Методична робота

 



                                          ЗАТВЕРДЖЕНО 

                             постановою Кабінету Міністрів України 

                                  від 27 серпня 2010 р. N 778 


                                        ПОЛОЖЕННЯ 

                       про загальноосвітній навчальний заклад 


                         Загальна частина 


     1. Це   Положення   визначає   основні   засади    діяльності загальноосвітніх навчальних закладів усіх типів і форм власності. 
     2. У   цьому   Положенні   терміни   вживаються  у  значенні, наведеному в  Законі  України  "Про   загальну   середню   освіту" 

( 651-14 ). 

     3. Загальноосвітній навчальний заклад (далі - заклад) у своїй діяльності керується Конституцією України ( 254к/96-ВР ), Законами 

України "Про  освіту"  ( 1060-12 ),  "Про загальну середню освіту" ( 651-14  ),  іншими  законодавчими  актами  України,  постановами 

Верховної  Ради  України,  актами  Президента України,  прийнятими відповідно до Конституції  (  254к/96-ВР  )  та  законів  України, 

Кабінету   Міністрів  України,  наказами  МОН,  інших  центральних органів виконавчої влади,  рішеннями місцевих  органів  виконавчої 

влади  та  органів  місцевого  самоврядування,  цим  Положенням та Статутом такого закладу. 
     4. Заклад може бути заснований на державній,  комунальній  чи приватній формі власності. 
     5. Заклад є юридичною особою, має рахунки в установах банків, самостійний баланс, штамп, печатку. 
     6. Типи закладів  визначені  Законом  України  "Про  загальну середню  освіту"  (  651-14  )  відповідно  до  освітнього  рівня, 

здобуття   якого   забезпечується   закладом,   та    особливостей учнівського контингенту. 
     7. Положення   про  відповідний  тип  закладу  з  урахуванням особливостей  і  специфіки   його   діяльності   розробляється   і 

затверджується МОН. 
     8. Створення,  реорганізація  та  ліквідація загальноосвітніх навчальних закладів здійснюється відповідно до Закону України "Про 

загальну  середню  освіту"  (  651-14  ) у порядку,  встановленому Кабінетом Міністрів України. 
     9. Заклад діє на  підставі  статуту,  який  розробляється  на основі  цього  Положення та положення про відповідний тип закладу, 

типового статуту, затвердженого МОН. 
     Статут державного  та  комунального  закладу   затверджується відповідним органом управління освітою,  статут приватного закладу 

затверджується  його  власником  та  погоджується  з   відповідним органом управління освітою. 

     Статут закладу реєструється місцевим органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування. 
     10. Класи у закладі формуються за погодженням  з  відповідним органом управління освітою згідно з нормативами їх наповнюваності, 

встановленими законодавством,  з урахуванням наявності  приміщень, що   відповідають  санітарно-гігієнічним  вимогам  для  здійснення 

навчально-виховного процесу,  та відповідно до  кількості  поданих заяв про зарахування до закладу.
     11. Заклади,  розташовані у селах і селищах, формують класи з урахуванням демографічної ситуації, а в разі, коли кількість дітей 

менша  за  визначену нормативами їх наповнюваності,  - організують заняття за індивідуальною формою навчання. 
     12. З урахуванням потреб населення та  місцевих  умов  заклад приймає  рішення про створення груп продовженого дня,  пришкільних 

інтернатів з частковим або повним утриманням учнів (вихованців) за рахунок власника. 
     Заклад приймає  рішення  про  створення  класів з поглибленим вивченням  предметів,  класів   (груп)   з   вечірньою   (заочною, 

дистанційною)  формою навчання,  спеціальних та інклюзивних класів для навчання дітей з особливими освітніми потребами за погодженням з місцевими органами управління освітою.
     13. З   урахуванням  освітніх  запитів  населення,  кадрового забезпечення та матеріально-технічної  і  методичної  бази  заклад 

організує   навчання   в  старшій  школі  за  одним  або  кількома профільними напрямами. 
     14. З метою здійснення профорієнтаційної роботи, профільного, трудового та професійного навчання заклади можуть направляти учнів 

шкіл до  міжшкільних  навчально-виробничих  комбінатів.  Заклад  і комбінат  узгоджують  порядок  спільної  роботи,  розклад  занять, 

навчальне навантаження.  Заклад бере участь у комплектуванні груп,здійснює систематичний контроль за відвідуванням учнями навчальних занять у комбінаті, їх успішністю. 


     15. Індивідуальне навчання та навчання  екстерном  у  закладі організовуються  відповідно до положень про індивідуальне навчання 

та екстернат у системі загальної  середньої  освіти,  затверджених МОН. 
     16. Поділ  класів  на  групи для вивчення окремих предметів у державному  та  комунальному   закладі   здійснюється   згідно   з 

нормативами, встановленими МОН. 
     У приватному  закладі  поділ  класів на групи здійснюється за рішенням педагогічної ради з урахуванням  умов  роботи  закладу  і 

пропозицій батьків, або осіб, що їх замінюють Зарахування учнів (вихованців) до загальноосвітнього навчального закладу та їх відрахування .
     17. Місцеві органи  виконавчої  влади  або  органи  місцевого самоврядування   закріплюють  за  закладами  відповідну  територію 

обслуговування і до  початку  навчального  року  беруть  на  облік учнів, які мають їх відвідувати. 
     18. Зарахування учнів (вихованців) до всіх класів комунальних шкіл I-III ступеня здійснюється  без  проведення  конкурсу  і,  як 

правило, відповідно до території обслуговування. 
     19. Зарахування  учнів  до  спеціалізованих  шкіл  (класів) з поглибленим     вивченням     окремих     предметів,      гімназій 

(гімназій-інтернатів), ліцеїв    (ліцеїв-інтернатів),   колегіумів (колегіум-івінтернатів) державної та комунальної  форми  власності 

здійснюється на конкурсній основі в порядку, встановленому МОН.
     20. Порядок   зарахування   учнів   до   приватного   закладу визначається керівником закладу і затверджується його  засновником 

(власником). 
     21. Керівник    закладу   зобов'язаний   вжити   заходів   до ознайомлення дітей та їх батьків або осіб,  які  їх  замінюють,  з 

порядком   зарахування   до   закладу,  його  статутом,  правилами внутрішнього розпорядку та іншими  документами,  що  регламентують 

організацію навчально-виховного процесу. 
     22. Зарахування учнів до закладу здійснюється, як правило, до початку навчального року за наказом його керівника. 
     Для зарахування учня до закладу  батьки  або  особи,  які  їх замінюють,  подають заяву,  копію свідоцтва про народження дитини, 

медичну довідку встановленого зразка,  особову справу (крім дітей,які  вступають  до  першого  класу),  до  навчального  закладу III 

ступеня - документ про відповідний рівень освіти. 
     До першого класу зараховуються,  як  правило,  діти  з  шести років.
     23. Зарахування  учнів  до школи-інтернату,  санаторної школи (школи-інтернату)  здійснюється   відповідно   до   положень   про 

зазначені типи навчальних закладів у порядку, встановленому МОН та МОЗ. 
     24. Зарахування та добір учнів  для  навчання  у  спеціальних школах  (школах-інтернатах),  їх  переведення  з одного типу таких 

навчальних закладів до іншого проводиться за висновком відповідних психолого-медико-педагогічних      консультацій     у     порядку, 

встановленому МОН.
     25. Направлення  учнів  (вихованців)   до   шкіл   соціальної реабілітації  та  дострокове  їх  відрахування  з таких навчальних 

закладів здійснюється за рішенням суду. 
     26. Іноземні   громадяни   та    особи    без    громадянства зараховуються   до   закладів   відповідно   до  законодавства  та 

міжнародних договорів. 
     27. Переведення учнів  (вихованців)  закладів  до  наступного класу здійснюється у порядку, встановленому МОН. 
     У разі вибуття учня з населеного пункту батьки або особи, які їх замінюють,  подають до закладу  заяву  із  зазначенням  причини 

вибуття.
     У разі  переходу  учня  до  іншого  навчального  закладу  для здобуття загальної середньої  освіти  у  межах  населеного  пункту 

батьки  або особи,  які їх замінюють,  подають до закладу заяву із зазначенням причини  переходу  та  довідку,  що  підтверджує  факт 

зарахування дитини до іншого навчального закладу. 
    28.  Учні  гімназій  (гімназій-інтернатів),  ліцеїв   (ліцеїв- інтернатів), колегіумів  (колегіумів-інтернатів),  спеціалізованих 

шкіл з поглибленим  вивченням  окремих  предметів,  які  мають  за підсумками  річного  оцінювання  початковий  рівень  досягнень   у 

навчанні  хоча  б  з  одного  профільного  предмета,  за  рішенням педагогічної  ради  та  відповідно  до  наказу  керівника   можуть 

відраховуватися із зазначених вище закладів. 
     За рішенням педагогічної ради гімназій (гімназій-інтернатів),ліцеїв  (ліцеїв-інтернатів),  колегіумів  (колегіумів-інтернатів), 

погодженим  з місцевими органами управління освітою,  як виключний засіб  педагогічного  впливу  за  неодноразові  порушення  статуту 

допускається   відрахування   учнів   із  зазначених  закладів  та переведення їх до закладу за місцем проживання. 
     29. Порядок  відрахування   учнів   із   приватного   закладу визначається його статутом та договором,  укладеним з батьками або 

особами, які їх замінюють.
     30. Про можливе  відрахування  батьки  учня  (особи,  які  їх замінюють)  повинні  бути  поінформовані  не  пізніше  ніж за один 

місяць  у  письмовій  формі.  У  двотижневий  строк  до  можливого відрахування  письмово  повідомляється орган управління освітою за 

місцем проживання учня. За сприяння відповідного органу управління освітою такі учні переводяться до іншого навчального закладу. 
     Батьки або  особи,  які  їх замінюють,  мають право оскаржити рішення педагогічної  ради  закладу  щодо  відрахування  дитини  з 

гімназії (гімназії-інтернату),  ліцею (ліцею-інтернату), колегіуму (колегіуму-інтернату),   спеціалізованої   школи   з   поглибленим 

вивченням   окремих   предметів  до  місцевого  органу  управління освітою. 
     Рішення про відрахування із закладу будь-якого типу та  форми власності   дітей-сиріт   та   дітей,   позбавлених  батьківського 

піклування,  приймається  лише  за   згодою   органів   опіки   та піклування.  За  сприяння  відповідного  органу управління освітою 

такі діти переводяться до іншого навчального закладу. 
             Організація навчально-виховного процесу 
     31. Навчально-виховний процес у закладі  незалежно  від  його підпорядкування, типу і форми власності здійснюється відповідно до 

робочих навчальних планів,  складених на основі типових навчальних планів, затверджених МОН. 
     У робочому  навчальному плані закладу з урахуванням його типу та профілю навчання конкретизується варіативна  частина  державних 

стандартів освіти. 
     Індивідуалізація і    диференціація    навчання   у   закладі забезпечуються  шляхом  реалізації  інваріантної  та   варіативної 

частини. 
     32. Робочі  навчальні плани державного і комунального закладу затверджуються   відповідним   органом   управління   освітою,   а 

приватного  закладу  -  засновником  (власником)  за погодженням з відповідним органом управління освітою.      
     33. Заклад забезпечує відповідність рівня загальної середньоїосвіти державним стандартам освіти, єдність навчання і виховання.
     34. Заклад працює за  навчальними  програмами,  підручниками, посібниками, що мають відповідний гриф МОН, і забезпечує виконання 

навчально-виховних завдань на кожному ступені навчання  відповідно до вікових особливостей та природних здібностей дітей. 
     35. Заклад   обирає   форми,  засоби  і  методи  навчання  та виховання відповідно до Законів України "Про освіту" ( 1060-12  ), 

"Про  загальну  середню  освіту"  (  651-14  )  та свого статуту з урахуванням  специфіки  закладу,  профілю  та  інших  особливостей 

організації навчально-виховного процесу. 
     36. Навчально-виховний   процес  у  закладі  здійснюється  за груповою та індивідуальною формою навчання. 
     37. Відповідно  до  поданих  батьками  або  особами,  які  їх замінюють,  заяв  заклад  за  погодженням  з  відповідним  органом 

управління освітою створює  умови  для  прискореного  навчання  та навчання екстерном. 




     38. У гімназії (гімназії-інтернаті), ліцеї (ліцеї-інтернаті), колегіумі (колегіумі-інтернаті),  спеціалізованій школі (класі)  з 

поглибленим  вивченням  окремих предметів навчально-виховна робота поєднується    з    науково-методичною,    науково-дослідною    та 

експериментальною роботою. 
     39. Державні  і  комунальні заклади можуть виконувати освітні програми і надавати платні послуги на договірній основі  згідно  з 

переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України. 
     Порядок надання   платних   послуг   затверджується   МОН  за погодженням з Мінфіном та Мінекономіки. 
     40. Навчальний  рік  у  закладі  будь-якого  типу   і   форми власності  починається 1 вересня і закінчується не пізніше 1 липня 

наступного року.
     41. Структура навчального року (тривалість навчальних занять, поділ   на   чверті,   семестри   (триместри)   та   режим  роботи 

встановлюються  закладом  у  межах  часу,  передбаченого   робочим навчальним планом, за погодженням з відповідним органом управління освітою.
     У зонах екологічного  лиха  та  епідемій  місцевими  органами виконавчої   влади   та  органами  місцевого  самоврядування  може 

встановлюватися особливий режим роботи закладів, який погоджується з органами державної санітарно-епідеміологічної служби. 
     42. Загальна  тривалість канікул протягом навчального року не повинна становити менш як 30 календарних днів. 
     43. Тривалість уроків у закладі становить:  у 1-х класах - 35 хвилин, у 2-4-х класах - 40 хвилин, у 5-11-х (12-х) - 45 хвилин. 
     Зміна тривалості   уроків   допускається   за  погодженням  з відповідними   органами   управління    освітою    та    державної 

санітарно-епідеміологічної служби. 
     44. Для  учнів  5-9-х  класів  допускається проведення підряд двох уроків під час лабораторних і  контрольних  робіт,  написання 

творів, а також уроків трудового навчання. У 10-11-х (12-х) класах допускається проведення  підряд  двох  уроків  з  одного  предмета 

інваріантної та варіативної частини навчального плану і профільних дисциплін (предметів). 
     У гімназіях          (гімназіях-інтернатах),           ліцеях (ліцеях-інтернатах), колегіумах   (колегіумах-інтернатах),  5-11-х 

класах  спеціалізованих  шкіл  з  поглибленим  вивченням   окремих предметів  та  курсів допускається проведення підряд двох уроків з 

одного предмета інваріантної та варіативної частини. 
     45. Заклад може обрати інші,  крім уроку,  форми  організації навчально-виховного процесу. 
     46. Тривалість    перерв   між   уроками   встановлюється   з урахуванням  потреби  в   організації   активного   відпочинку   і 

харчування учнів, але не менш як 10 хвилин, великої перерви (після другого або третього уроку) - 20 хвилин. 
     47. Розклад  уроків  складається   відповідно   до   робочого навчального   плану   закладу   з   дотриманням   педагогічних  та 

санітарно-гігієнічних вимог і затверджується керівником закладу. 
     48. Відволікання учнів від навчальних занять для  провадження інших видів діяльності забороняється (крім випадків,  передбачених 

законодавством). 
     49. Залучення учнів  до  видів  діяльності,  не  передбачених навчальною   програмою   та  робочим  навчальним  планом  закладу, 

дозволяється лише за їх згодою та згодою батьків або осіб,  які їх замінюють.
     50. Зміст,  обсяг  і  характер  домашніх завдань визначаються вчителем відповідно до педагогічних і санітарно-гігієнічних  вимог 

з   урахуванням   вимог   навчальних   програм  та  індивідуальних особливостей учнів.      Домашні завдання учням 1-х класів не задаються. 
        Оцінювання навчальних досягнень учнів (вихованців) 
     51. Критерії   оцінювання    навчальних    досягнень    учнів (вихованців) закладів визначаються МОН. 
     52. Облік  навчальних  досягнень  учнів (вихованців) протягом навчального року здійснюється у класних журналах,  інструкції  про 

ведення яких затверджуються МОН.  Результати навчальної діяльності за рік заносяться до особових справ учнів. 

     53. У першому класі дається  словесна  характеристика  знань, умінь  і навичок учнів.  За рішенням педагогічної ради навчального 

закладу може надаватися словесна  характеристика  знань,  умінь  і навичок учнів другого класу. 
     У наступних  класах  оцінювання  здійснюється  відповідно  до критеріїв оцінювання навчальних досягнень учнів (вихованців). 
     54. Заклад  може  використовувати  інші  системи   оцінювання навчальних досягнень учнів (вихованців) за погодженням з місцевими 

органами  управління  освітою.  При  цьому  оцінки  з   навчальних предметів  за  семестри,  рік,  результати  державної  підсумкової 

атестації переводяться у бали відповідно до  критеріїв  оцінювання навчальних досягнень учнів (вихованців). 
     55. Доцільність  виставлення  учням  оцінки  з поведінки,  за участь у суспільно корисній,  громадській діяльності  та  критерії 

виставлення   такої   оцінки  визначаються  статутом  закладу.  До додатків до документів про освіту (свідоцтво про  базову  загальну 

середню   освіту,  атестат  про  повну  загальну  середню  освіту) зазначені оцінки не виставляються. 
     56. Навчання у випускних  (4-х,  9-х  і  11-х  (12-х)  класах закладу  завершується  державною  підсумковою  атестацією.  Зміст, 

форма і порядок державної підсумкової атестації визначаються МОН.      В окремих випадках  учні  за  станом  здоров'я  або  з  інших 

поважних  причин  можуть  бути звільнені від державної підсумкової атестації у порядку, що встановлюється МОН та МОЗ. 
     57. Учні початкової школи,  які протягом одного року навчання не засвоїли програмний матеріал,  за поданням педагогічної ради та 

згодою  батьків  (осіб,  які  їх  замінюють)   направляються   для обстеження   фахівцями  відповідної  психолого-медико-педагогічної 

консультації.  За висновками  зазначеної  консультації  такі  учні можуть     продовжувати     навчання    в    спеціальних    школах 

(школах-інтернатах) або навчатися за  індивідуальними  навчальними планами і програмами за згодою батьків (осіб, які їх замінюють). 
     58. Учні   початкової   школи,   які  через  поважні  причини (хвороба,  інші обставини) за результатами річного  оцінювання  не 

засвоїли   скориговану   до  індивідуальних  здібностей  навчальну програму,  можуть  бути,  як  виняток,  залишені  для   повторного 

навчання  у  тому самому класі за рішенням педагогічної ради та за згодою батьків (осіб, які їх замінюють). 
     59. За результатами навчання  учням  (випускникам)  видається відповідний   документ  (табель,  свідоцтво  про  базову  загальну 

середню освіту, атестат про повну загальну середню освіту). Зразки документів   про   базову   та   повну   загальну  середню  освіту 

затверджуються Кабінетом Міністрів України. 
     60. Учням,  які закінчили основну школу (9-й клас), видається свідоцтво про базову загальну середню освіту.      Свідоцтво про  базову  загальну  середню  освіту дає право на вступ до  школи  III  ступеня,  професійно-технічного  навчального закладу, вищого навчального закладу I-II рівня акредитації. 
     61. Учням (вихованцям) спеціальних шкіл (шкіл-інтернатів) для дітей,  які потребують  корекції  фізичного  та  (або)  розумового 

розвитку,  видається  свідоцтво  про  закінчення спеціальної школи (школи-інтернату). 
     62. Учням  (вихованцям),  які  закінчили  старшу  школу  11-й (12-й)  клас  або  відповідний  курс  у  професійно-технічному або 

вищому  навчальному  закладі  I-II  рівня  акредитації,  видається атестат про повну загальну середню освіту.      Атестат про  повну загальну середню освіту дає право на вступ до професійно-технічних та вищих навчальних закладів усіх типів  і форм власності. 
     63. Випускникам  9-х,  11-х (12-х) класів,  які не атестовані хоча б з одного предмета, видається табель успішності. 
     Учні, які не отримали документи про освіту, можуть продовжити навчання екстерном. 
     64. Приватний  заклад  видає випускникам документи державного зразка про відповідний рівень освіти за наявності ліцензії  та  за 

умови проведення атестації такого закладу. 
     65. За  відмінні  успіхи  в навчанні учні 2-8-х,  10-х (11-х) класів  можуть  нагороджуватися  похвальним  листом   "За   високі 

досягнення  у  навчанні",  а  випускники  закладів  III  ступеня -похвальною грамотою "За особливі  досягнення  у  вивченні  окремих 

предметів",  медалями  - золотою "За високі досягнення у навчанні" або срібною "За досягнення  у  навчанні".  За  відмінні  успіхи  в 

навчанні  випускникам  закладу  II ступеня видається свідоцтво про базову загальну середню освіту з відзнакою.  Порядок  нагородження 

учнів за відмінні успіхи у навчанні встановлюється МОН.      За успіхи     у     навчанні     (праці)     для    учасників 

навчально-виховного    процесу     статутом     закладу     можуть встановлюватися різні форми морального і матеріального заохочення. 
     66. Свідоцтва  про  базову загальну середню освіту,  атестати про повну загальну середню освіту та  відповідні  додатки  до  них 

реєструються у книгах обліку та видачі зазначених документів.      Контроль за  дотриманням порядку видачі випускникам свідоцтв, 

атестатів,  золотих і срібних медалей, похвальних грамот та листів здійснюється  МОН,  іншими центральними органами виконавчої влади, 

до сфери управління яких належать заклади,  відповідними місцевими органами управління освітою. 
                    Виховний процес у закладах 
     67. Виховання  учнів (вихованців) у закладах здійснюється під час проведення  уроків,  в  процесі  позаурочної  та  позашкільної 

роботи. 
     68. Цілі  виховного процесу в закладах визначаються на основі принципів, закладених у Конституції  (  254к/96-ВР  )  та  законах 

України, інших нормативно-правових актах
     69. У   закладах   забороняється   утворення   та  діяльність  організаційних структур  політичних  партій,  а  також  релігійних 

організацій і воєнізованих формувань.     Примусове залучення  учнів  (вихованців) закладів до вступу в будь-які об'єднання  громадян,  громадські,  громадсько-політичні, релігійні   організації  і  воєнізовані  формування,  а  також  до діяльності в зазначених організаціях,  участі в агітаційній роботі та політичних акціях забороняється. 
     70. Дисципліна в закладах дотримується на основі взаємоповаги усіх  учасників  навчально-виховного  процесу,  дотримання  правил 

