотичних почуттів, навпаки, дедалі складніше знайти можливості для громадянського самовизначення, протистояти негативному впливу оточення. Це потребує впровадження комплексу соціально – педагогічних заходів для зміни реальної ситуації з метою підготовки молоді до життя в умовах демократичної держави і громадянського суспільства.

  Ідеалом виховання виступає різнобічно та гармонійно розвинений національно свідомий, високоосвічений, життєво компетентний громадянин, здатний до саморозвитку та самовдосконалення.

      Запорукою ефективності виховного процесу є органічне поєднання системи принципів національно-патріотичного виховання в цілісну систему, яка забезпечує досягнення відповідних результатів - міцно і органічно засвоєних загальнолюдських і українських національних цінностей.

   Отже, здійснення системного національно-патріотичного виховання є однією з 
головних складових національної безпеки України.

ДО РОКОВИН  ГОЛОДОМОРУ 1932-1933 РР.

                              1932 -1933…

МЕТА:Поглибити знання учнів про Голодомор 1932 – 1933рр., його причини та наслідки; виховувати почуття стурбованості кожного долею невинних жертв; навчати сприймати чужу біду, чужий біль як свої власні; сприяти пробудженню бажання вивчати історію своєї держави, берегти її традиції, уболівати за майбутнє країни.

Обладнання: вишитий рушник, чорний хліб, свічки

Хід заходу.

Горить свіча, І випікає серце Її вогонь.

І серце скапує сльозами в пригорщі долонь...

Нема від серця сліду — Тільки світло —

Яскраве й тепле, наче подих свічки...

Горить свіча... А, може, то Душа?..

Душа не має минулого часу, віку — вона завжди була є й буде, молода і безсмертна.

Пролиті сльози за безвинно померлих — то найкоштовніший скарб, ними очищуються наші душі, наше серце.

Через біль і сльозу ми по-іншому сприймаємо жах голодомору, біль іншої людини.

     У куточку «Скорботи» горить Свіча Пам'яті (учнівський малю­нок, біля якого вінок з колосків і чорної стрічки). Книжкова вистав­ка.

Вступне слово. Укра­їна. Благодатна земля. Родючі чор­ноземи (складають 25 % усіх сві­тових чорноземів). Щедра приро­да і давня хліборобська традиція. На початку XX ст. Україну вва­жали житницею Європи. Близько 90 % експорту пшениці з Росій­ської імперії припадало на Украї­ну. На багатих чорноземах України вмирали. Голод в 1932—1933 рр. не був спричинений неврожаєм чи засухою. Хліб в Україні був. Радян­ський уряд масово продає збіжжя за кордон. В Україні на повну по­тужність працюють спиртозаводи, які переробляють дорогоцінний хліб на горілку. Вона теж йде на експорт. Мало знайдеться не тіль­ки в історії України, айв історії світу таких жахливих трагедій, як голодомор 1932—1933 рр.

Голод — це не тільки смерть, а й духовна руїна, знищення здо­рової народної моралі, втрата ідеа­лів, занепад культури, рідної мови, традицій. Сталінський режим ви­рішив голодом поставити україн­ський народ на коліна.

Аналоги таких подій в історії знайти складно, адже методом масового знищення людей було обрано голод.

З метою гідного вшанування пам’яті жертв і постраждалих від голодоморів та політичних репресій в Україні Президентом України Віктором Ющенко оголошено 25 листопада 2006р. Днем пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій.

Український голодомор 1932 – 1933рр. визнаний злочином проти людства. У 1988 році комісія конгресу США, а потім міжнародна комісія визнали український народ актом геноциду.

Перша учениця. З кінця 20-х рр., коли почали вимальовуватися контури тоталітарного режиму Й. Сталіна, українське питання набуло принципового значення. Колективізація мала загнати укра­їнське селянство під тотальний контроль влади. Вона була зброєю соціального знищення, яка фактич­но ліквідувала селянський вироб­ничий сектор, знищивши 352 тис. кращих одноосібних селянських господарств, оголошених зневаж­ливо куркульськими. Якщо вда­тися до статистики, то із загальної чисельності сільського населення України загинуло близько 5 млн.

Учені з кінця 80-х рр. XX ст. називають кількість жертв голодо­мору від 3 до 12 млн.

Друга учениця. Досліджуючи статистичні дані щодо смертнос­ті від голодомору, дослідники дійшли ви­сновку, що найбільше постраждали від голодомору Ки­ївська, Харківська та Полтавська області, де смертність 1933 р. пе­ревищувала смертність 1927 р. у 12—14 разів. У Вінницькій, Одеській та Дніпропетровській областях смертність 1933 р. пере­вищувала рівень смертності 1927 року у 8—9 разів. Менше по­страждали Донецька та Чернігів­ська області, але і в цих областях смертність 1933 р. перевищувала смертність 1927 р. в 5—6 разів. Отже, дані про масштаби смерт­ності в Україні 1933 р. дають всі підстави стверджувати, що голо­домор 1932—1933 рр. був геноци­дом українського народу.

Третя учениця. Говорячи про втрати, які понесла Україна в роки голодомору, не можна не сказати про режим «чорних дощок», який було введено в Україні 18 листопа­да 1932 р. Згідно зі статистичними даними, на «чорні дошки» занесе­но колгоспи 82 районів України, тобто майже чверті адміністратив­них районів із населенням 5 млн. людей.

Учитель. Що ж означало зане­сення того чи іншого колгоспу на «чорну дошку»?

Третя учениця.

По-перше, господарства, зане­сені на «чорні дошки», оточували збройними загонами, щоб люди не могли залишити село.

По-друге, з колгоспів вивози­ли всі продовольчі та насіннєві запаси.

По-третє, заборонено було торгівлю та вивезення будь-яких товарів.

Отже, занесення населеного пункту або території на «чорні до­шки» ставало рівнозначним смерт­ному вироку.

Четверта учениця. Ще одним чинником, який спричинив нечуваний рівень смертності в 1932— 1933 рр., була заборона виїзду за межі України.

У січні 1933 р. селянам було заборонено виїзд із території України по хліб на інші території Радянського Союзу. Українським селянам не продавали квитків на залізничний транспорт, тих, хто встиг виїхати, заарештовували і повертали назад.

Отже, фактично всю Украї­ну було занесено на «чорну до­шку». Тільки за перші місяці дії цієї заборони заарештовано майже 220 тис. селян, із них майже 186 тис. силою повернули в села, де вони помирали від голоду. Слід зазначити, що ніде в СРСР таких заходів не вживали.

Непрямі демографічні втрати го­стро відчуваються в Україні донині.

(Зі словами «Про кожну усміш­ку, що згасла передчасно, ми пам'ятаємо» учениці запалюють свою свічу пам’яті в символічному куточку скорботи.)

Перша учениця. Про страшні муки українського народу писали не багато. Свідчили, згадували, писали переважно за кордоном. Зовнішній світ не знав нічого. У США кореспондентові «Нью-Йорк», що в приватному колі багато розповідав про мільйони смертей, проте нічого не опублі­кував, дано Пулітцерівську пре­мію. І зараз у США поставлено питання про позбавлення його цієї найпрестижнішої журналістської винагороди — випадок безпреце­дентний.

Друга учениця. До теми голо­домору письменники української діаспори зверталися неодноразово. У своєму романі «Жовтий князь» Василь Барка реально відтворив події голодомору 1933 р., оскільки бачив голод на власні очі, багато чув про нього від інших. У 1933 р. він їздив до брата на Полтавщину і був вражений страшною трагедією селянства. На Кубані, де жив тоді письменник із сім'єю, також був голод. Переживши поневіряння, напівголодне існування, йому вдалося розкрити читачеві безод­ню людського горя й відчаю, ре­алістично відтворити страхітливу хроніку страждань українського народу.

Третя учениця. Роман Уласа Самчука «Марія», написаний страшного 1933 р., — твір вели­кої життєвої й художньої прав­ди. Його посвята: «Матерям, що загинули голодною смертю на Україні в роках 1932—1933» зву­чатиме вічно як прокляття тим, хто довів мільйони людей до го­лодної смерті.

Останні хвилини життя Ма­рії — це й останні рядки пові­сті. «Ніч. Без початку і кінця ніч. Ніч вічності... Холонуть засохлі вуста... Западають гру­ди... З напруженням рветься останній нерв... Серце робить останній удар».

Четверта учениця.

Про голодомор писали не лише в прозі, а й у віршах.

... Де поділась усмішка весела

І купальні вогнища дівчат?

Де поділись українські села

 І садки вишневі коло хат?

Щезло все ... і всюди на руїні

Бенкетують п'яні вороги.

Українці ж мруть на Україні,

На Байкалі, в холоді тайги...

Ні — ми ще повстанемо, як хмара,

Ні — ми ще ударимо, як грім!

І коли за все приходить кара,

То якої ж кари треба їм?

                                    (Дмитро Чуб, 1933 р.)

П'ята учениця.

... І от приходить тридцять

Третій рік,

Його проклятим

називають люди.

В коморах, клунях, кожен

Кут, засік,

Мітла червона вимела усюди.

В колгосп  погнали  коні та воли,

Вози, плуги і борони забрали,

Одних  людей  на  північ повезли,

А інших смерть голодна доконала...

                                   (А. Легіт «Пекло земне»)

            П'ята учениця (зачитує ури­вок Катерини Мотрич)

Молитва за убієнних голодом

Чий голос щоночі просить: «Хлібця! Хлібчика дай! Мамо, матусю, ненечко. Крихітку хліб­ця». Хто водить за мною запалими очима-криницями, очима, у які перелилися всі страждання, муки й скорботи роду людського і роз­пинає душу мою на хресті всевишньої печалі? Чий же це мільйоноголосий стогін у мене? Хто щоночі будить, стогне, квилить, плаче і веде у холодну ріку, де розлилися не води, а сльози мого народу? У ній ні дна, ні берегів...

І знову вони йдуть щодня, що­години, щоночі, мільйони тіней, мільйони очей, прошкують небес­ним Чумацьким Шляхом і повер­тають до мого серця...

...здіймаю руки до місяця, схо­жого на вогник воскової поминаль­ної свічі, закликаю землю, на якій дотлівають свічі людського життя. Мільйони погаслих свічок... «Небо! Поможи! Дай манни небесної нагодувати помираючих! Саде! Сотвори диво! Плоду дай помираючим! Місяцю! Сили дай помираючим! Земле! Жита дай, гречки дай, проса дай не в липні, а у весняну пору дай!

Господи! Вседержителю наш! Чи ж ти осліп від горя і людських гріхів!

Сину Божий! Ісусе Христе! Спасителю наш! Порятуй від голодної смерті народ мій, у яко­го дика саранча забрала до зер­нини! Ти ж умів двома рибинами і п'ятьма хлібинами нагодувати п'ять тисяч. Сотвори диво — на­годуй! Порятуй!

Богородице! Матір наша не­бесна! Свята Покрово, покрови­телько люду святоруського! Куди ж ви всі відійшли? Чого ж залиши­ли мою землю і народ мій?.. Чи ж не бачите, що то не Україна вже, а велетенська могила? Де ж ви, сили небесні? Роде наш небесний! Народе Божий неоплаканий!.. Прости, народе Божий! Прости цю про­кляту землю, цей милий рай, на якому оселився диявол. Усіх нас, грішних, прости, що мов­чали, за упокій твій молебнів не справляли, поминальних свічок не світили, обідів за тебе не ро­били.

І ми покарані за безпам'ятство. І до нас озвалося лихо. Нагодо­вано і нас смертоносним плодом, горить і над нами лиховісна не­погасна свіча. Прости ж нас, роде наш замордований, лише сирою землею зігрітий. Царствіє небесне вам, Душі убієнні!

Господи, страждання, муки й горе мого народу до Всевишньої скорботи зарахуй, і біди й по­гибель від землі й народу сущо­го відведи. Нині, прісно і на віки вічні відведи! Амінь.»

Заключне слово вчителя. Зга­даймо в наших молитвах усіх тих, хто страждав і помер під час ве­ликого голодомору. Вірю, що в ці дні по всій Україні люди запалять свічки, щоб пом'янути тих, хто загинув від голодної смерті. Хай пам'ять про всіх невинно убієнних згуртує нас, живих, дасть нам силу та волю, мудрість і наснагу для зміцнення власної держави на власній землі.

Вічна пам'ять замореним голодом!

(Відеопрезентація «Свіча»).

Мамо, я не вернусь…

(сценарій виховної години присвяченої пам’яті героям Небесної сотні)

Мета: вшанувати пам’ять героїв Небесної сотні, прищеплювати любов до Батьківщини, виховати патріотичну свідомість,  розвивати бажання стати гідними громадянами України.

Оформленя: Стіна пам’яті Небесної сотні (Прапор України, надписи  «Герої не вмирають», «Сам не знаю, де погину…», список прізвищ героїв  з фото), на підлозі надпис із маленьких свічок «Героям слава», стіл, на столі вишитий рушник, ікона Божої матері, свічка, квіти з чорною стрічкою.

(Звучить «Молитва за Україну», діти запалюють свічки для надпису «Героям Слава»)

Учень 1                        

  “Боротьба не за щастя  вже навіть іде —за життя!

Бо його забирають.

Нас Надія веде, нас ідея веде

За свободу для рідного краю.

Учень 2                      

  Українцю, поглянь, там побили жінок!

Глянь, вже люди ховаються в храмі!

Де таке ще траплялось, коли це було

Аж в такому нестерпному стані?..

Учень 3                      

   Так чинили лиш варвари, злісні хани,

Лиш від них люди в церкві ховались.

А сьогодні це власні привладні пани

Вже над нами так само знущались!”

Ведучий 1 Лінійку-реквієм, приурочену пам’яті Небесної сотні оголошую відкритою.

(Гімн України)

Ведучий 2 Слово надається директору школи Дзюбук Валентині Яківні.

Директор  Шановні вчителі, учні, запрошені! Сьогодні ми зібралися тут, щоб в скорботі схилити низько голови перед пам’яттю людей різного віку, яких було вбито у мирний, цивілізований час ХХІ століття.