внутрішнього розпорядку та статуту навчального закладу.      Застосування методів  фізичного  та  психічного насильства до 

учнів забороняється. 
               Учасники навчально-виховного процесу 
     71. Учасниками навчально-виховного процесу в закладі  є  учні (вихованці), педагогічні працівники, психологи, бібліотекарі, інші 

спеціалісти  закладу,  керівники,  батьки  або   особи,   які   їх замінюють. 
     72. Статус,  права та обов'язки учасників навчально-виховного процесу,  їх права та обов'язки визначаються Законами України "Про 

освіту" (  1060-12  ),  "Про  загальну середню освіту" ( 651-14 ), іншими актами законодавства,  цим Положенням,  статутом, правилами 

внутрішнього розпорядку закладу. 
     73. Учень (вихованець) - особа,  яка навчається і виховується в закладі. 
     74. Учні (вихованці) закладу мають гарантоване державою право на:      доступність і безоплатність повної загальної середньої освіти 

у державному та комунальному закладі;      вибір певного закладу,  форми навчання,  профільного напряму, факультативів, спецкурсів, позакласних занять;      безпечні і нешкідливі умови навчання та праці;      користування навчально-виробничою,                  науковою, 

матеріально-технічною, культурно-спортивною,  корекційно-відновною та лікувально-оздоровчою базою закладу;      участь в    різних   видах   навчальної,   науково-практичної діяльності, конференціях, олімпіадах, виставках, конкурсах тощо;     отримання додаткових,  у  тому  числі   платних,   навчальних послуг;     перегляд результатів  оцінювання  навчальних досягнень з усіх предметів інваріантної та варіативної частини;      участь в роботі органів громадського самоврядування закладу;      участь в роботі добровільних самодіяльних об'єднань,  творчих студій, клубів, гуртків, груп за інтересами тощо;      повагу людської    гідності,   вільне   вираження   поглядів, 

переконань;      захист від  будь-яких   форм   експлуатації,   психічного   і фізичного  насильства,  від дій педагогічних та інших працівників, які порушують їх права, принижують честь і гідність. 
     75. Учні закладу зобов'язані: 
     оволодівати знаннями,  вміннями,  практичними   навичками   в обсязі  не  меншому,  ніж визначено Державним стандартом загальної 

середньої освіти;      підвищувати свій загальний культурний рівень;      брати участь у пошуковій та науковій діяльності, передбаченій 

навчальними   програмами   та   навчальним  планом  закладу,  його статутом;      дотримуватися вимог законодавства,  моральних,  етичних норм, поважати честь і гідність інших учнів та працівників;      виконувати вимоги  педагогічних  та інших працівників закладу 

відповідно до статуту та правил внутрішнього розпорядку закладу;      брати участь у різних видах трудової діяльності;      дбайливо ставитися до державного,  громадського і  особистого майна, майна інших учасників навчально-виховного процесу;      дотримуватися вимог  статуту,  правил внутрішнього розпорядку закладу;      дотримуватися правил особистої гігієни. 
     76. Учні закладу залучаються за їх згодою та  згодою  батьків або осіб,  які їх замінюють,  до самообслуговування,  різних видів 

суспільно  корисної  праці  відповідно   до   статуту   і   правил внутрішнього   розпорядку  з  урахуванням  віку,  статі,  фізичних 

можливостей. 
     77. За  невиконання  учасниками  навчально-виховного  процесу своїх   обов'язків,   порушення   статуту,   правил   внутрішнього 

розпорядку на  них  можуть  накладатися  стягнення  відповідно  до закону. 
     78. Педагогічним  працівником  повинна  бути особа з високими моральними  якостями,  яка  має  відповідну  педагогічну   освіту, 

належний     рівень     професійної     підготовки,     забезпечує результативність та якість своєї  роботи,  фізичний  та  психічний 

стан  здоров'я  якої  дає  змогу виконувати професійні обов'язки в навчальних закладах системи загальної середньої освіти. 

     79. До педагогічної діяльності  у  закладах  не  допускаються особи,  яким вона заборонена за медичними показаннями,  за вироком 

суду. Перелік медичних протипоказань щодо провадження педагогічної діяльності встановлюється законодавством. 
     80. Призначення  на посаду,  звільнення з посади педагогічних та інших працівників закладу,  інші трудові відносини  регулюються 

законодавством  про  працю,  Законом України "Про загальну середню освіту" ( 651-14 ) та іншими законодавчими актами. 

     81. Призначення на посаду педагогічних  працівників  гімназій (гімназій-інтернатів),   ліцеїв   (ліцеїв-інтернатів),  колегіумів 

(колегіумів-інтернатів),  спеціалізованих   шкіл   з   поглибленим вивченням  окремих  предметів  може  здійснюватися  на  конкурсній 

основі.  Порядок проведення  конкурсу  розробляється  закладом  та затверджується відповідним органом управління освітою.      Обсяг педагогічного    навантаження   вчителів   визначається відповідно до законодавства керівником закладу і затверджується  у 

державних  і  комунальних  закладах відповідним органом управління освітою, у приватних закладах - засновником (власником).     Обсяг педагогічного навантаження  може  бути  менше  тарифної ставки  (посадового окладу) лише за письмовою згодою педагогічного 

працівника.      Перерозподіл педагогічного навантаження протягом  навчального року  допускається  лише в разі зміни кількості годин для вивчення окремих предметів,  що передбачається робочим  навчальним  планом, або  за  письмовою  згодою  педагогічного працівника з дотриманням вимог законодавства про працю. 
     82. Керівник закладу призначає класних керівників, завідуючих навчальними    кабінетами,    майстернями,    навчально-дослідними 

ділянками,    права     та     обов'язки     яких     визначаються нормативно-правовими актами МОН, правилами внутрішнього розпорядку 

та статутом закладу. 
     83. Не допускається відволікання педагогічних працівників від виконання   професійних  обов'язків  крім  випадків,  передбачених 

законодавством.      Залучення педагогічних працівників до участі у  видах  робіт, не передбачених робочим навчальним планом,  навчальними програмами та іншими документами,  що  регламентують  діяльність  навчального закладу, здійснюється лише за їх згодою. 
     84. Педагогічні   працівники   закладу  підлягають  атестації відповідно до порядку, встановленого МОН.      За результатами    атестації     педагогічних     працівників визначається   їх   відповідність  займаній  посаді,  присвоюється кваліфікаційна категорія (спеціаліст,  спеціаліст другої,  першої, вищої   категорії)  та  може  бути  присвоєно  педагогічне  звання "старший учитель",  "учитель (вихователь) - методист",  "педагог - організатор - методист" та інші. 
     85. Педагогічні працівники закладу мають право:      самостійно обирати форми,  методи, способи навчальної роботи, не шкідливі для здоров'я учнів;      брати участь у роботі  методичних  об'єднань,  нарад,  зборів закладу  та  інших  органів  самоврядування  закладу,  в  заходах, пов'язаних з організацією навчально-виховної роботи;      обирати форми та здійснювати підвищення  своєї  кваліфікації; 

навчатися   у   вищих   навчальних  закладах  і  закладах  системи підготовки та підвищення кваліфікації педагогічних працівників; 




     проходити атестацію для здобуття відповідної  кваліфікаційної категорії та отримувати її в разі успішного проходження атестації; 
     проводити в     установленому    порядку    науково-дослідну, експериментальну, пошукову роботу;      вносити керівництву  закладу  і  органам  управління  освітою пропозиції щодо поліпшення навчально-виховної роботи;      на соціальне   і   матеріальне   забезпечення  відповідно  до законодавства;      об'єднуватися у  професійні  спілки  та  бути  членами  інших об'єднань громадян, діяльність яких не заборонена законодавством;      порушувати питання  захисту  прав,  професійної  та  людської честі і гідності. 
     86. Педагогічні працівники закладу зобов'язані:      забезпечувати належний рівень викладання навчальних дисциплін 

відповідно  до  навчальних  програм з дотриманням вимог Державного стандарту загальної середньої освіти;      контролювати рівень навчальних досягнень учнів;      нести відповідальність за відповідність оцінювання навчальних досягнень учнів критеріям оцінювання,  затвердженим МОН,  доводити результати навчальних досягнень учнів до  відома  дітей,  батьків, осіб, що їх замінюють, керівника навчального закладу;      сприяти розвитку  інтересів,  нахилів та здібностей дітей,  а також збереженню їх здоров'я; 
     виховувати повагу   до   державної    символіки,    принципів загальнолюдської моралі;      виконувати статут  закладу,  правила внутрішнього розпорядку, умови трудового договору (контракту);      брати участь у роботі педагогічної ради;      виховувати в учнів шанобливе  ставлення  до  батьків,  жінок, старших  за  віком  осіб;  повагу до народних традицій та звичаїв, духовних і культурних надбань народу;      готувати учнів до самостійного життя з дотриманням  принципів взаєморозуміння,    злагоди   між   усіма   народами,   етнічними, національними, релігійними групами;      дотримуватися педагогічної етики,  моралі,  поважати особисту 

гідність учнів та їх батьків;      постійно підвищувати  свій  професійний  рівень,  педагогічну майстерність, рівень загальної і політичної культури;      виконувати накази  і  розпорядження   керівника   навчального закладу, органів управління освітою;      вести відповідну документацію. 
     87. Педагогічні   працівники,   які   систематично  порушують статут,  правила внутрішнього  розпорядку  закладу,  не  виконують 

посадових обов'язків,  умови трудового договору (контракту) або за результатами   атестації   не   відповідають   займаній    посаді, 

звільняються з роботи згідно із законодавством. 
     88. Права   і  обов'язки  інших  працівників  та  допоміжного персоналу  регулюються  трудовим   законодавством,   статутом   та 

правилами внутрішнього розпорядку закладу. 
     89. Батьки учнів та особи, які їх замінюють, мають право:      обирати навчальний  заклад  та  форми  навчання  і  виховання 

дітей;      створювати батьківські громадські організації та брати участь в їх діяльності, обирати і бути обраними до батьківських комітетів 

та органів громадського самоврядування;      звертатися до органів управління освітою, керівника закладу і органів  громадського самоврядування з питань навчання,  виховання дітей;      приймати рішення про участь дитини  в  науковій,  спортивній, 

трудовій, пошуковій та інноваційній діяльності закладу;      брати участь у заходах, спрямованих на поліпшення організації 

навчально-виховного  процесу  та  зміцнення  матеріально-технічної бази закладу;      на захист  законних  інтересів  дітей  в органах громадського самоврядування  закладу  та  у  відповідних   державних,   судових органах. 
     90. Батьки та особи,  які їх замінюють,  є відповідальними за здобуття дітьми повної загальної середньої освіти,  їх виховання і 

зобов'язані:      створювати умови   для   здобуття  дитиною  повної  загальної середньої освіти за будь-якою формою навчання; 
     забезпечувати дотримання дітьми вимог статуту закладу;      поважати честь і гідність дитини та працівників закладу;      постійно дбати про фізичне здоров'я,  психічний  стан  дітей, створювати належні умови для розвитку їх природних здібностей;      виховувати працелюбність,    почуття    доброти,   милосердя, шанобливе ставлення до Вітчизни,  сім'ї,  державної та рідної мов; 

повагу до національної історії, культури, цінностей інших народів;      виховувати у дітей повагу до законів,  прав,  основних свобод 

людини. 
     91. Інші  права  та  обов'язки  батьків  або  осіб,  які   їх замінюють, можуть бути обумовлені статутом закладу та відповідними 

договорами. 
     У разі невиконання батьками та  особами,  які  їх  замінюють, обов'язків,  передбачених законодавством, заклад може порушувати в 

установленому порядку клопотання про відповідальність таких  осіб, у тому числі позбавлення їх батьківських прав. 
                       Управління закладом 
     92. Керівництво  закладом здійснює його директор.  Керівником закладу може бути громадянин України,  який має  вищу  педагогічну 

освіту на рівні спеціаліста або магістра, стаж педагогічної роботи не менш як три роки,  успішно пройшов  атестацію  керівних  кадрів 

навчальних закладів у порядку, встановленому МОН. 
     93. Керівник   державного  та  комунального  закладу  і  його заступники  призначаються  на  посаду  та  звільняються  з  посади 

відповідним органом управління освітою згідно із законодавством.
     94. Керівник    приватного   закладу   та   його   заступники призначаються засновником (власником) за погодженням з відповідним 

органом управління освітою. 
     95. Керівник закладу: 
     здійснює керівництво   педагогічним   колективом,  забезпечує раціональний добір і розстановку кадрів,  створює необхідні  умови 

для підвищення фахового і кваліфікаційного рівня працівників; 
     організовує навчально-виховний процес; 
     забезпечує контроль   за   виконанням   навчальних  планів  і програм, якістю знань, умінь та навичок учнів; 
     відповідає за дотримання вимог Державного стандарту загальної середньої  освіти,  за  якість і ефективність роботи педагогічного 

колективу; 
     створює необхідні умови для участі  учнів  у  позакласній  та позашкільній роботі, проведення виховної роботи; 
     забезпечує дотримання    вимог    щодо   охорони   дитинства,санітарно-гігієнічних та   протипожежних   норм,   вимог   техніки 

безпеки; 
     розпоряджається в  установленому  порядку  майном  закладу та його коштами; 
     підтримує ініціативи щодо вдосконалення системи  навчання  та виховання,  заохочення творчих пошуків, дослідно-експериментальної 

роботи педагогів;      сприяє залученню  діячів  науки,  культури,  членів   творчих спілок,   працівників   підприємств,   установ,   організацій   до навчально-виховного процесу,  керівництва учнівськими об'єднаннями за інтересами; 
     забезпечує реалізацію  права  учнів  на  захист від будь-яких форм фізичного або психічного насильства; 
     вживає заходів  до  запобігання  вживанню  учнями   алкоголю,наркотиків; 
     контролює організацію  харчування  і медичного обслуговування учнів;
     видає у межах своєї компетенції  накази  та  розпорядження  іконтролює їх виконання; 
     щороку звітує   про   свою   роботу   на   загальних   зборах (конференціях) колективу. 
     96. Керівник закладу є головою педагогічної ради  -  постійно діючого колегіального органу управління закладом.
     97. Засідання  педагогічної  ради проводяться у міру потреби, але не менш як чотири рази на рік. 
     98. Педагогічна рада розглядає питання: 
     удосконалення і методичного забезпечення  навчально-виховного процесу; 
     планування та режиму роботи закладу; 
     варіативної складової робочого навчального плану; 
     переведення учнів  (вихованців)  до  наступного  класу  і  їхвипуску,  видачі  документів  про   відповідний   рівень   освіти, 

нагородження за успіхи у навчанні; 
     підвищення кваліфікації педагогічних працівників, розвитку їх творчої  ініціативи,  впровадження  у  навчально-виховний   процес 

досягнень науки і передового педагогічного досвіду;
     участі в   інноваційній   та   експериментальній   діяльності закладу,  співпраці з вищими навчальними  закладами  та  науковими 

установами;
     морального та  матеріального заохочення учнів (вихованців) та працівників закладу; 
     морального заохочення батьків та осіб,  що їх  замінюють,  та громадських    діячів,    які    беруть   участь   в   організації 

навчально-виховного процесу; 
     притягнення до    дисциплінарної    відповідальності    учнів (вихованців),   працівників  закладу  за  невиконання  ними  своїх 

обов'язків; 
     педагогічна рада розглядає також інші  питання,  пов'язані  з діяльністю закладу.
     99. Органом  громадського  самоврядування  закладу є загальні збори (конференція) його колективу, що скликаються не менш як один 

раз на рік. 
     Порядок скликання, повноваження, чисельність, склад загальних зборів (конференції) колективу  визначаються  статутом  закладу  і 

колективним договором. 
     Загальні збори  (конференція) заслуховують звіт директора про здійснення    керівництва    закладом,     розглядають     питання 

навчально-виховної, методичної,            економічної           і фінансово-господарської діяльності закладу.
     100. У закладі за  рішенням  загальних  зборів  (конференції) можуть   створюватися   і  діяти  рада  закладу,  діяльність  якої 

регулюється його статутом,  а також піклувальна  рада,  учнівський комітет,  батьківський  комітет,  методичні  об'єднання,  комісії, 

асоціації, положення про які розробляє і затверджує МОН. 
     До складу ради закладу обираються представники  педагогічного колективу,  учнів  (вихованців)  школи  II-III ступеня,  батьків і 

громадськості. 
     Члени піклувальної  ради  закладу  обираються  на   загальних зборах   (конференціях).  Склад  піклувальної  ради  формується  з 

представників  органів  виконавчої  влади,  підприємств,  установ, організацій, навчальних закладів та окремих громадян. 
     Піклувальна рада      вживає     заходів     до     зміцнення матеріально-технічної і   навчально-методичної   бази,   залучення 

додаткових   джерел  фінансування  закладу,  поліпшення  умов  для організації навчально-виховного  процесу,   стимулювання   творчої 

праці педагогічних працівників.
                    Матеріально-технічна база та фінансово-господарська діяльність 
     101. Матеріально-технічна  база  закладу   включає   будівлі, споруди,   землю,  комунікації,  обладнання,  транспортні  засоби, 

службове  житло,  інші   матеріальні   цінності,   вартість   яких відображено у балансі. 
     102. Майно, закріплене за державним або комунальним закладом,належить закладу на правах оперативного управління та не може бути 

вилученим у нього, якщо інше не передбачено законодавством.
     103. Фінансування   закладу   здійснюється  його  засновником (власником)  або   уповноваженим   ним   органом   відповідно   до 

законодавства.
     104. Фінансово-господарська  діяльність  закладу  проводиться відповідно до Бюджетного кодексу  України  (  2456-17  ),  Законів 

України "Про  освіту"  ( 1060-12 ),  "Про загальну середню освіту"( 651-14 ) та інших нормативно-правових актів. 
     105. Джерелами фінансування закладу є: 
     кошти відповідного  бюджету  (для  державних  та  комунальних закладів)   у   розмірі,  передбаченому  нормативами  фінансування 

загальної середньої освіти для забезпечення навчального процесу  в обсязі,   визначеному  Державним  стандартом  загальної  середньої 

освіти; 
     кошти фізичних, юридичних осіб (для приватних закладів);
     кошти, отримані за надання платних послуг; 
     доходи від    реалізації    продукції    навчально-виробничих майстерень,  навчально-дослідних  ділянок,  підсобних господарств, 

від передачі в оренду приміщень, споруд, обладнання; 
     кредити банків (для приватних закладів); 
     благодійні внески юридичних та фізичних осіб; 
     інші джерела, не заборонені законодавством.
     106. Порядок діловодства і бухгалтерського обліку  в  закладі визначається  законодавством,  нормативно-правовими  актами МОН та 

інших центральних органів виконавчої влади,  до  сфери  управління яких  належать заклади.  За рішенням засновника (власника) закладу 

бухгалтерський  облік  може  здійснюватися  самостійно  або  через централізовану бухгалтерію. 
     107. Заклад  має право згідно із законодавством придбавати та орендувати  необхідне  обладнання  та  інші  матеріальні  ресурси, 

користуватися   послугами  підприємств,  установ,  організацій  та фізичних осіб,  фінансувати за рахунок власних коштів  заходи,  що 

сприяють поліпшенню соціально-побутових умов працівників закладу. 
     108. Звітність  про діяльність закладу ведеться відповідно до законодавства. 
                    Міжнародне співробітництво 
     109. Заклад за наявності  належної  матеріально-технічної  тасоціально-культурної  бази,  відповідного  фінансування  має право 

проводити міжнародний учнівський та педагогічний  обмін  у  рамках освітніх    програм,   проектів,   встановлювати   відповідно   до 

законодавства  прямі  зв'язки  з  міжнародними  організаціями   та освітніми асоціаціями. 
     Заклад має   право   відповідно   до  законодавства  укладати договори про співробітництво з  навчальними  закладами,  науковими 

установами,     підприємствами,     організаціями,    громадськими об'єднаннями інших країн. 
     110. Участь  закладу  у  міжнародних   програмах,   проектах, учнівському  та  педагогічному  обміні  здійснюється відповідно до 

законодавства.
                  Контроль за діяльністю закладу 
     111. Державний контроль за діяльністю закладу  незалежно  від підпорядкування,  типу  і  форми  власності  здійснюється  з метою 

забезпечення  реалізації  єдиної  державної   політики   у   сфері загальної середньої освіти. 
     112. Державний  контроль  за діяльністю закладів усіх типів і форм власності здійснюють МОН,  інші центральні органи  виконавчої 

влади,   до  сфери  управління  яких  належать  заклади,  Державна інспекція навчальних закладів при МОН, Міністерство освіти і науки 

Автономної  Республіки  Крим,  місцеві  органи виконавчої влади та органи  місцевого  самоврядування  і  підпорядковані   їм   органи 

управління освітою.
     113. Основною   формою   державного  контролю  за  діяльністю закладу будь-якого типу і форми  власності  є  державна  атестація 

закладу,  яка  проводиться не рідше ніж один раз на десять років у порядку, встановленому МОН. 
     114. Позачергова атестація проводиться,  як виняток,  лише за рішенням   МОН  за  поданням  органу  громадського  самоврядування 

закладу або відповідного органу управління освітою. 
     115. Атестованому закладу,  що здійснює підготовку за  рівнем базової  або  повної  загальної середньої освіти,  підтверджується 

право видачі документів про освіту державного зразка. 
     116. Заклад,  результати  діяльності   якого   та/або   умови організації    навчально-виховного    процесу    не   відповідають 

установленим державним стандартам,  вважається неатестованим. Щодо такого   закладу  приймається  рішення  про  проведення  повторної 

атестації через один - два роки або зміни типу,  реорганізації  чи іквідації  відповідно  до законодавства.  Неатестований приватний 

заклад позбавляється ліцензії на надання освітніх послуг.
     117. У   період   між   атестацією   проводяться    перевірки (інспектування) закладу з питань,  пов'язаних з навчально-виховною 

діяльністю.  Зміст,   види   і   періодичність   таких   перевірок визначаються  залежно від стану навчально-виховної роботи,  але не 

частіше як два рази на рік.  Перевірки з питань,  не пов'язаних  з навчально-виховною  роботою закладу,  проводяться його засновником 

(власником) відповідно до законодавства. 