Ведучий 1 І саме тут, сьогодні, скажемо «Люди, бережіть серця свої, щоб не стали каменем! Розбудуйте в душах Божий храм, щоб не повторити великий гріх!»

Чи знає мама, чи знає тато,

Що син нівечить і б’є людей,

Що він криваву несе зарплату, –

Вона на гірких сльозах дітей.

У листопаді під самий ранок,

Коли і місяць на небі спав,

Напав на діток чийсь син чи тато

І, наче, нелюд їх побивав.

А вдома мати, а вдома мати

Чекає сина, бо він – герой.

Від зла він має всіх захищати,

Не знає мати, що син лл’є кров.

Ведучий 2 Слово надається сільському голові Старінському Віталію Сергійовичу.

Ведучий 2 Ми з вами вшановуємо пам’ять героїв різних історичних подій: Голодомор 1932-33рр, Битва під Крутами, Бабин Яр. Тепер ми стали сучасниками ще однієї масової трагедії нашої країни.

Учень 4

Моя хата не скраю

Тому і вмираю  я за Україну,

ЇЇ честь та славу.

Пробач мені, мамо, що тебе покидаю,

Бо мушу йти на війну

Проти осатанілої зграї.

Хто зна, чи вдасться мені тебе ще побачить

Та я сподіваюсь,

Що одного ранку прокинешся

Та й мене пробачиш.

Учень 5

Пробачиш та й заплачеш,

Сліз не жаліючи, обмиєш ти ними усю Україну,

Україну нову, сильну,

В якій брат за брата

Йшов під кулі навпростець,

Не боячись ката.

Ти подивишся навколо-

Все не так, як було.

Хоч мене й немає поруч

Знай, що я, сумую…

Ведучий 1 Кожен із цієї Небесної сотні, як і ми з вами мали свою сім`ю, батьків, друзів, захоплення, свої симпатії і свої невідкладні справи. Але поклик їхньої душі саме в цей час призвав їх до боротьби за вільну, демократичну, чесну Україну. Ось вони перед вами, Герої Небесної сотні.

Учень 6

Під прапором стояли – під прапором й спочили.

Прийми, о Господи, своїх синів!

За України волю їх убили

В шалений жар тривожних днів.

В той час, як небо димом затягнулось,

Як змерзлі руки прагнули вогню,

Упились кров’ю кат і його свита,

Споївши нею й всю свою сім’ю.

Учень 7

Та ми усі від Бога люди.

Живем надіючись, не боючись.

Чи ми запам’ятаєм, чи забудем,

Як наш народ топтали, сміючись?

Учень 8

Мамо, я живий, лиш закриті очі….

І серце не б`ється, не вирує кров…

Ти тільки не плач, знай – всі дні і ночі

Я буду поруч – в грудях, де живе любов!

Учень 9

Ти пробач мене, мамо, за гіркії сльози,

За ту біль, і той жаль, що я наробив.

Я ж хотів лише миру, добра і свободи…

А мене за це ворог безжалісно вбив.

Учень 10

Не жалій, моя нене, що я не вернуся,

Не кляни ворогів! Нехай судить їх Бог!

Я для тебе сьогодні з небес посміхнуся,

Ти лишень свої очі здійми до зірок!

Ведучий 2 Ще довго-довго з покоління в покоління будуть передавати батьки синам і дочкам, а ті своїм дітям спогади про тих, хто залишив життя земне у 2013-2014 рр. Ця подія сколихнула весь світ, не залишила байдужою жодної душі. Люди висвітлюють свої почуття через картини, пісні, вірші. Учениця 9-Б класу Сидорова Тетяна теж написала власний вірш «Вони боролися за нас».

Учениця

Вони боролися за нас

Вони боролися за нас,

Не тільки ветерани,

Щоб був в країні нашій лад

Стояли на майдані.

Їх всіх і били й катували,

Й погрозами лякали.

Та цього владі було мало-

Найкращих повбивали.

Їх пам’ятники квітами покриті,

Про них всі завжди будуть пам’ятати.

Вони для нас добро зробили,

За що їм довелося помирати.

Ці люди всі були найсміливіші –

Вони стояли за своє аж до кінця.

Їх родичі були найщасливіші,

Поки до них не прислано було гінця

З жахливою новиною страшною.

Тож пам’ятаймо цих людей ми,

Бо за нас з тобою

Вони безстрашно полягли грудьми.

Ведучий 2  Вгорі прекрасні зорі, що палають…

Будь-ласка, наші душі вбережи!

Хай кожну ніч нам Янголи співають,

Ти ж своє милосердя покажи.

Ведучий 1 Слово надається отцю Іоану.

Ведучий 2 Ми закликаємо вас сьогодні згадати у ваших молитвах усіх Героїв, які поклали свої голови за наше майбутнє. Хай пам’ять всіх невинно убитих згуртує нас, живих, дасть нам силу та волю, мудрість і наснагу для зміцнення власної держави на власній землі. У жалобі схилимо голови. Вони згасли як зорі.

Ведучий 1 Нехай кожен з нас торкнеться пам’яттю цього священного вогню-частинки вічного. А світло цієї свічки хай буде даниною тим, хто навічно пішов   від нас, хто заради торжества справедливості жертвував собою. Вони повинні жити в нашій пам’яті!

(Під мелодію гімну Небесної сотні «Пливе кача» ведучий запалює свічку і передає її учням по колу. Свічку передають з рук в руки )

Учень 11

У нашій пам’яті Ви назавжди лишились,

Історія одна, і Ви – її частина.

Ви тільки знайте, браття, ми за Вас молились,

І молимось: за Вами – ненька Україна!

Вже не повернеться додому той хлопчина,

Що його вчора тільки мати відпустила,

Поцілувала, тихо мовивши: “Іди, дитино,

За щастя України, бо вона – єдина”.

Казала мати берегти себе. Але даремно,

Бо хлопець був готовий йти безстрашно,

Аби лише країна, котру так кохав страшенно,

Не стала на коліна, а боролася відважно.

Учень 12

Хлопчина вірив, що колись, одного ранку,

Відкривши очі, він відчує повну волю.

Але та куля, в день зимовий, на світанку,

Перехопила подих та змінила долю.

Хлопчина вірив, що колись, одного дня,

Розкаже син йому, як любить Батьківщину.

Хіба він знав, що борючись за це щодня,

Все доведеться відпустити в мить єдину.

Так. Той хлопчина, він не знав тоді,

Що нелюд пострілом прицільним забере життя.

І браття хлопця, українці, у біді,

Заплачуть, відпустивши тіло в небуття.

Учень 13

Але ж душа, душа Героя вічно лине!

До тебе наші сльози, молитви, зізнання!

Повір, хлопчино, наша пам’ять не загине,

Як і омріяні тобою  воля та кохання.

Небесна сотня. Прапор. Чорна стрічка.

І сльози, бо ти, хлопче, словом вже не з нами.

Але в думках  ти поруч, і не згасне свічка,

І линуть буде “Слава Україні!”  над ланами.

Ведучий 2 Пробач мені, мамо, що одягнув тебе у чорную хустину.

Ти віддала мене взамін за нашу рідну, вільну, чесну Україну.