                                          

                                  
( Джepeло - zakon1.rada.gov.ua )





Громадянське виховання
на уроках історії



Вступ

Україна розбудовується як суверенна держава, її майбутнє залежить від бага- тьох чинників. Серед них одним з вирішальних є людський фактор. З досвіду людства відомо, що в унітарних державах, а саме такою, згідно з                       конституцією, є Україна, однією з найпотужніших сил у розбудові

державності стає національна самосвідомість громадян. Потрібно дбати прозбереження й зміцнення України. Якби держава була живим організмом, вонавідчула б інстинктивно, що для її самозбереження вирішальне значення має  рівень національної самосвідомості громадян. Але держава не є живою           істотою, тому вся відповідальність за її майбутнє перекладається на суспільство. Ось чому національно свідомі громадяни мають усе робити для того, щоб підвищувати рівень національної самосвідомості населення, в тому числі і     учнівської молоді. Для сучасної історичної науки важливим є всебічне з'ясування місця й ролі формування національної свідомості учнів на уроках             вітчизняної історії.Загальновідомо, що нові умови суспільного розвитку        нашої держави висувають нові вимоги до особистості, що формується саме зараз і складатиме основу майбутньої української нації. Демократизація сус-    пільного життя, докорінне реформування освіти, гуманізація і гуманітариза- ція навчально-виховного процесу, утвердж ння національної системи             навчання і виховання, підвищення статусу української мови як державноїє     важливими умовами формування глибокого патріотизму, громадськості,світоглядної спрямованості особистості. Для успішного будівництва   демократичної, правової й цивілізованої Української держави необхідно, щобпідростаю чі покоління мали високу національну свідомість і самосвідомість.Особлива історична відповідальність покладається на українські педагогічнікадри,          високе покликання яких - виховувати національно свідомих, палкихпатріотів, гідних громадян незалежної України, які працею рук і зусиллям    мозку будуть сприяти підвищенню добробуту розвитку науки і культури  рідного народу.Національна свідомість особистості сприяє глибшому осмисленню нею       успіхів і     невдач, визначення цілей і завдань, реалізація яких спрямована на досягнення віковічних мрій, надій, сподівань рідного народу. Завдяки             національній самосвідомості особистість глибше розуміє свій народ, його        історію, духовність і культуру, а також свої якості, здібності і можливості,    виробляє основні напрямки своєї діяльності, накреслює і успішно утверджує свою життєву позицію.Засвоюючи оновлений зміст освіти, учні поступовопереконуються в тому, що протягом століть чужоземні загарбники, представники сусідніх агресивних держав прагнули, загальмувати розвиток і знищити національну свідомість і самосвідомість наших дідів, прадідів не лише " вогнем і мечем ", але й штучним перетасуванням різних етносів на нашій території. Вороги фізично знищували національно свідому українську інтелігенцію.      Вони спрямовували свою політику, ідеологію, стратегію і тактику на               "знищення національної самосвідомості українців та її вогнищ - історіографії,закладів освіти і культури, релігії, традицій, пам'яті поколінь.Тому необхідно в учнів формувати національну свідомість. Вихідними положеннями дослід ження слугували також вітчизняні дослідження  Лисенко М.М., Кандиби Л., Ковальчук О., Довбищенко В., Шалда Т.,  Урбатіс С, Кловак Г., Гуменюк Г., Кобзар Б., присвячені формуваннюнаціональної свідомості. Проте, чим можна виховувати національну свідомість учнів, писали: Манорик Л., Павх С,       Осипець Р., Крамаренко Л.,     Ржепецький Л., Литвин С, Копцюк Б. Про виховання національної свідомості у школі писали: Красовицький М, Проценко ЛГаврилюк C.









 Актуальні проблеми громадянської освіти в         сучасній школі





Відродження України неможливе без пробудження національної              свідомості українського народу, української молоді. Тому особливе
занепокоєння сьогодні викликає брак у багатьох молодих людей усвідомлення себе як частини народу, співвіднесення своєї діяльності з інтереса-ми нації. Зарадити справі може створення такої системи національного   виховання та освіти, яка б формувала цю рису в особистості. В концепції громадянської освіти в Україні зазначено, що основою демократичного   ладу є людина, спроможна розкрити його потенціал, для якої демократія є природним середовищем задоволення особистих та суспільних               інтересів. Сучасна демократія вимагає від особи не лише політичної
активності, а й усвідомлення нею власної ролі і значення в житті              суспільства, а також дій у відповідності до власних переконань і ціннос- тей. Мета громадянської освіти - сформувати особистість, якій                 притаманні демократична громадянська культура, усвідомлення               взаємозв'язку між індивідуальною свободою, правами людини та її громадянською відповідальністю, готовність до компетентної участі
в житті суспільства. Завдання громадянської освіти: - надати молодому   поколінню знання про світові демократичні здобутки та особливості         становлення демократії в Україні; - сформувати мотивацію та основні     вміння, необхідні для відповідальної участі у громадсько-політичних процесах, критично-конструктивне ставлення молоді до життя суспільства; - сприяти становленню активної позиції громадян щодо реалізації ідеалів і цінностей демократії в Україні; - створити умови учням щодо набуття     досвіду громадянської дії, демократичної поведінки та комунікативної    взаємодії.[25,C10] Чому система виховання та освіти мусить бути
саме національною? Наукові дослідження переконливо доводять, що       дитина повинна перебувати під постійним впливом матеріальної й           духовної культури свого народу.
Це потрібно, насамперед, для найповнішого розкриття природних схильностей дитини і розвитку її здібностей, оскільки в цьому разі використовуються якнайповніше етнопсихологічні особливості дітей певного народу. Зайве нагадувати, що саме такий шлях приводить до виховання               національно свідомих громадян. Однак сучасна етнокультурна ситуація в Україні, особливо на півдні та сході, а також у містах, дуже далека від    тієї, яка б сприяла повноцінному духовному та інтелектуальному відтво  ренню нації. Діти не залучаються з раннього віку до культури та історії    свого народу. Вони, як правило, не перебувають під безпосереднім          формуючим впливом українського мовного середовища. Отже,
першочерговою є потреба створити комплексну, науково обґрунтовану програму національного виховання та освіти, орієнтовану на духовно         вільну, творчу, гармонійно розвинену особистість, яка уможливить          відновлення України, бо матиме усвідомлену потребу жити у суспільстві що постійно вдосконалюється. У свою чергу, зворотний зв'язок суспільства й людини зумовить характер і темпи українського відродження.           Самосвідомість українського народу тривалий час зоставалася явищем    проблематичним. Українська спільнота ідентифікувалася через
спільну історичну долю, вікові звичаї, норми громадського життя та        зв'язок з природним середовищем. Проте тривала відсутність державно- політичного забезпечення культури призвела до збіднення її                        повнокровного поступу.
Соціо-нормативний рівень культури залишався витісненим вартостями чужих цивілізацій, за якими поставали ідеї та норми, неадекватні життю українського народу. Втрата національної школи, освіти, науки,                  професійних мистецьких набутків, приглушила національну                        самосвідомість, постала загроза існування самого народу з його                 органічним екологічним середовищем.[24,C.4] Саме поняття
української національної самосвідомості потрапило під дію кримінальної покари і стало небезпечним для кожного, хто свідомо, чи навіть                 стихійно міг його виявити. І лише за останні роки ми маємо право            сказати вголос: " Ми українці! " Але сказати мало. Це усвідомлення своєї приналежності до української нації повинно зберігатися у глибинах душі і виховуватися з самого дитинства.[16,C.59] Національна свідомість і самосвідомість - це осягнення людиною себе представником певного народу, носієм його культури, знавцем минулого і сучасного, діяльність якого спрямована у майбутнє. Надійним фундаментом, на якому успішно формується національна свідомість, є історична пам'ять. Педагог у своїй роботі зважає на те, що відсутність національної свідомості нерідко спричинює оманливе, ілюзорне відчуття "другосортності", "другорядності" рідної     мови, культури, врешті самого себе, породжує комплекс національної і    громадянської неповноцінності,ущербності. Національно ж свідомому   юнаку чи дівчині чужі зверхність, чванькуватість, погорда у ставленні до представників інших національностей,комплекси месіанства,                   національної винятковості.[21, C.23] Мета українського
національного виховання - створення національного типу особистості,    виховного ідеалу - гармонійної і всебічно розвиненої людини - українця з багатогранними знаннями, глибокою національною самосвідомістю,       високими інтелектуально-творчими, духовно багатими і естетичними      якостями, патріотичними почуттями та працьовитістю. Цей ідеал базується на засадах народних чеснот українців і християнської моралі, позитивних героїв літописних творів княжих часів, педагогічній думці України    від " Повчання дітей " В.Мономаха до " Виховного ідеалу "                       Григорія Ващенка. Пріоритетним напрямом процесу виховання юного     громадянина України є формування і розвиток у школяра
національної самосвідомості, яку можна формувати і розвивати такими   методами як лекція, бесіда, диспут, метод прикладу. Найчастіше використовуваним є метод бесіди. Результативність бесід залежить від уміння педагога захоплено подати інформацію, зацікавити нею школярів. Теми для таких бесід різноманітні. Але найбільш ефективними для формування національної самосвідомості є героїчні. Як писав О.Сухомлинський, ідея    вірності Батьківщині стає переконанням, коли вона
постає перед дитиною в ореалі героїчного. Тому варто вдаватися до бесід про видатних борців за незалежність України (П. Сагайдачного,                  Б. Хмельницького, І.Виговського, І. Мазепу, П. Полуботка,                     П. Калнишевського, С. Петлюру), народних героїв (С. Наливайка,             І.Сірка, О. Довбуша, І. Богуна та інших), наводити
приклади самовідданого служіння Україні, яких немає в підручниках.      Ефективним є також метод лекції, завдяки якій учні засвоюють знання     про Україну (економічні, правові, моральні, культурологічні, історичні, етнопедагогічні тощо), що є необхідним компонентом національної           самосвідомості. Ці знання варто інтегрувати в чітку систему і подавати    учням у певній послідовності і наступності. Цьому може сприяти групування матеріалу блоками: 1) етногенез українців; 2) їхня мова; 3) історія;     4) матеріальна культура; 5) духовна культура; 6) особа як
представник народу та ін. Кожен такий блок становить основу, яка групує всі інші розрізненні знання. Ці блоки найдоцільніше оформити у            вигляді нарисів - розповідей, що в сукупності складатимуть своєрідну      хрестоматію для вчителя, яку можна використати під час вивчення тої чи іншої теми, на конкретному уроці.
" Якщо ви бажаєте бути володарем юних душ, якщо прагнете, щоб серця учнів були відкриті до вашого слова, - звертався до вчительства В.Сухомлинський, - створіть свою хрестоматію громадянського виховання". Зміст цих нарисів-розповідей має внутрішньо сприйматися учнями, викликати у них роздуми і переживання. Величезну роль у формуванні національної самосвідомості, громадянської позиції учнів відіграють диспути - як       спонтанні, викликані якимись суспільними подіями (повідомленнями засобів масової інформації і т.п.) і спеціально організовані. їх треба               детально готувати, визначити тему, заздалегідь поставити питання, які    обговорюватимуться, з тим, щоб учні опрацювали відповідні інформаційні джерела, продумали свої виступи.                                                               Національне виховання також сприяє формуванню національного мислення, національного характеру і темпераменту, народної моралі й етики,      народної естетики, народної правосвідомості, національної свідомості та самосвідомості. Отже, формування національної самосвідомості в кожної людини здійснюється в тісному взаємозв'язку з формуванням інших        громадських рис особистості, які є результатом національного вихованняА воно являє собою систему, яка створювалася протягом віків самим народом. Система поглядів, переконань, ідей, ідеалів, традицій, звичаїв,        покликаних формувати світогляд та цілісні орієнтації молоді, передати їй національний досвід, надбання попередніх поколінь.                                  Завдяки національному вихованню в молоді найповніше реалізуються
природні нахили, формується національний склад мислення, психіки,      національний характер і світогляд. Отже, йдеться про необхідність систематичного і цілеспрямованого виховання національного тилу особистості формування в неї національної свідомості та самосвідомості, чим досягається духовна єдність поколінь, наступність національної культури і безсмертя нації.[16, C.59]
Завдання національного виховання - зберегти у віках провідний етнос,     відтворити його в наступних століттях. Національний характер виховання полягає у формуванні молодої людини як громадянина України незалежно від її етнічної приналежності. Виховання - це цілеспрямована           професійна діяльність педагога, яка спонукає до максимального розвитку особистості дитини, входження дитини у контекст сучасної культури,     становлення його як суб'єкта і стратега особистого життя, достойної         людини. Мова йде про всебічний розвиток особистості.
Безумовно, про це сказано й написано багато, але останнім часом інколи
спостерігається намагання якщо не заперечувати, то хоча б замовчувати цей постулат. Людина від народження має певні природжені здібності,    але лише в процесі навчання і виховання, трудової діяльності,                   спілкування з іншими людьми вони розвиваються і можуть досягти          високого рівня. Суспільство через свої інститути, в першу чергу, через   школу, створює кожній людині сприятливі умови для їх розвитку[5, C.2] Усвідомлення себе - це і є формування самосвідомості.
Таким чином, самосвідомість становить основу можливостей або             свідомого ставлення до світу і людини взагалі.                                               Національне усвідомлення - це раціональне, інтелектуальне прагнення    завбачити перспективи життя народу в системі його самозбереження.     Тому поняття української перспективи адекватне національній
самосвідомості народу.[8, C.3]                                                                           Одним із головних завдань виховання в сучасній загальноосвітній школі України є формування національної самосвідомості.
Сучасні дослідження показують, що особливим моментом у вирішенні цієї проблеми є питання розуміння сутності цього важливого явища. Серед істотних характеристик визначеного поняття національна самосвідомість центральне місце відводиться етнічній самосвідомості. Саме етнічну       самосвідомість вважають першоосновою національної самосвідомості.   Дослідники також називають етнічну самосвідомість суб'єктивною           властивістю нації.                                                                                             Формування національної самосвідомості учнів має відбуватися               повсякчасно, багатопланова. Не лише на уроках, а й у позаурочній,          позашкільній роботі. Під час проходження педагогічної
практики у школах було помітно, що національна свідомість формується в процесі безпосередньої участі учнів у навчально - виховних заходах, які спираються на знання, здобуті раніше, поглиблюють і розширюють їх.   Ці заходи логічно продовжують розпочату роботу, мають певну систему, враховують принцип послідовності, наступності, вікові та індивідуальні особливості учнів, їхні інтереси та побажання; вони доступні, цікаві.       За формою заходи по формуванню національної самосвідомості можуть бути навчальні, ігрові, змагальні, художні, індивідуальні, гурткові і т. ін. Водночас їх можна поділити на:
-суспільно-корисні: охорона пам'яток історії і культури, екологічні рухи,
експедиції - " Козацькими шляхами ", " Моя земля - земля моїх
батьків", патріотичні акції дитячих, юнацьких молодіжних організацій
"Пласт", "Січ"; - пізнавально-розвиваючі: вікторини,
турніри, диспути, бесіди, екскурсії; - військово-спортивні: козацькі          забави, змагання з козацьких єдиноборств, естафети національних ігор.   Отож, процес формування національної самосвідомості втілює в собі       національні та загальнолюдські цінності і реалізується основними           шляхами, засобами, як: рідна мова, родовід, рідна історія, краєзнавство,   народна символіка, національні традиції, звичаї та обряди і т.д.                Ось чому важливо відродити й активно впроваджувати в національній   школі народознавче і родинознавче виховання, бо
саме така робота містить найбільше можливостей для глибокого і             всебічного пізнання і засвоєння учнями багатої національної культури     взагалі і звичаєвої спадщини українських сімей зокрема. Таким чином,   національна свідомість і самосвідомість - це осягнення людиною себе     представником певного народу, носієм його культури, знавцем минулого і сучасного, діяльність якого спрямована у майбутнє. Надійним                фундаментом, на якому успішно формується національна свідомість, є     історична пам'ять. Отже, в сучасній школі відбувається формування
національної свідомості. Важливу роль в цьому відіграє учитель.             Він створює всі умови для досягнення поставленої мети, виховування
національної свідомості українського народу, української молоді.                   Тому особливе занепокоєння сьогодні викликає брак у багатьох молодих       людей усвідомлення себе як частини народу, співвіднесення своєї діяльності з інтересами нації.                                                         

Зарадити справі може створення такої системи національного виховання та   освіти, яка б формувала цю рису в особистості. В концепції громадянської     освіти в Україні зазначено, що основою демократичного ладу є людина, спроможна розкрити його потенціал, для якої демократія є природним                    середовищем задоволення особистих та суспільних інтересів.                          Сучасна демократія вимагає від особи не лише політичної
активності, а й усвідомлення нею власної ролі і значення в житті суспільства, а також дій у відповідності до власних переконань і цінностей.                      Мета громадянської освіти - сформувати особистість, якій притаманні демократична громадянська культура, усвідомлення взаємозв'язку між                      індивідуальною свободою, правами людини та її громадянською відповідальністю, готовність до компетентної участі в житті суспільства.                           Завдання громадянської освіти: - надати молодому поколінню
знання про світові демократичні здобутки та особливості становлення             демократії в Україні; - сформувати мотивацію та основні вміння, необхідні   для відповідальної участі у громадсько-політичних процесах, критично-         конструктивне ставлення молоді до життя суспільства; - сприяти                     становленню активної позиції
громадян щодо реалізації ідеалів і цінностей демократії в Україні; - створити
умови учням щодо набуття досвіду громадянської дії, демократичної поведінки та
комунікативної взаємодії.[25,C10] Чому система виховання та освіти мусить бути
саме національною? Наукові дослідження переконливо доводять, що дитина повинна
перебувати під постійним впливом матеріальної й духовної культури свого народу.
Це потрібно, насамперед, для найповнішого розкриття природних схильностей
дитини і розвитку її здібностей, оскільки в цьому разі використовуються якнайповніше
етнопсихологічні особливості дітей певного народу. Зайве нагадувати, що саме
такий шлях приводить до виховання національно свідомих громадян. Однак сучасна
етнокультурна ситуація в Україні, особливо на півдні та сході, а також у
містах, дуже далека від тієї, яка б сприяла повноцінному духовному та
інтелектуальному відтворенню нації. Діти не залучаються з раннього віку до
культури та історії свого народу. Вони, як правило, не перебувають під
безпосереднім формуючим впливом українського мовного середовища. Отже,
першочерговою є потреба створити комплексну, науково обґрунтовану програму
національного виховання та освіти, орієнтовану на духовно вільну, творчу,
гармонійно розвинену особистість, яка уможливить відновлення України, бо матиме
усвідомлену потребу жити у суспільстві, що постійно вдосконалюється. У свою
чергу, зворотний зв'язок суспільства й людини зумовить характер і темпи
українського відродження. Самосвідомість українського народу тривалий час
зоставалася явищем проблематичним. Українська спільнота ідентифікувалася через
спільну історичну долю, вікові звичаї, норми громадського життя та зв'язок з
природним середовищем. Проте тривала відсутність державно-політичного
забезпечення культури призвела до збіднення її повнокровного поступу.
Соціо-нормативний рівень культури залишався витісненим вартостями чужих
цивілізацій, за якими поставали ідеї та норми, неадекватні життю українського
народу. Втрата національної школи, освіти, науки, професійних мистецьких
набутків, приглушила національну самосвідомість, постала загроза існування
самого народу з його органічним екологічним середовищем.[24,C.4] Саме поняття
української національної самосвідомості потрапило під дію кримінальної покари і
стало небезпечним для кожного, хто свідомо, чи навіть стихійно міг його
виявити. І лише за останні роки ми маємо право сказати вголос: " Ми
українці! " Але сказати мало. Це усвідомлення своєї приналежності до
української нації повинно зберігатися у глибинах душі і виховуватися з самого
дитинства.[16,C.59] Національна свідомість і самосвідомість - це осягнення
людиною себе представником певного народу, носієм його культури, знавцем
минулого і сучасного, діяльність якого спрямована у майбутнє. Надійним
фундаментом, на якому успішно формується національна свідомість, є історична
пам'ять. Педагог у своїй роботі зважає на те, що відсутність національної
свідомості нерідко спричинює оманливе, ілюзорне відчуття "
другосортності", "другорядності" рідної мови, культури, врешті
самого себе, породжує комплекс національної і громадянської неповноцінності,
ущербності. Національно ж свідомому юнаку чи дівчині чужі зверхність,
чванькуватість, погорда у ставленні до представників інших національностей,
комплекси месіанства, національної винятковості.[21, C.23] Мета українського
національного виховання - створення національного типу особистості, виховного
ідеалу - гармонійної і всебічно розвиненої людини - українця з багатогранними
знаннями, глибокою національною самосвідомістю, високими
інтелектуально-творчими, духовно багатими і естетичними якостями, патріотичними
почуттями та працьовитістю. Цей ідеал базується на засадах народних чеснот
українців і християнської моралі, позитивних героїв літописних творів княжих
часів, педагогічній думці України від " Повчання дітей " В.Мономаха до
" Виховного ідеалу " Григорія Ващенка. Пріоритетним напрямом процесу
виховання юного громадянина України є формування і розвиток у школяра
національної самосвідомості, яку можна формувати і розвивати такими методами як
лекція, бесіда, диспут, метод прикладу. Найчастіше використовуваним є метод
бесіди. Результативність бесід залежить від уміння педагога захоплено подати
інформацію, зацікавити нею школярів. Теми для таких бесід різноманітні. Але
найбільш ефективними для формування національної самосвідомості є героїчні. Як
писав О.Сухомлинський, ідея вірності Батьківщині стає переконанням, коли вона
постає перед дитиною в ореалі героїчного. Тому варто вдаватися до бесід про
видатних борців за незалежність України (П. Сагайдачного, Б. Хмельницького, І.
Виговського, І. Мазепу, П. Полуботка, П. Калнишевського, С. Петлюру), народних
героїв (С. Наливайка, І. Сірка, О. Довбуша, І. Богуна та інших), наводити
приклади самовідданого служіння Україні, яких немає в підручниках. Ефективним є
також метод лекції, завдяки якій учні засвоюють знання про Україну (економічні,
правові, моральні, культурологічні, історичні, етнопедагогічні тощо), що є
необхідним компонентом національної самосвідомості. Ці знання варто інтегрувати
в чітку систему і подавати учням у певній послідовності і наступності. Цьому
може сприяти групування матеріалу блоками: 1) етногенез українців; 2) їхня
мова; 3) історія; 4) матеріальна культура; 5) духовна культура; 6) особа як
представник народу та ін. Кожен такий блок становить основу, яка групує всі
інші розрізненні знання. Ці блоки найдоцільніше оформити у вигляді нарисів -
розповідей, що в сукупності складатимуть своєрідну хрестоматію для вчителя, яку
можна використати під час вивчення тої чи іншої теми, на конкретному уроці.
" Якщо ви бажаєте бути володарем юних душ, якщо прагнете, щоб серця учнів
були відкриті до вашого слова, - звертався до вчительства В.Сухомлинський, -
створіть свою хрестоматію громадянського виховання". Зміст цих
нарисів-розповідей має внутрішньо сприйматися учнями, викликати у них роздуми і
переживання. Величезну роль у формуванні національної самосвідомості,
громадянської позиції учнів відіграють диспути - як спонтанні, викликані
якимись суспільними подіями (повідомленнями засобів масової інформації і т.п.)
і спеціально організовані. їх треба детально готувати, визначити тему,
заздалегідь поставити питання, які обговорюватимуться, з тим, щоб учні
опрацювали відповідні інформаційні джерела, продумали свої виступи. Національне
виховання також сприяє формуванню національного мислення, національного
характеру і темпераменту, народної моралі й етики, народної естетики, народної
правосвідомості, національної свідомості та самосвідомості. Отже, формування
національної самосвідомості в кожної людини здійснюється в тісному
взаємозв'язку з формуванням інших громадських рис особистості, які є
результатом національного виховання. А воно являє собою систему, яка
створювалася протягом віків самим народом. Система поглядів, переконань, ідей,
ідеалів, традицій, звичаїв, покликаних формувати світогляд та цілісні
орієнтації молоді, передати їй національний досвід, надбання попередніх
поколінь. Завдяки національному вихованню в молоді найповніше реалізуються
природні нахили, формується національний склад мислення, психіки, національний
характер і світогляд. Отже, йдеться про необхідність систематичного і
цілеспрямованого виховання національного тилу особистості, формування в неї
національної свідомості та самосвідомості, чим досягається духовна єдність
поколінь, наступність національної культури і безсмертя нації.[16, C.59]
Завдання національного виховання - зберегти у віках провідний етнос, відтворити
його в наступних століттях. Національний характер виховання полягає у
формуванні молодої людини як громадянина України незалежно від її етнічної
приналежності. Виховання - це цілеспрямована професійна діяльність педагога,
яка спонукає до максимального розвитку особистості дитини, входження дитини у
контекст сучасної культури, становлення його як суб'єкта і стратега особистого
життя, достойної людини. Мова йде про всебічний розвиток особистості.
Безумовно, про це сказано й написано багато, але останнім часом інколи
спостерігається намагання якщо не заперечувати, то хоча б замовчувати цей
постулат. Людина від народження має певні природжені здібності, але лише в
процесі навчання і виховання, трудової діяльності, спілкування з іншими людьми
вони розвиваються і можуть досягти високого рівня. Суспільство через свої
інститути, в першу чергу, через школу, створює кожній людині сприятливі умови
для їх розвитку[5, C.2] Усвідомлення себе - це і є формування самосвідомості.
Таким чином, самосвідомість становить основу можливостей або свідомого
ставлення до світу і людини взагалі. Національне усвідомлення - це раціональне,
інтелектуальне прагнення завбачити перспективи життя народу в системі його
самозбереження. Тому поняття української перспективи адекватне національній
самосвідомості народу.[8, C.3] Одним із головних завдань виховання в сучасній
загальноосвітній школі України є формування національної самосвідомості.
Сучасні дослідження показують, що особливим моментом у вирішенні цієї проблеми
є питання розуміння сутності цього важливого явища. Серед істотних
характеристик визначеного поняття національна самосвідомість центральне місце
відводиться етнічній самосвідомості. Саме етнічну самосвідомість вважають
першоосновою національної самосвідомості. Дослідники також називають етнічну
самосвідомість суб'єктивною властивістю нації. Формування національної
самосвідомості учнів має відбуватися повсякчасно, багатопланова. Не лише на уроках,
а й у позаурочній, позашкільній роботі. Під час проходження педагогічної
практики у школах було помітно, що національна свідомість формується в процесі
безпосередньої участі учнів у навчально - виховних заходах, які спираються на
знання, здобуті раніше, поглиблюють і розширюють їх. Ці заходи логічно
продовжують розпочату роботу, мають певну систему, враховують принцип
послідовності, наступності, вікові та індивідуальні особливості учнів, їхні
інтереси та побажання; вони доступні, цікаві. За формою заходи по формуванню
національної самосвідомості можуть бути навчальні, ігрові, змагальні, художні,
індивідуальні, гурткові і т. ін. Водночас їх можна поділити на:
-суспільно-корисні: охорона пам'яток історії і культури, екологічні рухи,
експедиції - " Козацькими шляхами ", " Моя земля - земля моїх
батьків", патріотичні акції дитячих, юнацьких молодіжних організацій
"Пласт", "Січ"; - пізнавально-розвиваючі: вікторини,
турніри, диспути, бесіди, екскурсії; - військово-спортивні: козацькі забави,
змагання з козацьких єдиноборств, естафети національних ігор. Отож, процес
формування національної самосвідомості втілює в собі національні та
загальнолюдські цінності і реалізується основними шляхами, засобами, як: рідна
мова, родовід, рідна історія, краєзнавство, народна символіка, національні
традиції, звичаї та обряди і т.д. Ось чому важливо відродити й активно
впроваджувати в національній школі народознавче і родинознавче виховання, бо
саме така робота містить найбільше можливостей для глибокого і всебічного
пізнання і засвоєння учнями багатої національної культури взагалі і звичаєвої
спадщини українських сімей зокрема. Таким чином, національна свідомість і
самосвідомість - це осягнення людиною себе представником певного народу, носієм
його культури, знавцем минулого і сучасного, діяльність якого спрямована у
майбутнє. Надійним фундаментом, на якому успішно формується національна
свідомість, є історична пам'ять. Отже, в сучасній школі відбувається формування
національної свідомості. Важливу роль в цьому відіграє учитель. Він створює всі
умови для досягнення поставленої мети. 








 Ідеї української державності та її
відображення у шкільному курсі вітчизняної історії
відображення у шкільному курсі вітчизняної історії



Українська державність, зародившись у глибині віків,
еволюціонувала від найпростіших до високоорганізованих форм політичної
організації, переживала періоди піднесення й занепаду. Проте ідея власної
державності ніколи не згасала в свідомості українського народу.[12,C.2]
Державність України має глибокі корені. Перше державне утворення на її
території - Давньоукраїнська держава антів, яка займала значну територію та
мала вихід до Чорного моря. Проіснувавши три століття (кінець IV - початок VII)
вона розпалася під натиском кочовиків - аварів, які прийшли з глибин Азії.[6,
C.3] М. Грушевський у вступних зауваженнях до першого тому " Історії
України - Руси" зазначав, що "... середнє Подніпров'я з усякою
правдоподібністю можна вважати правітчизною нашого народу. З великою
слов'янською міграцією східнослов'янські племена, що увійшли в склад нашого народу,
опанували майже всю теперішню етнографічну територію...". Від часів
слов'янського розселення історія нинішньої української території стає
територією українського народу. У статті " Українці" М. Грушевський
підкреслював: " Як і диференціація слов'янських племен взагалі, так і
зачатки виокремлення українського племені беруть свій початок з доісторичних
часів, а пізніше історичне життя лише посилювало це відусоблення, ведучи
українські племена особливим шляхом, що лише часами і частково збігався з
історичною еволюцією племені великоросійського чи білоруського".
Розвиваючи і продовжуючи цю думку, зокрема визнаючи початки етногенезу
українського народу, М. Грушевський в "Очерках истории украинского
народа" писав, що "Порогом історичних часів для українського народу
можна прийняти IV ст. н.е... До цього часу ми можемо говорити про українські
племена лише як про частину слов'янської групи племен..." і далі: "
Вихідним моментом... (історії українського народу) є відокремлення південної
групи східнослов'янських племен, з якої сформувалась українська народність. Ще
конкретніше з цього приводу висловився вчений в "Ілюстрованій історії
України". В цій праці він прослідковує родовід українського народу з
перших століть нашої ери, зазначаючи, що античні автори VI - VII ст. н. є.
називали антами українців. "Словенами звуть вони ті племена, що сиділи над
Дунаєм і в балканських землях. Антами тих, що сиділи над Дністром і дальше
Азовського побережжя. Отже й були наші, українські племена, що зайняли тоді вже
побережжя Чорноморське від Дністра до Азовського моря і вперше тут виступають в
історичних джерелах окремо, під тою назвою "Антів". В розділі
"Про історію і передісторичне життя" М. Грушевський
наголошував:" про наш нарід письменні звістки у чужих народів починаються...
коло 400 р. по Христі... Для нашого народу се значить півтори тисячі літ
назад..." Народ, який населяє простори української землі, має свою давню і
блискучу історію ще за II - III тисячоліття до народження Христа тут жили
численні хліборобські племена, які сіяли хліб, розводили худобу, виготовляли
витончені ювелірні й гончарні вироби - глечики, горшки, полумиски тощо.
Найцікавіші з них знайдені при археологічних розкопках біля Трипілля, тому й
епоха та умовно названа вченими епохою трипільської культури. Саме в ті далекі
часи на берегах Дніпра виникла і перша писемність. Літери її згодом перейняли
древні фінікійці, а за ними й давні греки. Відомий український історик Михайло
Суслопаров, розшифровуючи написи трипільської культури, дійшов висновку, що
абетка, якою пізніше стала користуватись європейська писемність, походить саме
з регіону трипільської культури на Подніпров'ї. На цій території здавна жило
багато землеробських племен, які час від часу об'єднувалися. Часто вони
розпадалися під ударами кочовиків, котрі постійно рухались із глибин
східно-азіатських рівнин на захід, шукаючи нових пасовищ для коней і худоби,
грабуючи надбання цивілізацій багатьох народів. Доля української держави від
самого початку існування постійно залежала від її географічного положення:
українська земля нерідко перетворювалась на фортечний оплот для Західної Європи
в боротьбі з руйнівними ординськими навалами.2 Після Давньоукраїнської держави
антів, наступною державою українців була Київська Русь - могутнє державне
утворення, яке виникло в IX ст.[3, C.3] Це була величезна імперія, яка займала
всю територію сучасної України, Білорусії й етнографічні землі Росії. Центром
її був Київ, де перебував великий князь - верховний правитель. Великий князь
управляв державою одноосібно, спираючись у своїх рішеннях на раду бояр, яка
мала лише дорадчий голос. Племена українців (а також білорусів та росіян) до IX
століття не мали чітко розвинутої внутрішньо-суспільної структури (деякий
виняток становили лише поляни). Організація їхнього суспільного життя базувалась
не на чіткому підпорядкуванні єдиній волі особи, а на громадській раді - вічі.
Грецький історик Прокопій (VI ст.) свідчить: " У слов'ян і антів панує не
одна людина, але здавен - давна вони живуть так, що всім порядкують громади -
всі справи, щасливі чи погані, йдуть до громади". Зрозуміло, що українські
та інші східнослов'янські племена не могли надто довго перебувати в такому
стані. Постала нагальна потреба докорінних змін суспільного життя. Необхідний
був поштовх, який би вивів величезний духовний потенціал українських племен на
нові простори. І ним волею долі стали варяги, предки скандинавських народів.
Маючи на ті часи вищий рівень розвитку воєнного мистецтва і будучи наділені
особливою цілеспрямованістю духу, варяги не могли не викликати до себе поваги.
Не дивно, що наші предки, як свідчить літопис, запросили видатніших варязьких
провідників на свої землі. Цей союз потужної неоформленої української стихії зі
скандинавською несхитністю і організованістю несподівано дав великий результат.
Ця держава трималася на сильних, вольових князях і їхньому військові.
Традиційні віча втратили своє значення і відігравали хіба що дорадчу функцію.
Головними ідейними цінностями, які культивувалися серед народу, були честь,
розум, сила, лицарство, войовничість. На їх ґрунті цементувалася державна
спільність древніх українців, в центрі якої стояла ідея свободи рідної країни.1
Древнім українцям були притаманні висока самооцінка і почуття гордості за свою
державу і князів, що вказує на сформованість стійких патріотичних почувань. В
першій половині XII ст. Київська Русь розпалася на ряд князівств, що й стало в
основному причиною поневолення її монголо-татарськими ханами. В 1240 р. полчища
Батия вдерлися до Києва і зруйнували його. Відтоді українці втратили свою
незалежність і перебували в складі інших держав, час від часу роблячи героїчні
спроби її відновити. Лише Галицько-Волинське князівство ще деякий час було
незалежним [3, C.4] Особливо відчайдушний і тривалий опір чинив лютим ворогам
Галицько-Волинський князь Данило Романович (1201 - 1264).[4, C.3] Сила,
відвага, честь і лицарство, відданість свободі, Вітчизні залишалися, як і
раніше провідними ідейними цінностями, на яких базувався патріотизм українців
тих часів. Яскравим підтвердженням цього є слова Данила Галицького, сказані
своєму військові перед боєм: "Чого ви налякалися?... Скріпіть серця ваші й
піднесіть зброю свою на ворогів". Вивчення даного матеріалу сприяє
осмисленню ролі людини (включаючи і себе) в історії, відповідальності
особистості за власні дії, усвідомленню учнями права на вибір способу власної
поведінки з урахуванням і дотриманням правових гуманістичних засад. Слід
додати, що характерною рисою Галицько-Волинської держави було виникнення
впливового суспільного класу бояр, які дотримувалися давньої східнослов'янської
традиції - народного віча - для підриву князівської влади. Отож на плечі князів
лягав важкий тягар боротьби з внутрішніми ворогами. Держава не могла бути
міцною, не могла витримувати нескінченну зовнішню агресію., коли вона була
позбавлена чіткого централізованого управління, яке базувалося на особистій
владі князя. Та головною причиною занепаду Галицько-Волинської держави, як і
зрештою падіння України - Русі, було загальне ослаблення духу войовничості
серед різних верств населення і особливо серед панівної князівської верстви. У
80 - х роках XV століття на рівнинах Придніпров'я появився новий стан, що міг
народитися лише на порубіжні - стан козаків.[47,C.136] У XVI ст. у пониззі
Дніпра остаточно сформувалося українське козацтво -Низове, або Запорізьке
військо, - що було першим паростком відродження державного утворення, кордони
якого охоплювали значну територію півдня та південного сходу України.
Найбільшої слави козацтво досягло за часів Петра Конашевича Сагайдачного. Після
походу на Москву в жовтні 1618 р. він став гетьманом і правителем усієї
України. Козацтво створило українську козацьку державу. Найвищим виявом
національно-визвольної боротьби українського народу (1648 - 1654 рр.) був
період гетьманування Богдана Хмельницького. її правовими засадами мала бути
перша Конституція України (1710 р.) складена наступником Мазепи - гетьманом
Пилипом Орликом.[3,C.3] Визвольна війна 1648-1654 р. р. під проводом великого
гетьмана Богдана Хмельницького - епохальна подія в історії українського народу.
Поваливши колоніальне панування Речі Посполитої, народ України здобув
національну незалежність і створив власну державу із столицею в Чигирині -
полковому місті південної Київщини. Вивчення цієї теми сприяє розвитку
історичної свідомості, розумінню завдань, що стоять перед державою і світовою
цивілізацією, критичному осмисленню минулого, прогнозуванню майбутнього. Після
6 - річної визвольної війни незалежна держава Україна, не маючи достатніх сил,
щоб протистояти могутній на той час Речі Посполитій змушена була в 1654 р.
вступити в союз з Російською державою й прийняти протекцію її царя -
самодержця. Відбулося неприродне об'єднання республіки з монархією[43, C.106]
На сучасному етапі розвитку української державності проблема державно-правових
зв'язків України і Росії набуває особливої актуальності. Адже до цього часу ще
не зовсім визнані статус СНД, членство в ньому окремих держав, а серед них і
України. З цього приводу дуже доречно згадати, як народ України на чолі з
видатним державним діячем Б.Хмельницьким обачно регулював свої стосунки з
Росією за договором 1654 р. (Березневі статті), яким вперше юридично визнані
створення та існування незалежної Української держави. За договором 1654 р.
Україна зберігала і свій державний устрій, і свою територію. Православна церква
залишалася самостійною, не підлеглою російському патріархату. Україна та її
народ знайшли в Росії захисника, союзника в боротьбі проти зовнішніх ворогів,
що повною мірою забезпечило збереження української народності. Однак і
Російській державі було дуже вигідно мати у своєму підданстві такий край з
багатими землями і майже з трьох - мільйонним населенням - працьовитим,
хоробрим, талановитим. Росії потрібна була і військова допомога з боку такого
сусіда, як Україна. Невипадково жалувана грамота російського царя закінчувалася
наказом гетьману України й війську Запорізькому захищати царя та Росію від
супротивників, не жаліти живота свого у боротьбі з ними.[19, C.63] Таким чином
Україна змушена була укласти договір 1654 р., бо іншого виходу в неї не було.
Після Визвольної війни 1648 - 1654 рр. під проводом Богдана Хмельницького й
утворення Української держави - Гетьманщини українці прагнули визволити свої
землі від іноземного панування й об'єднати їх у соборну державу, здобути їх
незалежність і свободу. На Правобережній Україні козаки стали головною силою
визвольного руху проти панування Речі Посполитої. Під проводом полковника
Семена Палія козаки із самого початку проявляли державотворчі тенденції:
захоплювали владу й визволяли територію від панування шляхти. Фактично
Правобережна Україна возз'єдналася з Лівобережною під владою гетьмана Івана
Мазепи. Російська держава у змові з Річчю Посполитою не давала згоди на це
приєднання, посилаючись на умови Московського договору про "Вічний
мир" (1686 р.). І це продовжувало трагедію українського народу,
поневоленого загарбниками. У 1704 р. відбулося довгождане приєднання
Правобережної України з Лівобережною під протекторатом Російської імперії.
Гетьман сподівався, що незабаром настане час визволення України з-під царського
деспотизму, а тому шукав союзників, готував сили українського козацтва для
рішучих дій. Та його сподіванням не судилося збутися. Програна Полтавська битва
1709 р. стала початком занепаду Української козацької держави, а водночас
закріпила верховенство Москви над Україною. 1775 р. Запорізька Січ була
остаточно зруйнована російськими військами, а на території України запроваджено
кріпаччину.[3, C.3] Здавалося, Україна померла назавжди, але надто численний,
надто сильний був духом і своєю історичною пам'яттю український народ, щоб його
можна було знищити.[20, C.4] Протягом майже 150 років від кінця XVIII до
початку XX ст. українці перебували під владою двох імперій: 80 % із них
підлягали російським імператорам, решта населяли імперію Габсбургів. Отже,
український народ був і є однією з великих європейських націй, яка впродовж
кількох тисячоліть живе на своїй історичній землі понад 800 років, мала свою
державність у різних формах і завжди боролася за її відродження. Київська Русь
була однією з наймогутніших і найцивілізованіших держав світу, що уславилась
помислами і ділами князів Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира
Мономаха. Згодом втіленням державницької ідеї українського народу стала
Галицько-Волинська держава, а після - Запорозька Січ. Вона відіграла визначну
роль у долі народів України і всієї Європи. Про ці та інші державотворчі
процеси учитель повинен говорити учням. Потрібно, щоб вони володіли політичними
знаннями щодо демократичних принципів функціонування політичної системи і влади
та їх особливостей в Україні: процедури та механізмів формування і
функціонування державних структур, порядку реалізації їх повноважень, апеляцій
до них; основи конституційного устрою в Україні, особливостей взаємодії органів
державної влади і органів місцевого самоврядування та їх відповідальності перед
громадянами. Славну і героїчну сторінку історії України становить
національно-визвольна боротьба українського народу 1917 - 1921 рр., яка є
найвизначнішим етапом у тривалих змаганнях за утвердження української державності.[32,
C.20] Створення сучасної Української держави має спиратись і на історичний
досвід державотворення 1917 - 1921 рр., на аналіз помилок та прорахунків,
допущених під час визвольних змагань, на діяльність окремих видатних діячів.
Цей досвід має слугувати реалізації, використанню будь-яких альтернатив,
спроможних якнайкраще і в найкоротший термін привести до прогресу і
національного піднесення в нашій державі. Під час вивчення даного періоду
національно - визвольних змагань 1917-1921 рр. слід звернути увагу на такі
моменти: Перше, в ці роки відбувалося національне пробудження українського
народу, його самоусвідомлення себе як окремої нації. В боротьбі народ дозрівав
до державності. Один з найвизначніших діячів, Голова Директорії і Головний
отаман військ УНР С. Петлюра говорив про це так: " Перед революцією ми
були лише етнографічним матеріалом, а тепер, після революції і кривавих років -
років збройної боротьби за свою вольність і державність, Україна, як нація - як
нація, яка знає, чого вона хоче і куди їй іти, - є фактом безперечним навіть
для наших ворогів".[32, C.21] Друге, необхідно домагатись усвідомлення
школярами суті національно-визвольної боротьби українського народу 1917 - 1921
рр., яка внаслідок національно-культурного пробудження на початку XX ст,,
посилила змагання народу за своє самоутвердження. Перша світова війна
загострила міжнаціональні стосунки, поставила українське питання у площину
практичного вирішення. В Україні набувають сили процеси з ознаками
державотворення, виразником яких стала центральна Рада. На передові позиції
суспільного життя виходять представники українства. Проте більшовицька Росія,
не рахуючись з прагненнями українського народу до самостійного життя,
намагалася задушити його брутальною військовою силою, більшовицькі походи
супроводжувалися підступністю і жорстокістю. По суті, боротьбу народу за волю і
самостійницьке державне існування було потоплено у крові. Найсвідомішу провідну
верству його було фізично знищено, частково витіснено за межі рідної землі.
Третє, потрібно наголошувати на глибокій вірі в українську державність, яку
мали борці цієї доби. Петлюра С. висловлював цю віру такими словами: "Ти
переможеш, Великий Народе Мученику, і переможеш не для того, щоб підбивати під
себе чужі, не наші землі. Ти переможеш для спокійного будування могутньої
держави України, для щасливої праці поколінь майбутніх. Спадуть віковічні
кайдани з стомлених рук твоїх, спадуть ганебні пута з величезної постаті рідної
матері -України. Минуть жахливі криваві роки боротьби і невпинна праця синів
твоїх загоїть рани кривавої руїни, дасть пишні скарби для всіх народів світу,
дасть спокій і щастя Великій, Вільній Самостійній Україні". Український
народ мав у означений період свою державність, і це стало важливим здобутком
національно-визвольної боротьби. І хоча в силу багатьох причин дійшло до
поразки і втрати державності, набутий досвід боротьби став джерелом, з якого
наступні покоління борців за волю України черпали цю віру в державність.
Боротьба за її здобуття, хоч і в інших формах, після падіння УНР практично не
припинялася. Четверте, треба висвітлювати, що 1917- 1921 рр. - період масового
героїзму з проявом патріотизму, яким була пронизана вся національно-визвольна
боротьба. Широко відомими історичними фактами патріотизму та ідейної стійкості
є героїка Крут, Мотовилівки, оборона Армією УНР Кам'янця-Подільського у червні
1919 р., участь в обороні Замостя у липні 1920 р. Цей період породив тисячі
героїв, імена яких поки що менш відомі, але гідні, щоб їх знати й уславлювати.
Героїзм і жертовність борців за Україну в цей період мають бути для молоді
взірцем служіння своєму народові і державі. П'яте, важливо правильно і
обґрунтовано трактувати причини поразки української національно-визвольної
боротьби 1917- 1921 р. Серед причин слід виділити такі: 1. Роз'єднаність
українських політичних сил. 2. Непідготовленість народу до побудови своєї
держави, політична пасивність більшості українського населення. Сам народ
мусить внутрішньо підготуватися, бути життєздатним в державному розумінні,
свідомим і організованим. Українці, перебуваючи у складі Польщі,
Австро-Угорщини, Росії, сформували досить стійкий стереотип відчуження від
держави. Протягом століть виробилася ворожість широкого загалу до адміністрації
та провідних верств як до репрезентантів чужоземного панування. Тривалий період
бездержавності виробив своєрідну ментальність українців, схильність до анархії.
Зазначав голова уряду УНР І.Мазепа, "трагедія нашої минулої боротьби
полягала в тому, що український рух спирався на українське село. Міста на Україні,
за невеликими винятками, були не українські. Тому бракувало свідомої
української інтелігенції як для політичної організації народних мас, так і для
організації державного апарату"1. 3. Невміння українських урядів досягти
соціального і національного компромісу між різними верствами населення, що під
впливом демагогічної більшовицької пропаганди вело до глибокого роз'єднання
українства. 4. Перевага військової потуги ворогів над силами українства. 5.
Відсутність союзників. Короткочасний союз з поляками хоч і дав можливість
продовжити збройну боротьбу регулярним фронтом у 1920 р., під тиском Росії і на
вимогу Антанти був розірваний. Таким чином, внаслідок названих причин в Україні
склалися тяжкі обставини, виник цілий ряд складних проблем та непередбачених
ситуацій, яких, напевно, не могли б подолати навіть найгеніальніші майстри
тогочасної світової політики. Але боротьба не була марною. Про це сам С.
Петлюра у промові на останній нараді проводу УНР на рідній землі 26 листопада
1919 р. відзначав: " Так, наша боротьба в історії українського народу буде
записана золотими буквами. Ми виступили на арену історії тоді, коли весь світ
не знав, що таке Україна. Ніхто не хотів її визнати як самостійну державу,
ніхто не вважав нашого народу за окрему націю. Єдиною боротьбою, упертою і
безкомпромісною, ми показали світові, що Україна є, що її народ живе і бореться
за своє право, за свою свободу і державну незалежність".[32,C.21] 6.Слід
особливо наголошувати на уроках, що випливають з досвіду національно-визвольної
боротьби і насамперед таких: - без витворення національно свідомої провідної
верстви та національного усвідомлення широких народних мас державне існування
нації немислиме. - боротьба за українську державність могла бути успішною лише
за наявності науково обґрунтованої української ідеї і сприйняття її широкими
народними масами, - досвід історії показав, що народ не може мати політичної
волі, не може нормально розвиватися соціально, коли він поневолений
національно. Політичні, економічні і соціальні реформи можливі і дають ефект
лише за умови створення національної суверенної держави, одночасного
розв'язання національних і соціальних питань. Практика показала, що приєднання
України до Росії принесло їй не тільки національне і соціальне поневолення, а й
розвіяло всі ілюзії стосовно допомоги з боку російської демократії. Жодні
компроміси з чужою владою є неприпустимі і вбивчі для нації, які б позірні
поступки вона не робила в національному питанні, які б соціальні блага вона не
обіцяла народові. Історія національно-визвольної боротьби українського народу
1917 - 1921 рр. переконливо доводить, що єдиним гарантом збереження власної
державності та запорукою її існування є власні національні збройні сили. Цього
повчального історичного уроку ми не повинні ніколи забувати. Однак необхідно
пам'ятати, що у формуванні національної свідомості учнів визначальна роль
належить учителям. Саме вони мають робити все можливе, щоб запалити іскру
патріотизму і любові до України у своїх вихованців. Події і постаті періоду
національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. мають міцно закріпитись у
свідомості учнів. Це буде найкращим виявом шани до наших попередників. Як
говорив С. Петлюра: " Наша вірність тим ідеям, за які голови поклали
незабутні лицарі оружної боротьби за українську державність з часів 1917-1920
рр., буде найкращою пошаною до світлої пам'яті їх, до великого чину їхнього
життя..."[32,C.22] Звертаючи погляд у минуле, ми бачимо великі діла наших
предків. Насамперед можливість давніх українців само організуватися, творити державу.
Існування могутньої України - Русі, а потім Галицько - Волинської держави є
яскравим підтвердженням цього. Те саме стосується і Козацької держави, яка
успадкувала традиції попередніх двох держав. Національно - визвольні змагання
1918 - 1920 рр., а також нинішнє проголошення незалежності України є теж поза
сумнівом, відгомоном давніх державницьких поривань українців. При аналізі
історичних подій беззаперечно слід показувати, що в плані державотворчої
спроможності українська нація впродовж останнього тисячоліття неухильно
ослабла. Починаючи з занепаду України-Русі, а пізніше Галицько-Волинської
держави, українці (якщо не рахувати короткого існування Козацької держави й
УНР) шістсот років перебували в неволі. Це свідчить, що українська нація з
певних причин стала втрачати якийсь дуже важливий для своєї самоорганізації
елемент духу. Більшість українського люду в часи України-Русі,
Галицько-Волинської держави і великою мірою Козацької держави була дуже
войовнича. Переважав тип лицарі - войовника, який духовні блага, такі як честь,
гідність, свободу, силу, відвагу, зневагу смерті ставив над матеріальними. Люди
з лицарськими якостями були головною опорою держави. Незаперечним фактом є те,
що українська нація мала державну незалежність доти, поки на її чолі стояв сильний,
вольовий, мудрий провідник і серед громадян держави була достатня кількість
індивідів з лицарськими властивостями. А як тільки наверх виходили слабкі
особи, все йшло шкереберть. Так було з Україною-Руссю, Галицько-Волинською
державою, Козацькою державою. Всі вони занепали, бо не стало сильних
провідників. Отже, бажано, щоб учні зрозуміли, що саме сила була тим елементом
духу давніх українців, з утратою якого ми почали втрачати спроможність до
державотворення. Шестисотрічна неволя української нації була прямим наслідком
цієї втрати. Якщо розглядати українську націю в минулому, можна сказати, що
вона була сильною людською спільнотою. На жаль, її теперішній стан далеко не
такий. Сьогодні українцям бракує вольових якостей. Це не означає, що серед
українців зовсім немає людей із лицарським характером, просто таких людей
замало. Без сильних людей національна спільнота не може існувати як держава.
Отже, існування нашої держави прямо залежить від того, чи стане сильною
українська нація. Сьогодні перед українською нацією стоїть велике завдання
відновити в собі силу волі. Це завдання є цілком реальне, бо в глибинах
українського єства ця сила обов'язково є, перебуваючи у згорненому стані. Те,
що було в нації, не може зникнути, воно може лише сховатися в надрах національного
організму. І нам сьогодні належить тільки віднайти найбільш ефективний спосіб,
як вивести українську силу наверх. Як же це зробити ? Методом виховання людей
словом і ділом. Тобто поширення серед українських мас такої системи цінностей,
яка виховує силу, динамізм й активність. Головним у цій пропаганді мають бути
два моменти: - закріплення ідеї нації як найвищої цінності; - утвердження віри
у величезну цінність сили і власну здатність перемагати. Якою буде українська
нація, це буде залежати від того, наскільки глибоко теперішня українська
керівна верства зрозуміє значення національної ідеї для України. Якщо ідеологія
українського націоналізму найближчим часом буде впроваджена в свідомість
українського народу і реалізовуватиметься на практиці, то становище української
нації й держави дуже зміцниться» Коли ж цього не станеться, українці
залишатимуться слабкою спільнотою і зазнаватимуть важких втрат0 Отже, будемо
все ж сподіватися, що національно-державницькі почування з часом проникнуть у