Ведучий 1 Героям Майдану, впавшим мертвими за світле майбутнє України, присвячується хвилина мовчання.

(Хвилина мовчання)

Ведучий 2 Лінійку-реквієм, приурочену пам’яті небесній сотні оголошую закритою.

(Гімн України)

Ведучий 1 А ми вам бажаємо всім світлих днів і нехай вам щастить. Дякуємо за увагу!

(Пісня «Україно»)

Небесна сотня. Герої не вмирають!

1. Арутюнян Георгій Вагаршанович (Рівне)

2. БайдовскийСергей Романович  (Нововолинськ, Волинська область) 23р.

3. Брезденюк Валерій (Жмеринка, Вінницька область)

4. Бондарчук Сергій Миколайович (Староконстантінов Хмельницька область)

5. Варениця Роман Михайлович (Яворивський район Львівска область) 36р.

6. Веремій В’ячеслав  (Київ)  32р.

7. Войтович Назар Юрійович  (с. Травневе, Тернопільска область) 17р.

8. Голоднюк Устим Володимирович (Збараж, Тернопільская область) 20р.

9. Гриневич Эдуард  (с.ДеревкиЛюбешівского району Волинської області) 29р.

10. Гурик Роман  ( м. Івано-Франківськ) 19р.

11. Жаловага Анатолій  (м.ДубляниЛьвівскої області) 33р.

12. Дмитрів Ігор Федорович  (с.Копанки Івано-Франківської області)  30 р.

13. Дзявульський Микола Степанович (Хмельницька область) 56р.

14. Бондарев Сергій  (м.Краматорськ, Донецька область)  35р.

15. Дідич Сергій Васильович (с.Стрильче, Городенківского району Івано-Франківскої області) 44р.

16. Жеребній Володимир Миколайович (с.Рудки, Самборський р-н., Львівська область) 28р.

17. Зайко Яків Якович (м. Житомир) 73р..

18. Капинос Олександр (с.Дунаїв, Кременецького району, Тернопольської області) 29р.

19. Кемский Сергій Олександрович (м.Керч) 33 р.

20. Кипіані Давид (громадянин Грузії)

21. Костенко Ігор Ігорович (с.Зубрец Бучацького району, Тернопільської області) 22р.

22. Корнеєв Анатолій Петрович (с. ГавриливціКамянець-Подільского району Хмельницької області) 53р.

23. Корчак Андрій (м.Стрий Львівської області) 49р.

24. Котляр Євгеній (м.Харків) 33р.

25. Коцюба Віталій Миколайович (м. Львів) 31р.

26. Кульчицький Володимир Станіславович (м.Київ) 65р.

27. Мовчан Андрій Сергійович (м.Київ) 34р.

28. Мойсей Василь Михайлович (м.Ківерці Волинської області) 22р.

29. Наумов Володимир Григорович (с. Шевченко Добропольского району Донецької області) 34р.

30. Опанасюк Валерій Адамович (м.Рівне) 42р.

31. Пагор Дмитро (с.ХропотоваЧемеровецкогорайона Хмельницької області) 21р.

32. Паращук Юрій Григорович (м.Тальне Черкаська область) 47р.

33. Пасхалин Юрій Олександрович (с.Носачив Черкаської області) 30р.

34. Плеханов АлександрВикторович (м.Київ) 22р.

35. Полянський Леонід Петрович (м.Жмеринка, Вінницької області) 38р.

36. Саєнко Андрій Степанович (м.Фастов Київської області) 51р.

37. Сердюк Ігор (м.Кременчук Полтавська область) 40р.

38. Сольчаник Богдан Зиновійович (м.СтарийСамбор Львівської області) 28р.

39. Вербицький Юрій Тарасович (м. Львів) 51 рік

40. Калиняк Богдан Михайлович (м.Коломія Івано-Франківської області) 52р.

41. Мазуренко Павло 41 рік

42. Швець Віктор Михайлович (с.Гатнэ Київської області) 57 років

43. Прохоровский Василь (м.Київ) 33 р.

44. Мельничук Володимир 40р.

45. Городнюк Іван (м.Березне Рівненської обл.)

46. Максимов Дмитро (м. Київ) 19 років

47. Дворянець Антоніна (м. Бровари) 62р.

48. Дигдалович Андрій (Львівська обл.) 40 років

49. Вайда Богдан Іванович (Львівська область) 48 років

50. Блок Іван Іванович (г.Городок Львівської області) 40 років

51. Щербанюк Олександр Миколайович (м. Чернівці) 46 років

52. Шілінг Йосип Михайлович (м. Дрогобичі Львівської області) 61 рік

53. Шаповал Сергій Борисович (м. Київ) 45 років

54. Царек Олександр Миколайович (с.Калинівка Київської області)

55. Чмиленко Віктор Іванович (с.Борисівка Кіровоградської області) 52 роки

56. Черненко Андрій (м. Київ) 35 років

57. Чаплинський Володимир (м.Обухів) 34 роки

58. Храпаченко Олександр Володимирович (м. Рівне) 27 років

59. Ушневич Олег Михайлович (м. Дрогобичі Львівської області) 31 рік

60. Точин Роман (м.Ходорів Львівської області) 45 років

61. Ткачук Ігор Михайлович (Івано-Франківська область) 38 років

62. Тарасюк Іван Миколайович (смт.Олика, Волинскої області) 21 рік

63. ВасильцьовВіталий Валерійович  (Біла Церква, Київська обл.) 37 років Кульчицький Володимир Станіславович (м. Київ)  65 років Смиленко Віктор (с.БорисівкаКіровоградськой області) 53 роки Павлюк Володимир (м. Коломия Івано-Франківської області) 40 років Паньків Микола (с.ЛапаївкаПустомитівский район Львівскої області)  39 років

64. Смоленский Віталій Віталійович (с.Фурмановка,  Уманський район Черкаскої області) Хурція Зураб (Грузія) 53 роки Горошишин Максим (с.Грушковка Черкаської області)  25 років Смиленко Віктор (с.БорисівкаКіровоградскої області)  53 роки

65. Кищук Володимир Юрійович (Запорізької області) 58 років Шимко Максим (м.Вінниця)  33 роки Креман Іван (м.Кременчук)  33 роки

66. Вічна пам'ять!

вірш

Небесна сотня

…і мовчки сотня непокорених героїв

відходила у чисті небеса,

і погляди знесилених мільйонів

дивились вслід братам, батькам, синам;

у темне небо по руках в відкритих трунах

до світу кращого крізь сльози матерів,

не буде прощення убивцям й нам не буде,

коли непомщеними лишаться всі ті, хто так любив,

хто не дістався правди, оступившись на півкроці,

хто згас за нас, недотягнувши до весни,

тримає курс у небеса славетна сотня,

землі своєї упокоєні сини.

горять серця, палають вільні душі,

зійшла зоря, гряде нове життя,

герої не вмирають, кличуть нас на барикади,

і хай прийме тіла їх мерзла ще земля,

витає дух нескореної волі,

гримлять щити, молитви і пісні,

рядами рівними між нас ідуть герої,

усі, хто голову поклав в ці темні дні.

Музично-фольклорне свято

Тема:         «Рушник вишиваний на щастя, на долю…»

Мета:     -   пробудити інтерес до культури українського народу,

                   його декоративно-прикладного мистецтва, зокрема рушників;

-                  розширити коло знань, про назви вишитих рушників і їх призначення у побуті та  в народних обрядах українців ;

-                  ознайомити з історією виникнення українського рушника;

-                  ознайомити з різноманітністю гами кольорів, технік вишивання, ткання рушників в різних регіонах України;

-                  ознайомити з символічними значеннями орнаментів ;

-                  поповнити знання музичними творами про український рушник;

-                  збагатити знання українською поезією про рушник;

-                  виховувати любов до культури рідного краю;

-                  викликати бажання освоїти ремесло вишивання, зберігати традиції українського народу.

Ведуча.        Багато символів має наша Україна: і вербу, і червону калину, і тополю. Невмирущим творінням талановитих рук українок є над­звичайно різноманітні вишиванки. Серед них рушник – символ єдності сім'ї, символ любові до рідної землі, до любої мами, ко­ханої дівчини, символ працелюбності нашого народу.

            Український рушник! Оздоблений квітами, зірками, птахами.  Скільки він промовляє серцю кожного з нас. Від сивої давнини і дотепер у радості і в горі рушник - невід'ємна частка нашого побуту. Його можна порівняти з піснею, витканою чи вишитою на полотні.

                    До вашої уваги музично-фольклорне свято «Рушник вишиваний на щастя, на долю …»

                 (Мати порається у хаті, за нею спостерігає дочка і син)

Дочка.      Мамо, а навіщо ви так пораєтесь у хаті?

Мати.  Сьогодні до нас гості прийдуть. Треба доню, щоб в нашій оселі      

             святково було. Бери до рук віника, долівку чистенько підмети. А  

             я тим часом  рушники повішаю.

Дочка.      Добре, мамо,!

                (Мати вішає рушник над вікном, розказуючи вірш )

Рушничок, рушничок бабуся вишивала,

Червоненьку ниточку на полотно клала.

Вишиваним рушничком ми стіни прикрасили

                Подивись, як у нас гарно,донечко мила.                                  

 Дочка.Розвісила матуся рушники.

      Хоч каже дехто: "Вже виходять з моди".

      Та чую я, як б'ється із віків

      Минуле мого рідного народу.

       В гарячих візерунках пломенить

       Пролита кров за правду і за волю,

       І кожна нитка райдужно горить-

       Розказує про України долю.

       Розвісила матуся рушники,

       Запахли в хаті трави, сонце, квіти,

       І почали поля, ліси , струмки

       Та вся земля зі мною говорити.

 

Мати.  Над дверима  повісила, над застільним вікном теж.   

             Мабуть і усе.      Готово!

Син.     Навіщо ж багато стільки?

Мати. Так треба. З давніх – давен  рушники в оселі розвішуються         

            усюди на видних місцях: при вході, над образами, над сімейними 

            порт­ретами, над вікнами. Рушники - це обереги, їх берегли,

            передавали з роду в рід, їм поклонялися  наші предки.

Син.     Про які обереги ви мовите?

Мати. Оберіг – це захист від усього злого, небезпечного, небажаного.  А       

             вишиті рушники і є охоронцями нашого осідля. Вони бережуть

             нас і захищають аби до хати не заходили домовики, які                

             приносять лихо.  Хай на горищі живуть, нам допомагають, та до

             хати не йдуть.

Бабуся. Рушник на стіні, внучку, це давній наш звичай. Нема в Україні хати,яку не прикрашають рушниками. Хоч би як убого судилося жити сім'ї, але хата палахкотіла багатством кольорів рушників. У народі       кажуть: „Хата без рушників, що родина без дітей" Рушники –  обличчя оселі, її господині. По тому, скільки і які були рушники, створювалася думка про матір і її дочок.

Син.     (З двора долітає  сміх, гамір . Заглядає у вікно і бачить  гостей )        

               Хутчій порайтесь, гості уже на порозі!

Мати.  Неси, доню,  швиденько коровай.

             Привітаємо дорогих гос­тей за старим звичаєм.

             Гостей годиться хлібом – сіллю зустрічати,

             Привітним гожим словом віншувати .

         

         (Дочка принесла коровай, на який чекає бабуся з рушником у руках)

Дочка.      На рушнику, який бабуся вишивала,

                  Хлібину запашну я покладу.

                  На вишиванці квітка вже прив'яла.

                   А хліб - живий, його безсмертний дух.

                   Узор я перейму, й на чистій полотнині

                 Знов птахи оживуть і квіти розцвітуть.

                   Рушник я збережу. Наступні покоління

                   Хлібину хай на ньому покладуть.

Бабуся.         Гостей ми завжди зустрічаєм

    Круглим житнім короваєм,

    З рушником берем таріль,

                    Коровай кладем і сіль.

                                   

                                   (Запрошує до хати гостей)

                 Любі друзі, раді вас в цей день вітати.

                 Заходьте дружно всі до хати.

                 Прийміть наш хліб на мальовничім рушникові,

                 Живіть в здоров’ї завжди  і в любові.

Гості.   ( Приймають коровай, цілують його  і кладуть на стіл)

                Дякуємо щиро вам за хліб і сіль,

                Жити в злагоді бажаєм до 100 років всім.

                

Мати.    Прошу заходьте, сідайте зручненько.

              Живемо простенько, але затишно у рідній оселі.

Гості.  Ой, та як же у вас хороше! Дуже подобається нам ваша ха­та: піч           

             розмальована, горщики, вишиванки... А рушників скільки у вас!

-                  Хороших господинь по рушниках видно.

Дочка.          Це мама з бабусею вишивали.

Вишивала й я рушник власними руками,

Гаптувала залюбки всіма кольорами.

Мов жива, на полотні -

Калинова гілка.

Під мережкою, внизу, - книжка і сопілка.

До ладу все довела, хоч іще маленька, -

А оздобила як слід хату нашу ненька.

          

Син.

В нас в рушниках рясних бабусині ікони ^;
Ще від своєї мами бабуся вспадкувала
Ці рушники барвисті в  куточку з образами.
Моя родина вірить в щасливу мою долю.

 Тому хотів би мати ті рушники з собою.

Щоб у житті веселім і у тяжкі часи

 Мені допомагали ці рушники та образи.

Бабуся.  Якщо хочете, то я вам багато цікавого про рушники  розкажу.

            

Гості.  Ой, хочемо. Розкажіть нам про них.

Бабуся.   Тож - слухайте. Українська вишивка сягає своїм корінням у сиву давнину. Елементи символіки сучасних узорів української вишивки перегукуються з орнаментами, що прикрашали посуд трипільських племен Вчені свідчать, що вишивкою був прикрашений одяг скіфських племен. В VI ст. н.е. в Черкаській області  було знайдено срібні пляшечки з фігурками чоловічків, одягнених у вишиті сорочки.

    Найдавніший рушник зі слідами вишивки знайдено під час археологічних розкопок у Києві на Вознесенському узвозі. У ньому були загорнуті монети князя Володимира великого. Знахідка датується кінцем X початком XI століття.