серця усіх верств нашого суспільства і українська держава матиме надійну опору
в широких народних масах.
еволюціонувала від найпростіших до високоорганізованих форм політичної
організації, переживала періоди піднесення й занепаду. Проте ідея власної
державності ніколи не згасала в свідомості українського народу.[12,C.2]
Державність України має глибокі корені. Перше державне утворення на її
території - Давньоукраїнська держава антів, яка займала значну територію та
мала вихід до Чорного моря. Проіснувавши три століття (кінець IV - початок VII)
вона розпалася під натиском кочовиків - аварів, які прийшли з глибин Азії.[6,
C.3] М. Грушевський у вступних зауваженнях до першого тому " Історії
України - Руси" зазначав, що "... середнє Подніпров'я з усякою
правдоподібністю можна вважати правітчизною нашого народу. З великою
слов'янською міграцією східнослов'янські племена, що увійшли в склад нашого народу,
опанували майже всю теперішню етнографічну територію...". Від часів
слов'янського розселення історія нинішньої української території стає
територією українського народу. У статті " Українці" М. Грушевський
підкреслював: " Як і диференціація слов'янських племен взагалі, так і
зачатки виокремлення українського племені беруть свій початок з доісторичних
часів, а пізніше історичне життя лише посилювало це відусоблення, ведучи
українські племена особливим шляхом, що лише часами і частково збігався з
історичною еволюцією племені великоросійського чи білоруського".
Розвиваючи і продовжуючи цю думку, зокрема визнаючи початки етногенезу
українського народу, М. Грушевський в "Очерках истории украинского
народа" писав, що "Порогом історичних часів для українського народу
можна прийняти IV ст. н.е... До цього часу ми можемо говорити про українські
племена лише як про частину слов'янської групи племен..." і далі: "
Вихідним моментом... (історії українського народу) є відокремлення південної
групи східнослов'янських племен, з якої сформувалась українська народність. Ще
конкретніше з цього приводу висловився вчений в "Ілюстрованій історії
України". В цій праці він прослідковує родовід українського народу з
перших століть нашої ери, зазначаючи, що античні автори VI - VII ст. н. є.
називали антами українців. "Словенами звуть вони ті племена, що сиділи над
Дунаєм і в балканських землях. Антами тих, що сиділи над Дністром і дальше
Азовського побережжя. Отже й були наші, українські племена, що зайняли тоді вже
побережжя Чорноморське від Дністра до Азовського моря і вперше тут виступають в
історичних джерелах окремо, під тою назвою "Антів". В розділі
"Про історію і передісторичне життя" М. Грушевський
наголошував:" про наш нарід письменні звістки у чужих народів починаються...
коло 400 р. по Христі... Для нашого народу се значить півтори тисячі літ
назад..." Народ, який населяє простори української землі, має свою давню і
блискучу історію ще за II - III тисячоліття до народження Христа тут жили
численні хліборобські племена, які сіяли хліб, розводили худобу, виготовляли
витончені ювелірні й гончарні вироби - глечики, горшки, полумиски тощо.
Найцікавіші з них знайдені при археологічних розкопках біля Трипілля, тому й
епоха та умовно названа вченими епохою трипільської культури. Саме в ті далекі
часи на берегах Дніпра виникла і перша писемність. Літери її згодом перейняли
древні фінікійці, а за ними й давні греки. Відомий український історик Михайло
Суслопаров, розшифровуючи написи трипільської культури, дійшов висновку, що
абетка, якою пізніше стала користуватись європейська писемність, походить саме
з регіону трипільської культури на Подніпров'ї. На цій території здавна жило
багато землеробських племен, які час від часу об'єднувалися. Часто вони
розпадалися під ударами кочовиків, котрі постійно рухались із глибин
східно-азіатських рівнин на захід, шукаючи нових пасовищ для коней і худоби,
грабуючи надбання цивілізацій багатьох народів. Доля української держави від
самого початку існування постійно залежала від її географічного положення:
українська земля нерідко перетворювалась на фортечний оплот для Західної Європи
в боротьбі з руйнівними ординськими навалами.2 Після Давньоукраїнської держави
антів, наступною державою українців була Київська Русь - могутнє державне
утворення, яке виникло в IX ст.[3, C.3] Це була величезна імперія, яка займала
всю територію сучасної України, Білорусії й етнографічні землі Росії. Центром
її був Київ, де перебував великий князь - верховний правитель. Великий князь
управляв державою одноосібно, спираючись у своїх рішеннях на раду бояр, яка
мала лише дорадчий голос. Племена українців (а також білорусів та росіян) до IX
століття не мали чітко розвинутої внутрішньо-суспільної структури (деякий
виняток становили лише поляни). Організація їхнього суспільного життя базувалась
не на чіткому підпорядкуванні єдиній волі особи, а на громадській раді - вічі.
Грецький історик Прокопій (VI ст.) свідчить: " У слов'ян і антів панує не
одна людина, але здавен - давна вони живуть так, що всім порядкують громади -
всі справи, щасливі чи погані, йдуть до громади". Зрозуміло, що українські
та інші східнослов'янські племена не могли надто довго перебувати в такому
стані. Постала нагальна потреба докорінних змін суспільного життя. Необхідний
був поштовх, який би вивів величезний духовний потенціал українських племен на
нові простори. І ним волею долі стали варяги, предки скандинавських народів.
Маючи на ті часи вищий рівень розвитку воєнного мистецтва і будучи наділені
особливою цілеспрямованістю духу, варяги не могли не викликати до себе поваги.
Не дивно, що наші предки, як свідчить літопис, запросили видатніших варязьких
провідників на свої землі. Цей союз потужної неоформленої української стихії зі
скандинавською несхитністю і організованістю несподівано дав великий результат.
Ця держава трималася на сильних, вольових князях і їхньому військові.
Традиційні віча втратили своє значення і відігравали хіба що дорадчу функцію.
Головними ідейними цінностями, які культивувалися серед народу, були честь,
розум, сила, лицарство, войовничість. На їх ґрунті цементувалася державна
спільність древніх українців, в центрі якої стояла ідея свободи рідної країни.1
Древнім українцям були притаманні висока самооцінка і почуття гордості за свою
державу і князів, що вказує на сформованість стійких патріотичних почувань. В
першій половині XII ст. Київська Русь розпалася на ряд князівств, що й стало в
основному причиною поневолення її монголо-татарськими ханами. В 1240 р. полчища
Батия вдерлися до Києва і зруйнували його. Відтоді українці втратили свою
незалежність і перебували в складі інших держав, час від часу роблячи героїчні
спроби її відновити. Лише Галицько-Волинське князівство ще деякий час було
незалежним [3, C.4] Особливо відчайдушний і тривалий опір чинив лютим ворогам
Галицько-Волинський князь Данило Романович (1201 - 1264).[4, C.3] Сила,
відвага, честь і лицарство, відданість свободі, Вітчизні залишалися, як і
раніше провідними ідейними цінностями, на яких базувався патріотизм українців
тих часів. Яскравим підтвердженням цього є слова Данила Галицького, сказані
своєму військові перед боєм: "Чого ви налякалися?... Скріпіть серця ваші й
піднесіть зброю свою на ворогів". Вивчення даного матеріалу сприяє
осмисленню ролі людини (включаючи і себе) в історії, відповідальності
особистості за власні дії, усвідомленню учнями права на вибір способу власної
поведінки з урахуванням і дотриманням правових гуманістичних засад. Слід
додати, що характерною рисою Галицько-Волинської держави було виникнення
впливового суспільного класу бояр, які дотримувалися давньої східнослов'янської
традиції - народного віча - для підриву князівської влади. Отож на плечі князів
лягав важкий тягар боротьби з внутрішніми ворогами. Держава не могла бути
міцною, не могла витримувати нескінченну зовнішню агресію., коли вона була
позбавлена чіткого централізованого управління, яке базувалося на особистій
владі князя. Та головною причиною занепаду Галицько-Волинської держави, як і
зрештою падіння України - Русі, було загальне ослаблення духу войовничості
серед різних верств населення і особливо серед панівної князівської верстви. У
80 - х роках XV століття на рівнинах Придніпров'я появився новий стан, що міг
народитися лише на порубіжні - стан козаків.[47,C.136] У XVI ст. у пониззі
Дніпра остаточно сформувалося українське козацтво -Низове, або Запорізьке
військо, - що було першим паростком відродження державного утворення, кордони
якого охоплювали значну територію півдня та південного сходу України.
Найбільшої слави козацтво досягло за часів Петра Конашевича Сагайдачного. Після
походу на Москву в жовтні 1618 р. він став гетьманом і правителем усієї
України. Козацтво створило українську козацьку державу. Найвищим виявом
національно-визвольної боротьби українського народу (1648 - 1654 рр.) був
період гетьманування Богдана Хмельницького. її правовими засадами мала бути
перша Конституція України (1710 р.) складена наступником Мазепи - гетьманом
Пилипом Орликом.[3,C.3] Визвольна війна 1648-1654 р. р. під проводом великого
гетьмана Богдана Хмельницького - епохальна подія в історії українського народу.
Поваливши колоніальне панування Речі Посполитої, народ України здобув
національну незалежність і створив власну державу із столицею в Чигирині -
полковому місті південної Київщини. Вивчення цієї теми сприяє розвитку
історичної свідомості, розумінню завдань, що стоять перед державою і світовою
цивілізацією, критичному осмисленню минулого, прогнозуванню майбутнього. Після
6 - річної визвольної війни незалежна держава Україна, не маючи достатніх сил,
щоб протистояти могутній на той час Речі Посполитій змушена була в 1654 р.
вступити в союз з Російською державою й прийняти протекцію її царя -
самодержця. Відбулося неприродне об'єднання республіки з монархією[43, C.106]
На сучасному етапі розвитку української державності проблема державно-правових
зв'язків України і Росії набуває особливої актуальності. Адже до цього часу ще
не зовсім визнані статус СНД, членство в ньому окремих держав, а серед них і
України. З цього приводу дуже доречно згадати, як народ України на чолі з
видатним державним діячем Б.Хмельницьким обачно регулював свої стосунки з
Росією за договором 1654 р. (Березневі статті), яким вперше юридично визнані
створення та існування незалежної Української держави. За договором 1654 р.
Україна зберігала і свій державний устрій, і свою територію. Православна церква
залишалася самостійною, не підлеглою російському патріархату. Україна та її
народ знайшли в Росії захисника, союзника в боротьбі проти зовнішніх ворогів,
що повною мірою забезпечило збереження української народності. Однак і
Російській державі було дуже вигідно мати у своєму підданстві такий край з
багатими землями і майже з трьох - мільйонним населенням - працьовитим,
хоробрим, талановитим. Росії потрібна була і військова допомога з боку такого
сусіда, як Україна. Невипадково жалувана грамота російського царя закінчувалася
наказом гетьману України й війську Запорізькому захищати царя та Росію від
супротивників, не жаліти живота свого у боротьбі з ними.[19, C.63] Таким чином
Україна змушена була укласти договір 1654 р., бо іншого виходу в неї не було.
Після Визвольної війни 1648 - 1654 рр. під проводом Богдана Хмельницького й
утворення Української держави - Гетьманщини українці прагнули визволити свої
землі від іноземного панування й об'єднати їх у соборну державу, здобути їх
незалежність і свободу. На Правобережній Україні козаки стали головною силою
визвольного руху проти панування Речі Посполитої. Під проводом полковника
Семена Палія козаки із самого початку проявляли державотворчі тенденції:
захоплювали владу й визволяли територію від панування шляхти. Фактично
Правобережна Україна возз'єдналася з Лівобережною під владою гетьмана Івана
Мазепи. Російська держава у змові з Річчю Посполитою не давала згоди на це
приєднання, посилаючись на умови Московського договору про "Вічний
мир" (1686 р.). І це продовжувало трагедію українського народу,
поневоленого загарбниками. У 1704 р. відбулося довгождане приєднання
Правобережної України з Лівобережною під протекторатом Російської імперії.
Гетьман сподівався, що незабаром настане час визволення України з-під царського
деспотизму, а тому шукав союзників, готував сили українського козацтва для
рішучих дій. Та його сподіванням не судилося збутися. Програна Полтавська битва
1709 р. стала початком занепаду Української козацької держави, а водночас
закріпила верховенство Москви над Україною. 1775 р. Запорізька Січ була
остаточно зруйнована російськими військами, а на території України запроваджено
кріпаччину.[3, C.3] Здавалося, Україна померла назавжди, але надто численний,
надто сильний був духом і своєю історичною пам'яттю український народ, щоб його
можна було знищити.[20, C.4] Протягом майже 150 років від кінця XVIII до
початку XX ст. українці перебували під владою двох імперій: 80 % із них
підлягали російським імператорам, решта населяли імперію Габсбургів. Отже,
український народ був і є однією з великих європейських націй, яка впродовж
кількох тисячоліть живе на своїй історичній землі понад 800 років, мала свою
державність у різних формах і завжди боролася за її відродження. Київська Русь
була однією з наймогутніших і найцивілізованіших держав світу, що уславилась
помислами і ділами князів Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира
Мономаха. Згодом втіленням державницької ідеї українського народу стала
Галицько-Волинська держава, а після - Запорозька Січ. Вона відіграла визначну
роль у долі народів України і всієї Європи. Про ці та інші державотворчі
процеси учитель повинен говорити учням. Потрібно, щоб вони володіли політичними
знаннями щодо демократичних принципів функціонування політичної системи і влади
та їх особливостей в Україні: процедури та механізмів формування і
функціонування державних структур, порядку реалізації їх повноважень, апеляцій
до них; основи конституційного устрою в Україні, особливостей взаємодії органів
державної влади і органів місцевого самоврядування та їх відповідальності перед
громадянами. Славну і героїчну сторінку історії України становить
національно-визвольна боротьба українського народу 1917 - 1921 рр., яка є
найвизначнішим етапом у тривалих змаганнях за утвердження української державності.[32,
C.20] Створення сучасної Української держави має спиратись і на історичний
досвід державотворення 1917 - 1921 рр., на аналіз помилок та прорахунків,
допущених під час визвольних змагань, на діяльність окремих видатних діячів.
Цей досвід має слугувати реалізації, використанню будь-яких альтернатив,
спроможних якнайкраще і в найкоротший термін привести до прогресу і
національного піднесення в нашій державі. Під час вивчення даного періоду
національно - визвольних змагань 1917-1921 рр. слід звернути увагу на такі
моменти: Перше, в ці роки відбувалося національне пробудження українського
народу, його самоусвідомлення себе як окремої нації. В боротьбі народ дозрівав
до державності. Один з найвизначніших діячів, Голова Директорії і Головний
отаман військ УНР С. Петлюра говорив про це так: " Перед революцією ми
були лише етнографічним матеріалом, а тепер, після революції і кривавих років -
років збройної боротьби за свою вольність і державність, Україна, як нація - як
нація, яка знає, чого вона хоче і куди їй іти, - є фактом безперечним навіть
для наших ворогів".[32, C.21] Друге, необхідно домагатись усвідомлення
школярами суті національно-визвольної боротьби українського народу 1917 - 1921
рр., яка внаслідок національно-культурного пробудження на початку XX ст,,
посилила змагання народу за своє самоутвердження. Перша світова війна
загострила міжнаціональні стосунки, поставила українське питання у площину
практичного вирішення. В Україні набувають сили процеси з ознаками
державотворення, виразником яких стала центральна Рада. На передові позиції
суспільного життя виходять представники українства. Проте більшовицька Росія,
не рахуючись з прагненнями українського народу до самостійного життя,
намагалася задушити його брутальною військовою силою, більшовицькі походи
супроводжувалися підступністю і жорстокістю. По суті, боротьбу народу за волю і
самостійницьке державне існування було потоплено у крові. Найсвідомішу провідну
верству його було фізично знищено, частково витіснено за межі рідної землі.
Третє, потрібно наголошувати на глибокій вірі в українську державність, яку
мали борці цієї доби. Петлюра С. висловлював цю віру такими словами: "Ти
переможеш, Великий Народе Мученику, і переможеш не для того, щоб підбивати під
себе чужі, не наші землі. Ти переможеш для спокійного будування могутньої
держави України, для щасливої праці поколінь майбутніх. Спадуть віковічні
кайдани з стомлених рук твоїх, спадуть ганебні пута з величезної постаті рідної
матері -України. Минуть жахливі криваві роки боротьби і невпинна праця синів
твоїх загоїть рани кривавої руїни, дасть пишні скарби для всіх народів світу,
дасть спокій і щастя Великій, Вільній Самостійній Україні". Український
народ мав у означений період свою державність, і це стало важливим здобутком
національно-визвольної боротьби. І хоча в силу багатьох причин дійшло до
поразки і втрати державності, набутий досвід боротьби став джерелом, з якого
наступні покоління борців за волю України черпали цю віру в державність.
Боротьба за її здобуття, хоч і в інших формах, після падіння УНР практично не
припинялася. Четверте, треба висвітлювати, що 1917- 1921 рр. - період масового
героїзму з проявом патріотизму, яким була пронизана вся національно-визвольна
боротьба. Широко відомими історичними фактами патріотизму та ідейної стійкості
є героїка Крут, Мотовилівки, оборона Армією УНР Кам'янця-Подільського у червні
1919 р., участь в обороні Замостя у липні 1920 р. Цей період породив тисячі
героїв, імена яких поки що менш відомі, але гідні, щоб їх знати й уславлювати.
Героїзм і жертовність борців за Україну в цей період мають бути для молоді
взірцем служіння своєму народові і державі. П'яте, важливо правильно і
обґрунтовано трактувати причини поразки української національно-визвольної
боротьби 1917- 1921 р. Серед причин слід виділити такі: 1. Роз'єднаність
українських політичних сил. 2. Непідготовленість народу до побудови своєї
держави, політична пасивність більшості українського населення. Сам народ
мусить внутрішньо підготуватися, бути життєздатним в державному розумінні,
свідомим і організованим. Українці, перебуваючи у складі Польщі,
Австро-Угорщини, Росії, сформували досить стійкий стереотип відчуження від
держави. Протягом століть виробилася ворожість широкого загалу до адміністрації
та провідних верств як до репрезентантів чужоземного панування. Тривалий період
бездержавності виробив своєрідну ментальність українців, схильність до анархії.
Зазначав голова уряду УНР І.Мазепа, "трагедія нашої минулої боротьби
полягала в тому, що український рух спирався на українське село. Міста на Україні,
за невеликими винятками, були не українські. Тому бракувало свідомої
української інтелігенції як для політичної організації народних мас, так і для
організації державного апарату"1. 3. Невміння українських урядів досягти
соціального і національного компромісу між різними верствами населення, що під
впливом демагогічної більшовицької пропаганди вело до глибокого роз'єднання
українства. 4. Перевага військової потуги ворогів над силами українства. 5.
Відсутність союзників. Короткочасний союз з поляками хоч і дав можливість
продовжити збройну боротьбу регулярним фронтом у 1920 р., під тиском Росії і на
вимогу Антанти був розірваний. Таким чином, внаслідок названих причин в Україні
склалися тяжкі обставини, виник цілий ряд складних проблем та непередбачених
ситуацій, яких, напевно, не могли б подолати навіть найгеніальніші майстри
тогочасної світової політики. Але боротьба не була марною. Про це сам С.
Петлюра у промові на останній нараді проводу УНР на рідній землі 26 листопада
1919 р. відзначав: " Так, наша боротьба в історії українського народу буде
записана золотими буквами. Ми виступили на арену історії тоді, коли весь світ
не знав, що таке Україна. Ніхто не хотів її визнати як самостійну державу,
ніхто не вважав нашого народу за окрему націю. Єдиною боротьбою, упертою і
безкомпромісною, ми показали світові, що Україна є, що її народ живе і бореться
за своє право, за свою свободу і державну незалежність".[32,C.21] 6.Слід
особливо наголошувати на уроках, що випливають з досвіду національно-визвольної
боротьби і насамперед таких: - без витворення національно свідомої провідної
верстви та національного усвідомлення широких народних мас державне існування
нації немислиме. - боротьба за українську державність могла бути успішною лише
за наявності науково обґрунтованої української ідеї і сприйняття її широкими
народними масами, - досвід історії показав, що народ не може мати політичної
волі, не може нормально розвиватися соціально, коли він поневолений
національно. Політичні, економічні і соціальні реформи можливі і дають ефект
лише за умови створення національної суверенної держави, одночасного
розв'язання національних і соціальних питань. Практика показала, що приєднання
України до Росії принесло їй не тільки національне і соціальне поневолення, а й
розвіяло всі ілюзії стосовно допомоги з боку російської демократії. Жодні
компроміси з чужою владою є неприпустимі і вбивчі для нації, які б позірні
поступки вона не робила в національному питанні, які б соціальні блага вона не
обіцяла народові. Історія національно-визвольної боротьби українського народу
1917 - 1921 рр. переконливо доводить, що єдиним гарантом збереження власної
державності та запорукою її існування є власні національні збройні сили. Цього
повчального історичного уроку ми не повинні ніколи забувати. Однак необхідно
пам'ятати, що у формуванні національної свідомості учнів визначальна роль
належить учителям. Саме вони мають робити все можливе, щоб запалити іскру
патріотизму і любові до України у своїх вихованців. Події і постаті періоду
національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. мають міцно закріпитись у
свідомості учнів. Це буде найкращим виявом шани до наших попередників. Як
говорив С. Петлюра: " Наша вірність тим ідеям, за які голови поклали
незабутні лицарі оружної боротьби за українську державність з часів 1917-1920
рр., буде найкращою пошаною до світлої пам'яті їх, до великого чину їхнього
життя..."[32,C.22] Звертаючи погляд у минуле, ми бачимо великі діла наших
предків. Насамперед можливість давніх українців само організуватися, творити державу.
Існування могутньої України - Русі, а потім Галицько - Волинської держави є
яскравим підтвердженням цього. Те саме стосується і Козацької держави, яка
успадкувала традиції попередніх двох держав. Національно - визвольні змагання
1918 - 1920 рр., а також нинішнє проголошення незалежності України є теж поза
сумнівом, відгомоном давніх державницьких поривань українців. При аналізі
історичних подій беззаперечно слід показувати, що в плані державотворчої
спроможності українська нація впродовж останнього тисячоліття неухильно
ослабла. Починаючи з занепаду України-Русі, а пізніше Галицько-Волинської
держави, українці (якщо не рахувати короткого існування Козацької держави й
УНР) шістсот років перебували в неволі. Це свідчить, що українська нація з
певних причин стала втрачати якийсь дуже важливий для своєї самоорганізації
елемент духу. Більшість українського люду в часи України-Русі,
Галицько-Волинської держави і великою мірою Козацької держави була дуже
войовнича. Переважав тип лицарі - войовника, який духовні блага, такі як честь,
гідність, свободу, силу, відвагу, зневагу смерті ставив над матеріальними. Люди
з лицарськими якостями були головною опорою держави. Незаперечним фактом є те,
що українська нація мала державну незалежність доти, поки на її чолі стояв сильний,
вольовий, мудрий провідник і серед громадян держави була достатня кількість
індивідів з лицарськими властивостями. А як тільки наверх виходили слабкі
особи, все йшло шкереберть. Так було з Україною-Руссю, Галицько-Волинською
державою, Козацькою державою. Всі вони занепали, бо не стало сильних
провідників. Отже, бажано, щоб учні зрозуміли, що саме сила була тим елементом
духу давніх українців, з утратою якого ми почали втрачати спроможність до
державотворення. Шестисотрічна неволя української нації була прямим наслідком
цієї втрати. Якщо розглядати українську націю в минулому, можна сказати, що
вона була сильною людською спільнотою. На жаль, її теперішній стан далеко не
такий. Сьогодні українцям бракує вольових якостей. Це не означає, що серед
українців зовсім немає людей із лицарським характером, просто таких людей
замало. Без сильних людей національна спільнота не може існувати як держава.
Отже, існування нашої держави прямо залежить від того, чи стане сильною
українська нація. Сьогодні перед українською нацією стоїть велике завдання
відновити в собі силу волі. Це завдання є цілком реальне, бо в глибинах
українського єства ця сила обов'язково є, перебуваючи у згорненому стані. Те,
що було в нації, не може зникнути, воно може лише сховатися в надрах національного
організму. І нам сьогодні належить тільки віднайти найбільш ефективний спосіб,
як вивести українську силу наверх. Як же це зробити ? Методом виховання людей
словом і ділом. Тобто поширення серед українських мас такої системи цінностей,
яка виховує силу, динамізм й активність. Головним у цій пропаганді мають бути
два моменти: - закріплення ідеї нації як найвищої цінності; - утвердження віри
у величезну цінність сили і власну здатність перемагати. Якою буде українська
нація, це буде залежати від того, наскільки глибоко теперішня українська
керівна верства зрозуміє значення національної ідеї для України. Якщо ідеологія
українського націоналізму найближчим часом буде впроваджена в свідомість
українського народу і реалізовуватиметься на практиці, то становище української
нації й держави дуже зміцниться» Коли ж цього не станеться, українці
залишатимуться слабкою спільнотою і зазнаватимуть важких втрат0 Отже, будемо
все ж сподіватися, що національно-державницькі почування з часом проникнуть у
серця усіх верств нашого суспільства і українська держава матиме надійну опору
в широких народних масах.

  

Формування національної свідомості на
уроках історії України в сучасній школі.







Вивчення розвитку національної самосвідомості - одна з
ключових проблем курсу національної історії. Ознайомлюючись з 

подіями та історичними постатями, учні мають змогу простежити 

складні шляхи боротьби народу за свою мову, культуру, за національну школу, за існування, в кінцевому рахунку, української нації з притаманними їй корінними рисами і відмінностями.

Особливу роль у збереженні та розвитку національної самосвідомості 

завжди відігравали школа й учитель. Безумовно серед факторів, що 

найбільше впливають на формування національної свідомості учнів, 

важливе місце посідають гуманітарні предмети і насамперед історія 

України. У ході її вивчення формується історична свідомість людини, що є чи не найвизначальнішою складовою національної свідомості. 

Формується людина - громадянин з високою національною гідністю,
національним характером, складом мислення. Курс історії України 

покликаний донести до свідомості учнів розуміння того, що український народ сформувався історично, має свою самобутню культуру, свою 

державність, пройшов складний трагічний і героїчний шлях боротьби за рідну землю. У процесі отримання знань про свою Батьківщину, її

минуле, про визначних людей, народні традиції та
ідеали формуються історична пам'ять, патріотизм і громадянська позиція
підростаючого покоління. Ніхто, напевно не буде заперечувати того, що навчання дітей історії - це перший ступінь формування духовної 

культури особистості, її прилучення до загальнолюдських гуманітарних цінностей, її громадянського та національного самоусвідомлення. 

Саме тому навчання історії нині набирає в Україні особливої ваги, й

необхідно розробити такі історичні курси, принципи й
методи навчання, які б дали бажані результати.[32,C.20] . 



Вивчення історії є одним із найважливіших чинників формування національної свідомості народу. “Без знання минулого неможливо точне 

поняття про сучасне”, – справедливо наголошував видатний український історик М.С.Грушевський. 

За короткий час в Україні створену нову цілісну систему викладання 

історії України та Всесвітньої історії, оновлено зміст та структуру 

історичної освіти. Вона повністю звільнена від ідеологічних, вузько 

класових підходів і поглядів на розвиток суспільства, оцінювання 

минулого та перспективи майбутнього. Новий навчально-методичний
комплекс зорієнтований на пріоритети науки, гуманістичні та 

демократичні цінності, інноваційні педагогічні технології, їхнє 

поєднання з досягненнями народної педагогіки, яка була завжди властива українському народові.

За останніроки сформувався новий образ учителя історії. Постійно

 зростає його роль у навчальному і виховному процесах. Праця вчителя

 історії сповнена великої відповідальності. На наш погляд, сучасному 

вчителю історії мають бути притаманні такі риси: 

1. Державницька свідомість.

 (В непростих сучасних трансформацій українського суспільства від тоталітаризму до демократії, правової держави, громадянського суспільства вчитель є провідником державницьких ідей, послідовно наголошує на 

історичні традиції та прагнення українського народу до свободи, незалежності власної держави. Спираючись на багатий історичний та 

літературний матеріал він змальовує героїчні постаті князів, гетьманів, 

героїв національно-визвольної боротьби, простих людей, для яких 

державність України завжди була найвищим життєвим сенсом. Саме вони та їх справи повинні стати яскравим прикладом для учнівської молоді. 2. Професійна майстерність. 

(Цей аспект охоплює дві сторони питання: вільне володіння

історичним матеріалом, постійне вдосконалення своїх знань, напружена робота над собою, а також оволодіння сучасними педагогічними 

технологіями, інтерактивними методами навчання, які зможуть давати 

вагомі результати у навчанні та вихованні учнів. Вчитель історії ніколи 

не стоїть на місці, знаходиться в постійному пошуку. Він самостійно 

конструює оригінальні педагогічні прийоми навчання, створює власну

 педагогічну лабораторію. 

3.   Гуманіст
 Адже в центрі історичних подій не стояти партії, класи, рухи, а 

конкретні люди з її постійними життєвими потребами. Звернення до 

особистості, духовних цінностей утвердження високих моральних норм. Як найкраще відповідає ідеям Конституції України: “Людина, її життя і

 здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. 

4.  Демократизм. 

В процесі навчання та виховній роботі дає можливість педагогу знайти 

свій особистий підхід до кожної дитини. Вчитель не тільки сприймає, а 

всебічно підтримує право кожного учня на власнебачення історичних

 подій, яке може відрізнятись від позиції педагога та авторів підручників. Історичний плюралізм, багатоманітність відкривають пере учнями
шляхи до подальшого пізнання, а не до простого засвоєння “суми знань”.
Демократизм навчання передбачає всебічну педагогіку співробітництва, атмосферу дружби взаємоповаги та чуйності вчителя та його вихованців. 5.  Особистість педагога, його висока особиста культура – запорука 

педагогічного успіху. Саме вони пробуджують у учнів інтерес до 

навчального предмету, бажання продуктивно працювати, спонукають до дослідницької роботи. Справжній вчитель завжди бачить у своїх
вихованцях перш за все особистість, а лише потім учня, саме тому  

хотілось нагадати і про думку В.О.Сухомлинського: “Якщо ми будемо

намагатись, щоб всі сили душі дитини були поглинуті уроками, життя

його стане не зносним. Він повинен бути тільки школярем, але перш за 

все людиною з багатогранними інтересами, запитами, прагненнями”. 

Зовнішній вигляд, емоційність мови, доброзичливість педагога часто

створюють важливий позитивний образ, який є прикладом ля школярів. Відкритість, щира увага вчителя до внутрішнього світу

учнів, розуміння їх – народжують повагу і довіру до педагога, бажання

йти за ним. 







Принципи викладання історії в школі. 



Відповідно проекту концепції історичної освіти України визначаються 

основні підходи і головні принципи викладання, серед яких: 

а) (науковість) введення в науковій обіг нових історичних матеріалів,

документів, маловідомих джерел, використання тільки перевірених 

посилань на публікації, які мають під собою історичні факти; 

застосування найновіших педагогічних технологій;

 б) (об’єктивність) відхід від штампів, ідеологічних стереотипів, 

політичної кон’юнктури, відображення історичних діячів, політичних 

рухів без фальсифікацій і міфотворень; 

в)(демократизм) широкий простір для творчої роботи вчителя, вибір 

педагогом різноманітних форм, методів і прийомів викладання, 

педагогіка співробітництва, формування критично-аналітичного 

мислення учнів;

 г) (гуманізм) виховання у молоді в процесі викладення високих 

моральних і духовних цінностей, досягнення розуміння, що найвищим

ідеалом суспільства є життя людини, її права і свободи, добробут, 

зростаючі матеріальні і духовні потреби; заперечення воєн, расової чи

національної виключності; 

д) (національний компонент) постійне звернення до
великої історичної, культурної спадщини українського народу, його 

демократичних та гуманістичних традицій, споконвічного прагнення до  незалежності; вивчення історії своєї країни, рідного краю;

 е) (цивілізаційність) усвідомлення особливих та загальних 

закономірностей розвитку суспільних процесів, підхід до
вивчення історії за планом: історія рідного краю – національна історія –
історія Європи – історія Американського континенту, Азії і Африки; 

розгляд і аналіз історичних явищ без ідеологічних догм, враховуючи 

політичний, економічний, теологічний, географічний і психологічні 

фактори.

Національнасамосвідомість є інтегральним показником усвідомлення

історичного досвіду та суспільного інтересу - чинників, що відіграють 

вирішальну роль у процеісамоорганізації людей у переломні моменти 

буття. У сучасній школі викладання історії поділено на два окремі 

предмети - історію України і загальну історію.
Вони вивчаються паралельно і синхронно, але за різними підручниками. Проект не має такого поділу, вітчизняну історію в ньому подано на тлі
всесвітньої.[45,C.7] 

Добре відомо, що навчання історії має виховний аспект. 

І якщо вивчення всесвітньої історії має сприяти формуванню 

загальнолюдських,гуманістичних поглядів, то вивчення вітчизняної 

історії формує ще й громадянина, патріота, з яким держава і суспільство пов'язують перспективи свого подальшого розвитку.[42,C.31] 



Перед тим, як писати про формування національної свідомості на уроках історії в сучасній школі, автор детально знайомиться з програмою для 

загальноосвітніх навчальних закладів з історії України (5-11 класи). 

Головною метою сучасного загальноосвітнього навчального
закладу в Україні є виховання громадянина України, соціально зрілої,
працелюбної, творчої особистості. 

Виходячи з цього, головними цілями навчання історії є:

 - формування історичних знань; 

- розвиток історичного мислення учнів; 

- виховання в учнів особистісних рис громадянина України; 

Пропедевтичний курс історії України в 5 класі має на меті підготувати 

учнів до успішного засвоєння історичних знань у наступних класах. В цей період у школярів формуються початкові уявлення про найважливіші 

сторінки історії українського народу. Учні захоплюються минулим України і бажанням більше знати про нього, прищеплюється школярам 

любов до історії як науки про минуле людства. 

Початковий курс історії органічно поєднується з іншими шкільними предметами та розв'язує не лише спеціальні, але й загально педагогічні 

завдання: розвиває творчу уяву, збагачує активний словник, розширює

кругозір, формує естетичні смаки - тобто є розвивальним. Разом з цим

відбувається також і формування національної свідомості. Хоча це ще 

проходить не на такому рівні, як у старших класах, але

все - таки закладаються початки. 

Під час вивчення курсу історії України у 5 класі є теми, що сприяють формуванню національної свідомості:

«Найвидатніші історики України. М.Грушевський та інші", "Заснування Києва. Становлення Київської держави. Перші князі", "Виникнення
козацтва", "Розбудова Богданом Хмельницьким Української
держави", "здобуття Україною незалежності..." та багато інших.
Починаючи з сьомого класу, учні детальніше вивчають історію України. 

Основні засади сучасного уроку Сучасний стан навчально-методичного

 комплексу загалом дає змогу вирішувати різноманітні освітні завдання: навчальні, розвиваючі, виховні. Водночас гострою залишається проблемащодо методичного забезпечення уроку, оволодіння ефективними педагогічними технологіями. 

Значно розширюється критерії оцінювання самого уроку, які, на наш 

погляд, можуть бути такими: 

1.Визначення теми уроку відповідно з програмою.

2.Постановка завдань уроку.

3.Виділення основних понять та ідей уроку.      

 4.Роль учителя на уроці. 

5.Роль учнів науроці. 

6. Міжпредметні, міжкурсові та внутрішньокурсові зв’язки. 

7.ТЗН.
8.Наочність. 

9.Раціональне використання робочого часу.

 10. Педагогічні технології та їх доцільність.
11. Диференційований підхід до роботи з учнями. 

12.Знання, вміння і навички учнів.      

13.Виховний потенціал уроку.
14.Диференційований підхід до оцінювання знань учнів

15.Коментована подача домашнього завдання.       



Окреслимо також деякі проблеми щодо викладання історії в школі. 

Велике значення під час вивчення курсу історії мають вступні
уроки. Вчитель не лише ознайомлює школярів зі змістом і завданням

курсів, підручниками, а знаходить можливість для національного і 

патріотичного виховання. Обов’язково слід розповісти про становище 

українських земель у той чи інший історичний період, споконвічне 

прагнення українського народу до свободи, незалежності, власної 

держави. 

Неабияке значення мають героїчні теми.
Робиться наголос на тому, що на кожному історичному етапі українці 

вели боротьбу із зовнішніми ворогами, виборювали своє право на 

існування. Передучнями постає велична галерея історичних образів: 

князів, гетьманів, керівників народних повстань, політичних діячів, 

борців за українську справу. 