          З давніх літописів дізнаємось, що вишивка дуже цінувалась в Київській Русі. Сестра Володимира Мономаха Анна організувала в Андріївському монастирі школу, де дівчата вишивали золотом і сріблом.

                 Також з літописів відомо, що під час весняних заклинальних обрядів наші предки-слов’яни уже тоді обвішували дерева вишитими рушниками «убрусами». Вишиті на них орнаменти символізували закликання родючості. Також їх вішали у лісі над дуплами дерев, бо вірили, що в них живуть божества. Таким чином вони віддавали шану

 цим божествам і надіялись про захист від усього злого.

                        Колись вірили, що вишитий рушник наділений магічною силою і дотепер його вважають оберегом.

Мати. Велика наша Україна і рушники в різних куточках по різ­ному вишивають. Всього існує близько100 технік вишивки і понад 200 технік ткання. Крім вишиваних і тканих рушників побутували на Україні «вибійчані», мальовані на папері, а також оздоблені аплікацією із шматків нашитої тканини. А вишивають на Україні хрестом, гладдю, декоратив­ним швом, насилуванням, мережкою. На заході України: Закарпатті, Буковині та Галичині вишивають хрестиком геометричні і рослинні візерунки, барвистими кольорами. На Поліссі, Київщині, Полтавщині

 вишивають гладдю і кольори ведуть різні: голубий, червоний, чорний та зелений.  На Київщині, Полтавщині, Чернігівщині і Житомирщині переважали рослинні візерунки у формі вазонів, котрі символізували дерево життя. На Поділлі вишивають жіночі фігурки, пташок та тварин. Рушники у нас на Сокальщині виши­вають на кінцях у кілька рядів геометричним орнаментом. І за­кінчують декоративними в'язаними торочками або мереживом.

(Усі зразки рушників показує на зібраній виставці місцевих майстринь ). 

              

                        Кожен рушник повинен мати обереги. Обереги, як і узори, дуже різноманітні, але обов'язково мають бути безперерв­ними. Часто це вишиті чоловічки, що немовби взялися за руки й не пускають злі чари.

                      Хоча кожен регіон має свої улюблені кольори, орнаменти, техніки вишивання, та ми можемо побачити, що ось на цих рушниках, вишитих жінками  нашого села, найрізноманітніші поєднання кольорів та орнаментів, адже ми всі живемо на одній Батьківщині – Україні і традиції у нас єдині.

 Бабуся.  Дуже часто окрім  орнаменту  на рушнику вишивали слова привітання, побажання, мудрі застереження, жартівливі вислови.

Ось на цьому рушнику (зразок показує) ви бачите вишиті слова «Заповіту» Т.Г.Шевченка. Майстриня рушникових виробів з Київщини, Ганна Верест,

 на своїх рушниках вишила майже усього «Кобзаря» Тараса Григоровича, за що була удостоєна Державної премії України ім.. Т.Г.Шевченка. Такою ж премією нагородили і майстриню з Івано-Франківщини, Ганну Васильчук.

                   В нашому селі також є вишивальниці, які заслуговують нашої поваги –

це Марія Кащук та Євгенія Музичук. Їхні вироби є взірцем для багатьох рукодільниць, вони милують око не тільки гостей у їхніх оселях а й усіх парафіян у нашій церкві. Ви також маєте змогу їх сьогодні побачити.                               

   (Показує зразки з фотоальбому та зразки місцевих вишивальниць. )

                       

 Біле поле полотняне рівно ткане, чисто пране,

А по ньому голка ходить, за собою нитку водить.

Покрутнеться так і сяк - зацвіте червоний мак,

Зазирне і там, і тут – і волошки зацвітуть.

Застрибає навпрошки – зажовтіють колоски.

А як пройдеться поволі – зеленіють трави в полі.

Біле поле полотняне рушником барвистим стане.

На вишитому рушнику квіти, як у квітнику

 Ружі, сон, лілея біла, а на мак ще й бджілка сіла.

 Бджілка-бджілонька мала мед для мене принесла.

Вишиваю рушничка різними нитками.

Там калина молода й ружі з солов'ями.

 І барвінку синій світ, кущ рясного глоду.

Український рушничок — символ мого роду.

 Край, де ми народились, де ростем-живемо,

Батьківщиною ніжно і з любов'ю звемо.

Вишивала нам бабуся рушники,

Я й собі отак навчуся залюбки.

Квіточки оті, що в лузі , у росі

Вишию гарненько я усі.

                                На моєму рушникові

                                Голівки соняшникові

                                Золотіють на здоровя.

                                Із ткання на білій нитці,

                                Жаром жевріють суниці,

                                Півні піють.

                                Підняли мене з постелі

                                Ранні півники веселі

                                В узголів’ї…

                                Я вмивався із відерця,

                                Рушничком своїм утерся.

                                Маму півні будять зрання.

                                Тож не даром вишивання

                                Їй вдається:  Полотно в руках у мами

                                Із полями і гаями аж сміється.

Вишиті рушники – наче долі сторінки.

Їхня мова писанкова збереглася на віки.

Нам треба вишити рушник,

Рушник любові та єднання.

 Вплетімо пісню,  а не крик

 У це народне вишивання.

                                   Нам треба вишити рушник,

                                  Де кожна ниточка квітчаста,

                                 Щоб кожен з нас до правди звик,

                                  Повірив,  що зустріне щастя.

Хай кожен ниточку вплете,

Не поспішаючи, поволі,

В це вишивання золоте,

Як в день новий своєї долі.

Гості.       Я знаю, що рушники є різні: побутові, для прикрашан­ня оселі, весільні, обрядові - вішали над образами, використовували в обрядах. В давнину, якщо ікони не були покриті рушниками, то і молитву не можна було казати.

                       Ткали обрядові рушники із тонкого полотна, вишивали найбагатшими візерунками. Побутові - з грубого полотна, з непишним візерунком. Коли ткали обрядові та весільні рушники, чоловікам забороняли заходити до хати. Починали ткати тільки в середу, п’ятницю або суботу, так звані жіночі дні.

                       Пишні святкові «обрядові» рушники в піст не висіли, їх замінювали «постовими» рушниками: чисто білими або з оздобленими краями, найчастіше чорними нитками.

Бабуся .  Пам'ятайте, дівчатка, ознакою охайності, працьовитості ко­жної господині є прибрана хата і чистий рушник напохваті. Як в народній пісні співається:    Тримай хаточку, як у віночку,

                           І рушничок на кілочку:

                          Тримай відерця всі чистесенькі

                          І водиці повнесенькі.

Мати. А ще у народі казали: «Не лінуйтеся, дівоньки, рушники вишивати, будете ними гостей зустрічати. У кожній хаті на видному місці висів перший витканий рушник і призначався гостям. Господиня в знак поваги до гостя давала йому рушник на плече чи руку, брала кухлик із водою і люб’язно пропонувала помити руки.

Мати.    Ой, лишенько, як ти занехаявся?! Маринко, візьми-но 

               «утирач», витри брата, а то соромно перед людьми.

                        (Маринка витирає брата рушником, примовляючи)

 Дочка.  Вода у відеречку - братику, вмийся.

 Рушник на кілочку - братику, втрися.