Учням 5-7 класів важливо пояснити, щоб вони зрозуміли, що таке історія і чим займаються історики. Під час викладання історичних дисциплін на цих паралелях передусім потрібно сприяти тому, щоб учні мали 

можливість дізнатися більше про різні історичні факти, які визначають епоху і є основними, найсуттєвішими; постійно розвивати вміння і навички учнів щодо праці з історичними фактами, що дають
узагальнену картину минулого; формувати розуміння історичної 

хронології, причинно-наслідкових зв’язків, відчуття епохи, неминучість руху суспільства до історичного прогресу. Важливим інструментарієм історичного пізнання на цьому етапі вивчення історії стануть шкільні підручники, посібники, хрестоматії з історії, історичні атласи, контурні карти, збірники дидактичних вправ, зошити з історії тощо. Велика увага приділяється наскрізним історичним поняттям, таким як: історичні джерела, 

держава, монархія, республіка, демократія, релігія, матеріальна та 

духовна культура. 

Практикою доведено, що високу ефективність  мають уроки, на яких 

використовуються прийоми коментованого читання підручника,
робота з текстами підручників та посібників, історичними документами,
малюнками, дидактичними вправами. Зустрічі з історією не можуть 

обійтись без звернення до історії рідного краю. Діти повинні розуміти не лише загальні історичні процеси, а й уміти локалізувати їх. Знання, які з

добувають учні, переходять із класу до класу, повинні розширювати їхнє логічне мислення, розвивати вміння та навички до історичного пізнання. Цей новий етап роботи потрібно реалізувати під час викладання 

історичних курсів у 8 та 9 класах.
Розкрити перед учнями великий шлях, пройдений українським народом, від гетьманської держави, національно-державницьких ідей другої п

оловини ХIХ ст. до початку української революції 1917 р. – одна із 

основних проблем, яку має реалізувати вчитель. Вивчення історії 

України збігатиметься із загальним контекстом Всесвітньої історії. 

Для обох курсів буде логічним звернутися до таких історичних понять:

індустріальне суспільство, соціальна структура суспільства, національно-визвольна війна, соціальна революція, технічний прогрес, гуманізм, 

національно-культурне відродження. 

Зростають і вимоги до ЗУН учнів. Школярі повинні навчитись 

аналізувати й узагальнювати історичний матеріал, визначати суть, 

причини, значення історичних подій, вміти самостійно
працювати із різноманітними джерелами інформації, готувати доповіді та
виступати перед однокласниками.

Плануючи роботу з учнями 10-11 класів, учитель орієнтується на 

розвиток логічного мислення старшокласників, їхні вміння і
навички щодо самостійної роботи. Уроки – шкільні лекції, семінари, конференції, диспути, практикуми, міжпредметні уроки – повинні посісти в навчальному процесі пріоритетне місце. На наш погляд, буде доцільним проводити конференції старшокласників за темами, які найбільше за 

обсягом містять навчального матеріалу і є соціально-політичне 

важливими. В Х класі: “Українська революція і боротьба за збереження 

державної незалежності України1917-1920 рр.”. 

У ХI класі буде цікаво провести учнівську конференцію на тему: 

“Україна в роки  другої світової війни”. Під час вивчення курсів історії 

України та Всесвітньої історії важливо сформувати у старшокласників національні, міжнаціональні та загальнолюдські цінності. У зв’язку з цим 

потрібно звернутися до історичних понять та термінів:

крах тоталітаризму і перемога демократії, тенденція посилення

європейської інтеграції, еволюційне просування демократичних країн 

до соціально-орієнтованого громадянського суспільства. В поєднанні з

історичним поняття “Державність України” все це дає можливість 

сформувати у старшокласників цивілізаційний погляд на історію і 

суспільство, яке може бути визначено такою оцінкою: “Я – громадянин

 України, Я – громадянин Європи, Я – громадянин Світу”. 



Формування цілісності історичних знань 



Однією із проблеми викладання історії є комплексний підхід до 

засвоєння історичного матеріалу. Як правило більшість учнів в цілому 

володіють історичними факторами, можуть викладати їх в хронологічній послідовності та знають найважливіші історичні дати.

В той же час проблемою залишається формування у школі загального
історичного світогляду. Учні досить абстрактно уявляють історичний 

процес, як єдине ціле. Викликає труднощі оперування та використання 

понятійного апарату.
Започаткована дванадцятибальна система дає можливість і 

систематизувати знання школярів. Учні повинні знати в яку історичну 

епоху відбувається та чи інша історична подія, в чому полягає її сутність та історичне значення. 

Теоретичні та фактологічні знання суміщують з знаннями про історичну добу (тисячоліття, століття, дата). У загальному вигляді це зображення у вигляді таблиці.


Проблемне навчання на уроці історії 



Під проблемним навчанням розуміють сукупність методів, за допомогою яких перед учнями створюється проблемна ситуація, формуються 

проблеми, шукаються шляхи їх вирішення та саме рішення.
Умовою для створення проблемної ситуації є включення в урок кількох, під час суперечливих поглядів по проблемі, яка вивчається. Учні повинні вибрати вірну точку зору та обґрунтувати її. Рішення проблемних 

завдань на уроці історії є найвищим етапом організації роботи з учнями. На відмінність від звичайних уроків, проблемне навчання спитається не  тільки на пізнання історичних фактів та подій, а на розкриття причинно-

наслідкових зв’язків. 

Вірне формулювання навчальної проблеми – одне із головних завдань, 

від якого залежить успіх та результативність уроку. Характерною рисою проблемного навчання є постановка перед учнями проблемної ситуації, 

яка спонукає їх не тільки користуватися готовими знаннями, але і 

самостійно (під керівництвом вчителя) здобувати нові знання. 
 Ознайомлюючись з подіями та історичними постатями, учні мають змогу 

простежити складні шляхи боротьби народу за свою мову, культуру, за національну школу, за існування, в кінцевому рахунку, української нації з 

притаманними їй корінними рисами і відмінностями.
Особливу роль у збереженні та розвитку національної самосвідомості завжди
відігравали школа й учитель. Безумовно серед факторів, що найбільше

 впливають на формування національної свідомості учнів, важливе місце п

осідають гуманітарні предмети і насамперед історія України. У ході її 

вивчення формується історична свідомість людини, що є чи не 

найвизначальнішою складовою національної свідомості.

1 Формується людина - громадянин з високою національною гідністю,

національним характером, складом мислення. Курс історії України 

покликаний донести до свідомості учнів розуміння того, що український 

народ сформувався історично, має свою самобутню культуру, свою д

ержавність, пройшов складний трагічний і героїчний шлях боротьби за рідну землю. У процесі отримання знань про свою Батьківщину, її минуле, про визначних людей, народні традиції та ідеали формуються історична пам'ять, 

патріотизм і громадянська позиція підростаючого покоління. Ніхто, напевно не буде заперечувати того, що навчання дітей історії - це перший ступінь 

формування духовної культури особистості, її прилучення до

загальнолюдських гуманітарних цінностей, її громадянського та
національного самоусвідомлення. Саме тому навчання історії нині набирає в
Україні особливої ваги, й необхідно розробити такі історичні курси,

принципи й методи навчання, які б дали бажані результати.[32,C.20] . 

Вивчення історії є одним із найважливіших чинників формування національної свідомості народу. “Без знання минулого неможливо точне поняття про сучасне”, – справедливо наголошував видатний український історик 

М.С.Грушевський. За короткий час в Україні створену нову цілісну систему викладання історії України та Всесвітньої історії, оновлено зміст та структуру історичної освіти. Вона повністю звільнена від ідеологічних, вузько класових підходів і поглядів на розвиток суспільства, оцінювання минулого та перспективи майбутнього. Новий навчально-методичний комплекс зорієнтований 

на пріоритети науки, гуманістичні та демократичні цінності, інноваційні 

педагогічні технології, їхнє поєднання з досягненнями народної педагогіки, 

яка була завжди властива українському народові.

За останні роки сформувався новий образ учителя історії. Постійно зростає 

його роль у навчальному і виховному процесах. Праця вчителя історії сповнена великої відповідальності. 

На наш погляд, сучасному вчителю історії мають бути
притаманні такі риси: 

1. Державницька свідомість. (В непростих сучасних трансформацій українського суспільства від тоталітаризму до демократії, правової держави,

громадянського суспільства вчитель є провідником державницьких ідей, 

послідовно наголошує на історичні традиції та прагнення українського 

народу до свободи, незалежності власної держави. Спираючись на багатий

історичний та літературний матеріал він змальовує героїчні постаті князів, 

гетьманів, героїв національно-визвольної боротьби, простих людей, для яких державність України завжди була найвищим життєвим сенсом. Саме вони та їх справи повинні стати яскравим прикладом для учнівської молоді. 

2. Професійна майстерність. (Цей аспект охоплює дві сторони питання: 

вільне володіння історичним матеріалом, постійне вдосконалення своїх знань, напружена робота над собою, а також оволодіння сучасними педагогічними технологіями, інтерактивними методами навчання, які зможуть давати вагомі результати у навчанні та вихованні учнів. Вчитель історії ніколи не стоїть на місці, знаходиться в постійному пошуку. Він самостійно конструює 

оригінальні педагогічні прийоми навчання,створює власну педагогічн

 лабораторію.

 3. Гуманіст

Адже вцентрі історичних подій не стояти партії, класи, рухи, а конкретні

люди з її постійними життєвими потребами. Звернення до особистості, духовних цінностей утвердження високих моральних норм. Як найкраще 

відповідає ідеям Конституції України: “Людина, її життя і здоров’я, честь і 

гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою

 соціальною цінністю. 

4.  Демократизм. 

В процесі навчання та виховній роботі дає можливість педагогу знайти свій 

особистий підхід до кожної дитини.

Вчитель не тільки сприймає, а всебічно підтримує право кожного учня на

власне бачення історичних подій, яке може відрізнятись від позиції педагога та авторів підручників. Історичний плюралізм, багатоманітність відкривають пере учнями шляхи до подальшого пізнання, а не до простого засвоєння 

“суми знань”. Демократизм навчання передбачає всебічну педагогіку 

співробітництва, атмосферу дружби взаємоповаги та чуйності вчителя та 

його вихованців.

 5. Особистість педагога, його висока особиста культура – запорука 

педагогічного успіху. Саме вони пробуджують у
учнів інтерес до навчального предмету, бажання продуктивно працювати,
спонукають до дослідницької роботи. Справжній вчитель завжди бачить у 

своїх вихованцях перш за все особистість, а лише потім учня, саме тому 

хотілось нагадати і про думку В.О.Сухомлинського: “Якщо ми будемо 

намагатись, щоб всі сили душі дитини були поглинуті уроками, життя його 

стане не зносним.

Він повинен бути тільки школярем, але перш за все людиною з 

багатогранними інтересами, запитами, прагненнями”. Зовнішній вигляд, 

емоційність мови, доброзичливість педагога часто створюють важливий 

позитивний образ, який є прикладом ля школярів. Відкритість, щира увага

 вчителя до внутрішнього світу учнів, розуміння їх – народжують повагу і 

довіру до педагога, бажання йти за ним. 



Принципи викладання історії в школі.



Відповідно проекту концепції історичної освіти України визначаються 

основні підходи і головні принципи викладання, серед яких:

 а) (науковість) введення в науковій обіг нових
історичних матеріалів, документів, маловідомих джерел, використання тільки
перевірених посилань на публікації, які мають під собою історичні факти;
застосування найновіших педагогічних технологій; 

б) (об’єктивність) відхід від штампів, ідеологічних стереотипів, політичної 

кон’юнктури, відображення історичних діячів, політичних рухів без фальсифікацій і міфотворень;

 в) (демократизм) широкий простір для творчої роботи вчителя, вибір 

педагогом різноманітних форм, методів і прийомів викладання, педагогіка 

співробітництва, формування критично-аналітичного мислення учнів;

 г) (гуманізм) виховання умолоді в процесі викладення високих моральних і духовних цінностей, досягнення розуміння, що найвищим ідеалом суспільства є життя людини, її права і свободи, добробут, зростаючі матеріальні і

 духовні потреби; заперечення воєн, расової чи національної виключності;

 д) (національний компонент) постійне звернення до великої історичної, 

культурної спадщини українського народу, його демократичних

та гуманістичних традицій, споконвічного прагнення до незалежності; 

вивчення історії своєї країни, рідного краю;

 е) (цивілізаційність) усвідомлення особливих та загальних закономірностей розвитку суспільних процесів, підхід до вивчення історії за планом: історія 

рідного краю – національна історія – історія Європи – історія 

Американського континенту, Азії і Африки; розгляд і аналіз історичних явищ без ідеологічних догм, враховуючи політичний, економічний, теологічний,

 географічний і психологічні фактори. 

Національна самосвідомість є інтегральним показником усвідомлення 

історичного досвіду та суспільного інтересу - чинників, що відіграють 

вирішальну роль у процесі самоорганізації людей у переломні моменти бутт У сучасній школі викладання історії поділено на два окремі предмети -

історію України і загальну історію.
Вони вивчаються паралельно і синхронно, але за різними підручниками. 

Проект не має такого поділу, вітчизняну історію в ньому подано на тлі
всесвітньої.[45,C.7] 

Добре відомо, що навчання історії має виховний аспект. І якщо вивчення 

всесвітньої історії має сприяти формуванню загальнолюдських,
гуманістичних поглядів, то вивчення вітчизняної історії формує ще й
громадянина, патріота, з яким держава і суспільство пов'язують перспективи
свого подальшого розвитку.[42,C.31] 

Перед тим, як писати про формування національної свідомості на уроках

 історії в сучасній школі, автор детально знайомиться з програмою для 

загальноосвітніх навчальних закладів з історії України (5-11 класи). 

Головною метою сучасного загальноосвітнього навчального закладу в 

Україні є виховання громадянина України, соціально зрілої,
працелюбної, творчої особистості. 

Виходячи з цього, головними цілями навчання історії є: 

- формування історичних знань; 

- розвиток історичного мислення учнів; 

- виховання в учнів особистісних рис громадянина України; 



Пропедевтичний курс історії України в 5 класі має на меті підготувати учнів до успішного засвоєння історичних знань у наступних класах. В цей період у школярів формуються початкові уявлення про найважливіші сторінки історії українського народу. Учні захоплюються минулим України і бажанням 

більше знати про нього, прищеплюється школярам любов до історії як науки про минуле людства. Початковий курс історії органічно поєднується з

 іншими шкільними предметами та розв'язує не лише спеціальні, але й 

загально педагогічні завдання: розвиває творчу уяву,
збагачує активний словник, розширює кругозір, формує естетичні смаки -

 тобто є розвивальним. Разом з цим відбувається також і формування 

національної свідомості. Хоча це ще проходить не на такому рівні, як у 

старших класах, але все - таки закладаються початки. 

Під час вивчення курсу історії України у 5 класі є теми, що сприяють 

формуванню національної свідомості: «Найвидатніші історики України. 

М.Грушевський та інші", "Заснування Києва. Становлення Київської держави Перші князі", "Виникнення козацтва", "Розбудова Богданом Хмельницьким Української держави", "здобуття Україною незалежності..." та багато інших.
Починаючи з сьомого класу, учні детальніше вивчають історію України. 

Основні засади сучасного уроку Сучасний стан навчально-методичного

 комплексу загалом дає змогу вирішувати різноманітні освітні завдання: 

навчальні, розвиваюч і,виховні. Водночас гострою залишається проблема щодо методичного забезпечення уроку, оволодіння ефективними педагогічними технологіями. 

Значно розширюється критерії оцінювання самого уроку, які, на наш погляд, можуть бути такими: 

1.Визначення теми уроку відповідно з програмою. 

2.Постановка завдань уроку. 

3.Виділення основних понять та ідей уроку.      

4.Роль учителя на уроці.

 5.Роль учнів на уроці. 

6. Міжпредметні, міжкурсові та внутрішньокурсові зв’язки. 

7.ТЗН.
8.Наочність. 

9.Раціональне використання робочого часу.

 10. Педагогічні технології та їх доцільність.
11. Диференційований підхід до роботи з учнями. 

12.Знання, вміння і навички учнів.      

13.Виховний потенціал уроку.
14.Диференційований підхід до оцінювання знань учнів

15Коментована подача домашнього завдання.       



Окреслимо також деякі проблеми щодо викладання історії в школі. 

Велике значення під час вивчення курсу історії мають вступні
уроки. Вчитель не лише ознайомлює школярів зі змістом і завданням курсів,
підручниками, а знаходить можливість для національного і патріотичного
виховання. Обов’язково слід розповісти про становище українських земель у той чи інший історичний період, споконвічне прагнення українського народу до свободи, незалежності, власної держави. Неабияке значення мають 

героїчні теми.
Робиться наголос на тому, що на кожному історичному етапі українці вели
боротьбу із зовнішніми ворогами, виборювали своє право на існування. 

Перед учнями постає велична галерея історичних образів: князів, гетьманів, 

керівників
народних повстань, політичних діячів, борців за українську справу. Учням 5- 
класів важливо пояснити, щоб вони зрозуміли, що таке історія і чим 

з аймаються історики. Під час викладання історичних дисциплін на цих 

паралелях передусім потрібно сприяти тому, щоб учні мали можливість 

дізнатися більше про різні історичні факти, які визначають епоху і є 

основними, найсуттєвішими; постійно розвивати вміння і навички учнів 

щодо праці з історичними фактами, що дають узагальнену картину минулого; формувати розуміння історичної хронології, причинно-наслідкових зв’язків, відчуття епохи, неминучість руху суспільства до історичного прогресу. 

Важливим інструментарієм історичного пізнання на цьому
етапі вивчення історії стануть шкільні підручники, посібники, хрестоматії з
історії, історичні атласи, контурні карти, збірники дидактичних вправ, 

зошити зісторії тощо. 

Велика увага приділяється наскрізним історичним поняттям, таким
як: історичні джерела, держава, монархія, республіка, демократія, релігія,
матеріальна та духовна культура. 

Практикою доведено, що високу ефективність мають уроки, на яких використовуються прийоми коментованого читання підручника,
робота з текстами підручників та посібників, історичними документами,
малюнками, дидактичними вправами. 

Зустрічі з історією не можуть обійтись без звернення до історії рідного краю. Діти повинні розуміти не лише загальні історичні процеси, а й уміти локалізувати їх. Знання, які здобувають учні, переходять із класу до класу, повинні розширювати їхнє логічне мислення, розвивати вміння та навички до історичного пізнання. 

Цей новий етап роботи потрібно реалізувати під час викладання історичних 

курсів у 8 та 9 класах. Розкрити перед учнями великий шлях, пройдений 

українським народом, від гетьманської держави, національно-державницьких ідей другої половини ХIХ ст. до початку української революції 1917 р. – 

одна із основних проблем, яку має реалізувати вчитель. 

Вивчення історії України збігатиметься із загальним
контекстом Всесвітньої історії. Для обох курсів буде логічним звернутися до
таких історичних понять: індустріальне суспільство, соціальна структура
суспільства, національно-визвольна війна, соціальна революція, технічний
прогрес, гуманізм, національно-культурне відродження. 

Зростають і вимоги до ЗУН учнів. 

Школярі повинні навчитись аналізувати й узагальнювати історичний
матеріал, визначати суть, причини, значення історичних подій, вміти 

самостійно працювати із різноманітними джерелами інформації, готувати 

доповіді та виступати перед однокласниками. 

Плануючи роботу з учнями 10-11 класів, учитель
орієнтується на розвиток логічного мислення старшокласників, їхні вміння і
навички щодо самостійної роботи. Уроки – шкільні лекції, семінари, 

конференції, диспути, практикуми, міжпредметні уроки – повинні посісти в 

навчальному процесі пріоритетне місце. На наш погляд, буде доцільним 

проводити конференції старшокласників за темами, які найбільше за обсягом містять навчального матеріалу і є соціально-політичне важливими. 

В Х класі: “Українська революція і боротьба за збереження державної  незалежності України1917-1920 рр.”. 

У ХI класі буде цікаво провести учнівську конференцію на тему: “Україна в роки другої світової війни”. Під час вивчення курсів історії України та 

Всесвітньої історії важливо сформувати у старшокласників національні, 

міжнаціональні та загальнолюдські цінності. У зв’язку з цим потрібно звернутися до історичних понять та термінів: крах тоталітаризму і перемога

демократії, тенденція посилення європейської інтеграції, еволюційне просування демократичних країн до соціально-орієнтованого громадянського

 суспільства. 

В поєднанні з історичним поняття “Державність України” все це дає 

можливість сформувати у старшокласників цивілізаційний погляд на історію і суспільство, яке може бути визначено такою оцінкою: “Я – громадянин 

України, Я – громадянин Європи, Я – громадянин Світу”. 



Формування цілісності історичних знань 



Однією із проблеми викладання історії є комплексний підхід до засвоєння 

історичного матеріалу. Як правило більшість учнів в цілому володіють історичними факторами, можутьвикладати їх в хронологічній послідовності та знають найважливіші історичні дати. В той же час проблемою залишається формування у школі загального історичного світогляду. Учні досить абстрактно 

уявляють історичний процес, як єдине ціле. 

Викликає труднощі оперування та використання понятійного апарату.

Започаткована дванадцятибальна система дає можливість і систематизувати 

знанняшколярів. Учні повинні знати в яку історичну епоху відбувається та чи інша історична подія, в чому полягає її сутність та історичне значення. 

Теоретичні та фактологічні знання суміщують з знаннями про історичну добу (тисячоліття, століття, дата). 


Проблемне навчання на уроці історії 



Під проблемним навчанням розуміютьсукупність методів, за допомогою яких перед учнями створюється проблемна ситуація, формуються проблеми, 

шукаються шляхи їх вирішення та саме рішення.
Умовою для створення проблемної ситуації є включення в урок кількох, під 

час суперечливих поглядів по проблемі, яка вивчається. Учні повинні 

вибрати вірну точку зору та обґрунтувати її. Рішення проблемних завдань на уроці історії є найвищим етапом організації роботи з учнями. На відмінність від звичайних уроків, проблемне навчання спитається не тільки на пізнання 

історичних фактів та подій, а на розкриття причинно-наслідкових зв’язків. 

Вірне формулювання навчальної проблеми – одне із головних завдань, від 

якого залежить успіх та результативність уроку.

Характерною рисою проблемного навчання є постановка

перед учнями проблемної ситуації, яка спонукає їх не тільки користуватися
готовими знаннями, але і самостійно (під керівництвом вчителя) здобувати 

нові знання. 