Гості.  Чому ви назвали рушник «утирачем»?

 Мама. Тому, що ним витирають обличчя, руки, голову, тіло. А рушники 

             «стирачі» використовують для витирання столу, посу­ду, лави.

 Гості.   А моя бабуся накриває рушником хліб на столі, каже, що такий звичай здавна був по всій Україні. До хліба колись більш шанобливо ставились, ніколи навіть не клали на «голому», не покритому рушником столі.  Адже хліб – святий.  Колись і  пусту діжу після випікання хліба накривали рушником - «надіжником», бо ставили її на покуті під образами.  Паску, несучи святити до церкви на Великдень, ми також завжди покриваємо вишитим рушничком.

Гості. Ой, як цікаво!

Бабуся.           А на образ у куточку колись вішали «покутник, або божник», як ще його називали. Стіни, портрети, фотокартки, картини при­крашали «кілковими» рушниками. Вішали їх на кілках над вікнами, двери­ма, дзеркалами, і де тільки можна було. У піст вішали так звані «пісні», скромно вишиті по краях рушники.

Дочка.  Матусю, а навіщо нам стільки багато рушників?

Мати.     Колись дарували вишитий рушник і повитусі, що приймала немовля, «дарунковими» рушниками перев’язували і кумів на хрестинах. Я і тобі, доню, подарую рушник, яким вперше тебе пеленали. Ось цей - подарун­ковий, вишитий червоними і чорними нитками. Так робили колись усі матері.

Бабуся.      Ще чекаючи на народження дитини, мати уже вишивала для неї рушник «родимчик» з найтоншого лляного полотна. Вишивався він дрібними візерунками вздовж довгих боків полотна, що символізувало довгу життєву дорогу новонародженого.

                    Згодом мати вишивала й інші рушники для своїх дітей. Дівчинці вишивали рушник «росяночку», на якому були стежкою вишиті цвіт яблуні і вишні, ромашки й незабудки, а між ними листочки барвінку і вишні. Коли дівчинка підростала, то у її «дівочий вік» (14-18 років) – мама на рушнику добавляла зображення квітів і грон калини, щоб була «гожа, як рожа,  красна, як калина». Для хлопчика вишивали рушник «грайлик». На ньому посередині вишивали стежкою чорнобривці, сині волошки і барвінок, а між ними листя дуба. Пізніше дошивали

вусики хмелю і листя любистку, щоб дівчата любили.

Дивлюся мовчки на рушник,

 Що мати вишивала

І чую: гуси зняли крик,

Зозуля закувала

Знов чорнобривці зацвіли,

Запахла рута-м'ята,

Десь тихо бджоли загули,

Всміхнулась люба мати.

І біль із серця раптом зник,

Так тепло-тепло стало,

Цілую мовчки той рушник,

Що мати вишивала...

З дитинства пам’ятаю рушники,

Що так любовно їх творила мама.

По-українськи хата на святки

Сіяла вишитими рушниками.

                                Вишивала мати, вишивала,                      

                                До листка листочок прикладала,

                                А між ними цвіт голубуватий,

                               Простелявся барвінок хрещатий.

                               Виростав барвінок зелененький,

                               І дивились з нього очі неньки,

                               Усміхався цвіт їх рушникові

                               Світом материнської любові.

            Рушники на стіні часто сняться мені,

             На яких наші вишиті долі,

             Чорна ниточка - шлях, що згубився в житах,

             А червона - це маки у полі.

             Усю радість життя вклала в це вишиття

              Моя мама, щоб щастя нам дати.

              Виринають у сні кольори чарівні -

              їх не можна ні з чим порівняти.

                    Рушники,  рушники, 

                    на стіні рушники -

                    Добра доля, що дала нам мати.

                    В них пісні солов'я, Україна моя

                    І любов до батьківської хати!

 Там серпанки живуть, чорнобривці  

                                                                                                                    цвітуть,

                                                                  Бачу маму усміхнену й милу,

                                                                  Яка вклала життя у своє вишиття,

                                                                  Щоби дати дорогу щасливу.

Мати з любов'ю рушник вишивала,

Долю мережила дітям своїм,

Мрію серденька в узори вкладала,

Щоб повертались до рідних сторін.

Все тут з дитинства близьке і жадане,

В'ється у вишивках доля моя,

Квітка любові повік не зів'яне

І не затихнуть пісні солов'я.

Бабуся.   Даринко, а заспівай- но ти нам пісню «Рушничок», про те, як  

                мама тобі вишивала рушник.

Пісня «Рушничок»

 Гості. Коли народилася моя менша сестричка, то до мами приходили гості з рушником і хлібом. Кольори на подарованому дитині рушникові означали таке:

 чер­воний - щоб життєва дорога була радісною, зелений – щоб зу­стрічались добрі люди, коричневий - щаслива дорога, жовтий -удача.

           А ще значення кольорів пояснювали так: червоний - колір кали­ни, яку завжди шанували на Україні. Чорний - то колір землі, яка годувала людей. А старі люди кажуть, що ті кольори радість і жу­рбу означають. Ось як у пісні ідеться:

Два кольори мої, два кольори

Оба на полотні, в душі моїй оба

Два кольори мої два кольори

Червоний, то любов, а чорний, то журба.

Гості.     Мені бабуся розказували, що за давнім звичаєм, як тільки в родині підростала дівчина, мати турбувалась про рушники. Дівчата вишивали з юного віку. Від того, якими виходили візерунки, скільки вона встигала виши­ти рушників, складалася думка про її працьовиту вдачу. Кож­ній матері хотілось, щоб про її доньку пішла добра слава. І самі дівчата були у цьому зацікавлены

Навчи вишивати мене, мамо!

І навчи мене, рідна, отак,

Щоб шиття лебеділо словами,

Промовляли волошки і мак.

Щоб у серці моєму розквітлому

Стали піснею ситець і шовк

Щоб я вишила милому, рідному

Подарунок з вкраїнських квіток.

, матусеньку любу, що вчила мене вишивать.

Як згляну на той рушничок, що з нею ми вдвох вишивали,

Червоний із чорним стібок висвітлює образ твій, мамо…

Згадаю дитинства роки, усмішку твою світанкову,

Ніжний дотик твоєї руки, твоє тихе і лагідне слово.

Гості.   А я знаю, що колись всі дівчата вишивали весільні рушники, самі готували собі придане. Вишивали, збираючись на вечорницях . Кожна старалась, щоб її рушники були найкращими. І коли приходили свати,  то найпершою ознакою згоди на одруження, було «давати плечові або сватальні рушни­ки», якими дівчина пов'язувала сватів і молодого. А матері висловлювалась подяка:      

           

                           Та спасибі тобі, моя ненько,

                            Що будила мене раненько,

                                   А я слухала, вставала     

                                   Та рушнички пряла,

                                     По тихому Дунаю білила,

                                     По сухому бережку сушила...

Бабуся.    Дівчата, а може ви знаєте таку гарну пісню «Вишиванка» ?

Дівчата.   Знаємо, знаємо!

Бабуся.   То заспівайте ж її нам! 

         

Пісня „Вишиванка"

Хлопець.     Дайте, дівчата, і мені слово сказати.

Дівчата.      Та кажи вже, кажи!

               Мій дідусь розказував, що  використовував рушник і в обряді будівництва

 хати. ,

               

Майстрі сволок піднімали на вишитих рушниках, потім ці рушники їм дарували. Коли стіни були вже зведені, в кутку  вішали образ, а на ньому рушник. Рушником прикрашали дах, коли закінчили будувати ха­ту і ставили „квітку". У новозбудовану хату входили з іконою під вишитим рушником та з хлібом-сіллю. А коли посвячували новобудову - то хрест, свічки, образ також лежали на вишитому рушникові.

                   Не обходилося без рушника і в хліборобських обрядах. У пер­ший день огляду озимини ( на Юрія, 5 травня ) виходили в поле гуртом, сім'єю. Попереду йшов батько і ніс на рушнику хліб-сіль, мати несла різне частування в кошику, накритому рушником. На зеленому полі розстеляли рушник, на нього клали їжу, пригоща­лися.

                 Так робили і в перший день оранки, сівби та жнив. Після закінчення жнив господар зустрічав женців з хлібом-сіллю на руш­нику, а потім ті одягали на нього обжинковий вінок.

Дівчина.    Дівчата, годі сумувати, нумо танцювати.

                                                   Танець з рушниками

                  

Гості.          Рідна мама, хрещена мати, а чи люба дівчина, проводжали хлопця до армії в солдати, даруючи вишитий рушник. Проводжаючи дорогих людей в далеку дорогу, також дарували вишитий рушник, як оберіг від лиха.

Бабуся.   Є навіть пісня про те, як мати, проводжаючи сина в далеку 

               дорогу, подарувала йому вишитий рушник. Послухайте її.

                          Пысня «Рідна мати моя, ти ночей не доспала»

          А ще існує  давня легенда про те, як вишитий рушник допомагає на чужині. Послухайте уважно її.

                         ЛЕГЕНДА ПРО ВИШИТИЙ РУШНИК 

                              

            Жили собі брат і сестра - Василько й Марічка. Вони дуже любили одне одного, ніколи не сварилися, ділилися всім, що мали. Час минав, і Василько

 перетворився з хлопчика на змужнілого юнака, а Марічка стала справжньою красунею. Саме тоді на їхній край напало військо страшного і могутнього царя Бурдая.

Всі чоловіки пішли захищати рідну землю від чужинців. Почав збиратися до війська й Василь. Марічка плакала, проводжаючи брата.

             Візьми ось це, -   сказала, схлипуючи, й простягнула Василькові нсве личкий вузлик. — Це вишитий рушник. Він допоможе тобі повернутися додому.

          Обійняв Василько сестру, низько вклонився батькам та й пішов захищати рідну землю від ворожої навали.

            Якось Василя важко поранили в бою. Товариші подумали, що хлопець мертвий, і залишили його на полі бою. А ворожі солдати схопили юнака і притягнули до Бурдая. А той наказав укинути полоненого до в'язниці: може, там згине, а як виживе, то стратити.

            Та в Бурдая була улюблена племінниця Мелхола, котра зналася на чаклуванні. Вона й попросила дядька не страчувати хлопця. Я зроблю так,     що він забуде все, навіть своє ім'я, і стане твоїм вірним  воїном, дядечку.

Бурдай погодився. Через деякий час Василько одужав, та під дією чарівних ліків і магії Мелхоли зовсім забув, хто він, звідки, і що є в нього сестра та батьки. Почав хлопець вірою і правдою служити цареві Бурдаю, воювати проти своїх побратимів. І був уже тепер не Васильком, а хоробрим воїном Ярміном, котрий ось-ось мав поріднитися із царем, одружившись із його вродливою племінницею.

                 Минав час. Наближався день весілля. Але якось неспокійно було на серці молодого Василька-Ярміна. Щось тривожило його, мучило. Відчуваючи втому, хлопець вирішив піти до палацу, щоби трохи розважитися. На сходах він зустрів

 служницю, котра несла дуже знайомий згорточок.

— Що це?    запитав Ярмін.

-    О, мій пане, принцеса Мелхола наказала забрати і знищити це. Ось я і  йду виконувати її наказ. Василь попросив розгорнути вузлик. Щойно служниця це зробила, як додолу впав ...вишитий рушник. Ярмін підняв його, пильно вдивляючись у кожен хрестик. І раптом він усе згадав: і рідний край, і лагідний погляд матері, і мелодійний голос сестри..

                 Осідлавши коня, Василько чимдуж помчав із палацу. Відшукав своїх товаришів і разом із ними мужньо воював проти царя Бурдая, аж поки вони не розбили вороже військо вщент. Рідний край знову став вільним.

                 Повернувшись додому, Василько розповів рідним про все, що з ним трапилося. Люди раділи і дивувалися, як міг вишитий рушник подолати могутні чари та заклинання і допомогти хлопцеві повернутися на  Батьківщину  дорогу і  милу  кожному серцю землю.

Гості.        

Від старих людей я чула таке, що на рушниках спускають в до­мовині людину, коли проводять її в останню путь. Рушник сте­лять і під плечі покійникові в домовині, ним застеляють і віко труни. Часто потім ці рушники вішають на хрест.

Бабуся.   Коли у родині хтось помирав, то «поховальний» - «жалобний» рушник, на

знак жалоби, вішали на воротах або при вході у хату. Ними обдаровували людей, що допомагали родині в похованні покійного. Після поховання «поховальний» рушник вішали на хрест. «Поминальні» рушники в’язали на хрест і на 40-ий день після похорону, і на роковини смерті. Вишиті рушники супроводжували людину усе життя: від самого народження і аж до останнього шляху.

Бабуся. Ось і підійшли до кінця наші посиденьки. Багато нового ви дізнались, багато цікавого й нам розказали . Будьте ж у майбутньому щасливими і неповторно гарними, як оці рушники. Вчіться любити красу і дарувати людям тільки добро. А на завершення давайте усі разом заспіваємо пісню «Рушники».

                                   

                                           

                                            Пісня «Рушники»

,

Ведуча. Український рушник! Він пройшов крізь віки. Та з ним і сьогодні тісно пов’язане наше життя. Нині так, як і колись, зустрічають молодих на весіллі. І хоча на нинішніх наречених – розкішні вінчальні сукні, женихи одягнені в елегантні смокінги, а весільний кортеж складають блискучі «іномарки», неодмінним атрибутом навіть найсучаснішого весільного торжества залишається, на щастя, простий український вишитий рушник. Він не змінився, змінився час, іншою стала Україна, а він залишився колишнім. На ньому так само шаріють ягоди калини і горобини, співають птахи, зеленіють гілки дерев, синіє льон. Хай же цей символ ще довго живе у на­ших хатах, як ознака великої любові і незрадливості.

         А на прощання хочеться сказати:

        Шануйте, друзі, рушники,

        Квітчайте ними свою хату,

        То обереги від біди.

        Шануйте ті, що дала мати,

        Готуйте дітям – з чистої роси,               

        Щоб легше їм в житті здолати

        Похмурі та скрутні часи.

        Шануйте, друзі, вишивані    

                                                    рушники.