Репродуктивне навчання.Проблемне навчання





Існують різноманітні шляхи створення проблемної
ситуації: 

–постановка проблемних завдань;              

–організація дискусії на уроці;
–організація пошукової роботи школярів. 

Проблемна ситуація на уроці залежить від: 

–характеру навчального матеріалу;

 –   актуальних проблем сучасності; 

–життєвого досвіду школярів. 

При оцінюванні проблемних завдань високо оцінюються використання 

учнями:      

–знань з історії; 

–знань з літератури;

 –довідкових джерел; 

–    засобів масової інформації.       

                   

  Робота учнів з історичними поняттями


Історичним поняттям називають ключове слово чи ключові слова, в яких
відображено головні, важливі найбільш суттєві сторони історичних подій та явищ.
Засвоєння учнями історичних понять є найважливішим завданням навчання історії в школі. Процес формування історичних понять починається з визначення суттєвих ознак та розкриття їх на конкретному історичному матеріалі. Далі учні повинні знати сутність історичного поняття. 

Наступними етапами роботи є визначення місця історичного поняття в 

загально історичному процесі та їх зв’язок з іншими історичними 

поняттями.                                                                 
Методистами виділяються наступні етапи формування понять: 

–створення цілісної картин історичного явища; 

–виділення його суттєвих ознак; 

– повідомлення поняття, яке закріплює сутність цього явища; 

–визначення поняття;

–вправи на використання поняття; 

–перехід довивчення нових понять.                 

 З своєю класифікацією історичні поняття розподіляються на: 

–Одиничні – діють на протязі короткого історичного часу, в
тій чи іншій країні; 

–Особові – діють на протязі значного періоду, в одній країні чи групі 

країн; 

–Загальні – діють в різних країнах, в рамках певного суспільства; 

–Всеохопні – діють в різних суспільствах на протязі великого 

історичного періоду. 

Поняття розрізняються по змісту історичного матеріалу:
економічні, соціально-політичні, історико-культурні. 

Дослідження дидактів та методистів підтвердили, що поняття та теоретичні положення в шкільних курсах історії можуть бути засвоєні лише при 

умові знань учнями конкретних історичних фактів.                                       

При викладанні історії України слід звернути увагу на вивчення

 основних понять та ідей курсу, які є провідними в усіх класах і акумулюються в наступних положеннях: 

–етапи становлення української державності; 

– боротьба українського народу з іноземними загарбниками;

–антифеодальний та національно-визвольний рух в Україні; 

–становлення української нації; 

–видатні політичні діячі України;

 –герої національно-визвольних змагань; 

–    внесок українського народу в скарбницю світової науки та культури; –національні меншини в Україні; 

– соціально-економічний і політичний розвиток України;

 –відродження і побудова Української держави.                                                                                       

Робота учнів з історичними документами 



Важливого значення для розкриття історичного минулого набуває
використання на уроках архівних матеріалів та документальних джерел, які викладені в підручниках, посібниках чи об’єднані та систематизовані в хрестоматійних збірниках. Це дає можливість конкретизувати виклад 

матеріалу та наблизити школярів до історичної епохи.                     

Як правило, до аналізу документів залучаються учні, перед якими ставляться логічні завдання:                

1.Коли був написаний історичний документ? 

2.Хто автор цього документу? 

3. Якими історичними обставинами було зумовлено появу цього 

документу? 

4.Які історичні події відображено в документі?
5.Яке враження цей документ справляє на сучасників?                                                                                

 Організація роботи учнів з текстовими таблицями та схемами



 Ефективність навчання визначається конкретними знаннями,
вміннями та навичками, які здобули учні в процесі уроку. Велику

допомогу в цьому їм надають узагальнюючи схеми та таблиці. Вони 

містять головні, найбільш суттєве для школярів: дати, події, факти історичні поняття. Робота з схемами та таблицями може відбуватись у таких 

формах: 

а) відтворення вчителем крейдою основного змісту історичного матеріалу у вигляді схем та таблиць;

 б) нанесення запропонованого наочного матеріалу на папір, графічне та естетичне його оформлення;

 в) виведення схем та таблиць на екран за допомогою технічних
засобів навчання; 

г) організація самостійної роботи учнів над таблицями та
схемами в процесі уроку. 

Схеми та таблиці можуть виконувати різноманітні функції, наприклад, узагальнення історичного матеріалу.           

Таблиці можуть використовуватись при вивченні складних історичних

 тем, наприклад, культури.



 Вивчення історичних персоналій


В курсі “Історія України” та учні зустрічають чимало історичних образів. Для значної категорії звернення до історичних персоналій є непростою 

проблемою. Тільки в курсі вітчизняної історії учень має виявити знання 

історичних портретів, зокрема князів, гетьманів, керівників національно-визвольного руху, політичних діячів, видатних представників 

суспільного і культурного відродження. Часто це не можна зробити 

тільки за шкільними підручниками, тому велика увага надається самостійній роботі, використанні довідкової, документальної та історико-публіцистичної літератури.                                                                                                                                                   

Для всебічного висвітлення історичних персоналій рекомендується:

1.Ознайомитися з найважливішими біографічними даними. 

2.Простежити процес становлення особистості в конкретномсередовищі. 3.Виявити історичні умови, що відіграли роль у формуванні поглядів,
якостей особи.

4.Дослідити участь історичної особи в суспільному житті. 

5. Визначити, інтереси якої соціальної групи, класу, політичної сили відбиває історична особа в своїй діяльності. 

6.Виявити вплив конкретної історичної особи на окремі галузі життя чи

 суспільно-політичні процеси. 

7.З’ясувати морально-психологічні якості історичної особи. 

8.Показати коло однодумців і соратників історичної особи. 

9.Визначити історичну роль особи та її вплив на певну сферу життя суспільства.                         



Робота з хронологією на уроці . 



У методиці викладання історії вироблено низку прийомів, які 

допоможуть учням відновити чи збагатити свої знання з хронології.

Насамперед – це складання хронологічних

таблиць. Учні пишуть у хронологічній послідовності дати і назви подій, що допомагає закріпити їх у пам’яті. Вході уроку вони повинні вивчити мінімум обов’язкових дат, щоб спираючись на них, вміти визначити в 

часі факти, історичні події. 



Робота учнів з текстами підручників та  посібників 



Підручники та посібники – найважливіше джерело знань. Форми роботи з ними можуть бути різними, зокрема: 

а) виписування головних історичних подій; 

б) вибір назв, імен, дат; 

в) складання текстових і хронологічних таблиць;

 г) складання складних і простих планів; 

д) робота з поняттями і термінами; 

є) аналіз історичних документів, репрезентованих у підручнику. 

Кінцева мета самостійної роботи учнів над текстом підручників і 

посібників, а також різноманітною історичною літературою – 

узагальнити історичні факти, знаходити зв’язки між ними і робити 

висновки.                                                             



  Етапи роботи з історичною картою 



1. Ознайомлення з історичними картами.

 2.Вибір потрібної історичної карти. 

3.Визначення місцезнаходження на карті об’єкта, про який іде мова. 

4.Уявлення за допомогою карти історичних подій (напрямків походів, місць битв, стратегічних планів полководців, районів народних повстань і національно-визвольних рухів тощо); економічного розвитку, побуту, культурного поступу чи іншої епохи. 

5.Прочитання історичної карти:

 а) аналіз історико-географічних образів; 

б) порівняння історико-географічних образів;

 в) узагальнення історико-географічних картин.



Вимоги до учнівського зошиту з історії 



Ведення конспекту учнями є важливою складовою частиною уроку. 

В учнівський зошит записують: 

а) тему та план уроку; 

б) визначення головних історичних понять; 

в) тези лекції вчителя; 

г) цитати; 

д) календарі подій; 

є) різноманітні таблиці та схеми; 

ж) цифровий матеріал тощо.
Для ведення зошита треба знати умови успіху: 

1. Виділення головного.                  

2.Уникнення надмірної деталізації.

 3.Логічний виклад матеріалу. 

4.Постійний і систематичний запис в зошиті. 

Записи мають бути акуратними, без помилок, основні думки і ключові 

ідеї бажано підкреслювати маркером. 



Якою повинна бути мова учнів 



В ході уроку історії вчитель звертає велику увагу на всебічний
розвиток української мови. До усної відповіді учнів ставлять такі вимоги –змістовність викладу 

– повне, конкретне, чітке розкриття теми з використанням 

найважливіших історичних фактів, їх оцінка з висновками й 

узагальненнями; 

–логічність – послідовне, чітке висвітлення історичного матеріалу; 

–     багатство мови – вживання історичних термінів, синонімів,

образних висловів тощо. Багатство мови зумовлює використання 

історичних документів, знання літературних пам’яток епохи, історико-публіцистичних творів;
–емоційність і виразність – яскраво й образно висловлювати думки і почуття, вміло добирати приклади, точні слова;

 –               правильне вживання слів – забезпечується додержанням норм української літературної мови, відсутністю слів-паразитів, жаргонних 

словотворень, русизмів, правильною вимовою і написанням історичних 

термінів. 

В учнів розкриваються та розвиваються здібності, виховується 

громадянська свідомість, гідність та честь в гармонійному поєднанні національних та загальнолюдських цінностей, утвердження
ідеалів гуманізму. Проблема виховання учнів на трудових традиціях 

народу є однією з найактуальніших. Це означає передачу історично нагромаджених кращих зразків свідомого ставлення людей до праці і активної трудової діяльності.
Невичерпні багатства трудової діяльності виступають джерелом матеріального і
духовного життя людини. Усвідомлення учнями її значення. 

Коли школярі знайомляться з таким матеріалом, у них виробляється 

свідоме ставлення до праці, прагнення до примноження трудових 

традицій народу. А це в свою чергу, сприяє формуванню їх національної свідомості.

У 10 - 11 класах учитель доручає учням самостійно готувати реферат, повідомлення, добирати документи з газет про передових людей, чия праця прославляє нашу країну. Широкий простір для участі

учнів у суспільно - корисному трудовому процесі відкриває позакласна і
позашкільна робота у предметних гуртках, на пришкільній ділянці, 

обладнанні шкільних майстерень. Також організовуються зустрічі з 

людьми різних фахів.
Спостерігаючи учнів у процесі навчання та праці, поза уроками, учитель, класний керівник вивчає характер, інтереси, нахили своїх вихованців. Це дозволяє краще організувати виховний процес і допомогти професійній орієнтації учнів. 

Провідне місце у вихованні учнів, формуванні їх національної свідомості належить урокам історії, а також добре продуманим і чітко спланованим позакласним заходам.
Необхідно, щоб виховний матеріал природно випливав з основного 

змісту уроку.Працюючи над історичною та художньою літературою, над спогадами, листами видатних історичних діячів, вчителі підбирають 

такий матеріал, що дозволяє дати учням яскраве уявлення про події минулого. Водночас треба дбати про те, щоб використовувані відомості 

допомагали: 

а) розкрити суть або одну з ознак громадського обов'язку;

 б) показати різні його прояви; 

в) проникнути у внутрішній світ людей високого обов'язку. 

Дуже важливою є також емоційна насиченість розповіді учителя. 

Учитель не може бути байдужим до того, про що

розповідає. І його схвильованість передається учням.Необхідно також 

пов'язувативиклад навчального матеріалу з життям, з діяльністю учнівського колективу.
Отже, до найважливіших завдань формування національної самосвідомості учнів слід віднести: – глибоке і свідоме засвоєння знань, які дають 

українознавчі дисципліни, і в першу чергу, історія України; 

– опанування національних і загальнолюдських цінностей; 

– формування позитивної самооцінки учнів, переконаності в тому, що людина – унікальна, неповторна особистість; 

– досягнення національної самоідентифікації кожним учнем, усвідомлення приналежності його до українського народу; 

– виховання любові до України, рідної землі, малої батьківщини, народу; толерантного ставлення до всіх народів, що проживають на територіїнашої країни; 

– формування готовності до повсякденної роботи задля процвітання країни, зміцнення української держави та готовності до її захисту.

Існують різноманітні шляхи створення проблемної
ситуації

 –постановка проблемних завдань;              

 –організація дискусії на уроці;
–організація пошукової роботи школярів. 

Проблемна ситуація на уроці залежить від: 

–характеру навчального матеріалу; 

–  актуальних проблем сучасності;

–життєвого досвіду школярів. 

При оцінюванні проблемних
завдань високо оцінюються використання учнями:      

–знань з історії; 

–знань з літератури; 

–довідкових джерел; 

– засобів масової інформації.                            



Робота учнів з історичними поняттями


Історичним поняттям називають ключове слово чи ключові слова, в яких
відображено головні, важливі найбільш суттєві сторони історичних подій та 

явищ. Засвоєння учнями історичних понять є найважливішим завданням навчання історії в школі. Процес формування історичних понять починається з визначення суттєвих ознак та розкриття їх на конкретному історичному матеріалі. Далі учні повинні знати сутність історичного поняття. Наступними етапами роботи є визначення місця історичного поняття в загально історичному процесі та їх зв’язок з іншими історичними поняттями.                                                    

 Методистами виділяються наступні етапи формування понять: 

–створення цілісної картин історичного явища; 

–виділення його суттєвих ознак; 

– повідомлення поняття, яке закріплює сутність цього явища; 

–визначення поняття;

–вправи на використання поняття; 

–перехід довивчення нових понять.                  



За своєю класифікацією історичні поняття розподіляються на: 

–Одиничні – діють на протязі короткого історичного часу, в тій чи іншій 

країні; 

–Особові – діють на протязі значного періоду, в одній країні чи групі країн; 

–Загальні – діють в різних країнах, в рамках певного суспільства; 

–Всеохопні – діють в різних суспільствах на протязі великого
історичного періоду. 

Поняття розрізняються по змісту історичного матеріалу:
економічні, соціально-політичні, історико-культурні. 

Дослідження дидактів та методистів підтвердили, що поняття та теоретичні 

положення в шкільних курсах історії можуть бути засвоєні лише при умові знань учнями конкретних історичних фактів.                                                          При викладанні історії України слід звернути увагу на вивчення основних 

понять та ідей курсу, які є провідними в усіх класах і акумулюються в 

наступних положеннях: 

–етапи становлення української державності; 

– боротьба українського народу з іноземними загарбниками; 

–антифеодальний та національно-визвольний рух в Україні; 

–становлення української нації; –видатні політичні діячі України; 

–герої національно-визвольних змагань;

–    внесок українського народу в скарбницю світової науки та культури; 

–національні меншини в Україні; 

– соціально-економічний і політичний розвиток України; 

–відродження і побудова Української держави.                                                                                       
   Робота учнів з історичними документами 



Важливого значення для розкриття історичного минулого набуває
використання на уроках архівних матеріалів та документальних джерел, які
викладені в підручниках, посібниках чи об’єднані та систематизовані в хрестоматійних збірниках. Це дає можливість конкретизувати виклад матеріалу та наблизити школярів до історичної епохи.                     

Як правило, до аналізу документів залучаються учні, перед якими ставляться логічні завдання:                

1.Коли був написаний історичний документ?

 2. Хто автор цього документу? 

3. Якими історичними обставинами було зумовлено появу цього документу? 4.Які історичні події відображено в документі?

5.Яке враження цей документ справляє на сучасників?                                                                                 

Організація роботи учнів з текстовими таблицями та схемами 



Ефективність навчання визначається конкретними знаннями,
вміннями та навичками, які здобули учні в процесі уроку. Велику допомогу в
цьому їм надають узагальнюючи схеми та таблиці. Вони містять головні, найбільш суттєве для школярів: дати, події, факти історичні поняття. Робота з 

схемами та таблицями може відбуватись у таких формах: 

а) відтворення вчителем крейдою основного змісту історичного матеріалу у вигляді схем та таблиць; 

б) нанесення запропонованого наочного матеріалу на папір, графічне та естетичне його оформлення; 

в) виведення схем та таблиць на екран за допомогою технічних
засобів навчання;

 г) організація самостійної роботи учнів над таблицями та
схемами в процесі уроку.

Схеми та таблиці можуть виконувати різноманітні функції, наприклад, 

узагальнення історичного матеріалу.            

Таблиці можуть використовуватись при вивченні складних історичних тем,

наприклад, культури. 



Вивчення історичних персоналій


В курсі “Історія України” та учні зустрічають чимало історичних образів. Для
значної категорії звернення до історичних персоналій є непростою 

проблемою. Тільки в курсі вітчизняної історії учень має виявити знання історичних портретів, зокрема князів, гетьманів, керівників національно-

визвольного руху, політичних діячів, видатних представників суспільного і 

культурного відродження. Часто це не можна зробити тільки за шкільними 

підручниками, тому велика увага надається самостійній роботі, використанні довідкової, документальної та історико-публіцистичної літератури.                   Для всебічного висвітлення історичних персоналій рекомендується: 

1.Ознайомитися з найважливішими біографічними даними. 

2.Простежити процес становлення особистості в конкретному

середовищі. 

3.Виявити історичні умови, що відіграли роль у формуванні поглядів,
якостей особи. 

4.Дослідити участь історичної особи в суспільному житті. 

5.   Визначити, інтереси якої соціальної групи, класу, політичної сили відбиває історична особа в своїй діяльності. 

6.Виявити вплив конкретної історичної особи на окремі галузі життя чи суспільно-політичні процеси. 

7.З’ясувати морально-психологічні якості історичної особи. 

8.Показати коло однодумців і соратників історичної особи. 

9.Визначити історичну роль особи та її вплив на певну сферу життя 

суспільства.                        



 Робота з хронологією на уроці .

У методиці викладання історії вироблено низку прийомів, які допоможуть учням відновити чи збагатити свої знання з хронології.Насамперед – це складання хронологічних таблиць. Учні пишуть у хронологічній послідовності дати і назви подій, що допомагає закріпити їх у пам’яті. Вході уроку вони повинні вивчити мінімум обов’язкових дат, щоб спираючись на них, вміти визначити в часі факти, історичні події. Робота учнів з текстами підручників та 

посібників Підручники та посібники – найважливіше джерело знань. 

Форми роботи з ними можуть бути різними, зокрема:

 а) виписування головних історичних подій; 

б) вибір назв, імен, дат; 

в) складання текстових і хронологічних таблиць;

 г) складання складних і простих планів; 

д) робота з поняттями і термінами; 

є) аналіз історичних документів, репрезентованих у підручнику. 

Кінцева мета самостійної роботи учнів над текстом підручників і посібників, а також різноманітною історичною літературою – узагальнити історичні 

факти, знаходити зв’язки між ними і робити висновки.     



  Етапи роботи з історичною картою 

1. Ознайомленняз історичними картами. 2.Вибір потрібної історичної карти. 3.Визначення місцезнаходження на карті об’єкта, про який іде мова. 

4.Уявлення за допомогою карти історичних подій (напрямків походів, місць битв, стратегічних планів полководців, районів народних повстань і національно-визвольних рухів тощо); економічного розвитку, побуту, культурного поступу чи іншої епохи. 

5.Прочитання історичної карти:

 а) аналіз історико-географічних образів; 

б) порівняння історико-географічних образів; 

в) узагальнення історико-географічних картин.







Проблема виховання учнів на трудових традиціях народу є
однією з найактуальніших. Це означає передачу історично нагромаджених

 кращих зразків свідомого ставлення людей до праці і активної трудової діяльності. Невичерпні багатства трудової діяльності виступають джерелом матеріального і духовного життя людини. Коли школярі
знайомляться з таким матеріалом, у них виробляється свідоме ставлення до 

праці, прагнення до примноження трудових традицій народу. А це в свою чергу, сприяє формуванню їх національної свідомості. 

У 10 - 11 класах учитель доручає учням самостійно готувати реферат, повідомлення, добирати документи з газет про передових людей, чия праця прославляє нашу країну. Широкий простір для участі
учнів у суспільно - корисному трудовому процесі відкриває позакласна і
позашкільна робота у предметних гуртках, на пришкільній ділянці, 

обладнанні шкільних майстерень. Також організовуються зустрічі з людьми різних фахів.
Спостерігаючи учнів у процесі навчання та праці, поза уроками, учитель, класний керівник вивчає характер, інтереси, нахили своїх вихованців. Це дозволяє краще організувати виховний процес і допомогти професійній орієнтації учнів. 

Провідне місце у вихованні учнів, формуванні їх національної свідомості належить урокам історії, а також добре продуманим і чітко спланованим позакласним заходам. Необхідно, щоб виховний матеріал природно випливав з основного змісту уроку. Працюючи над історичною та художньою літературою,

 над спогадами, листами видатних історичних діячів, вчителі підбирають такий матеріал, що дозволяє дати учням яскраве уявлення про події минулого. 

Водночас треба дбати про те, щоб використовувані відомості допомагали:

 а) розкрити суть або одну з ознак громадського обов'язку; 

б) показати різні його прояви; 

в) проникнути у внутрішній світ людей високого обов'язку. 



Дуже важливою є також емоційна насиченість розповіді учителя. Учитель не може бути байдужим до того, про що розповідає. І його схвильованість передається учням.Необхідно також пов'язувати виклад навчального матеріалу з життям, з діяльністю учнівського колективу.
Отже, до найважливіших завдань формування національної самосвідомості учнів слід віднести: 

– глибоке і свідоме засвоєння знань, які дають українознавчі
дисципліни, і в першу чергу, історія України; 

– опанування національних і загальнолюдських цінностей; 

– формування позитивної самооцінки учнів, переконаності в тому, що 

людина – унікальна, неповторна особистість; 

– досягнення національної самоідентифікації кожним учнем, усвідомлення

приналежності його до українського народу; 

– виховання любові до України, рідної землі, малої батьківщини, народу; толерантного ставлення до всіх народів, що проживають на територіїнашої 

країни; 

– формування готовності до повсякденної роботи задля процвітання країни, зміцнення української держа

ви та готовності до її захисту.





Методика організації краєзнавчої 
роботи в школі 



Актуальність проблеми полягає в тому, що в контексті
національного і культурного відродження України особливої актуальності
набувають завдання вивчення історії рідного краю, залучення широких 

верств населення до пізнання величезної історико-культурної спадщини, 

зростання національної свідомості громадян, піднесенню їх духовності. 

Цілком очевидно, що без краєзнавства, без усвідомлення своєї історії та

 культури, свого минулого годі говорити про будь-які державотворчі 

процеси, про гідне місце незалежної України на терені світової історії та 

цивілізації.  

                               

Аналіз публікацій.

 Історико-краєзнавчий напрямок знайшов своє 

відображення в роботахряду методистів-істориків Б.Гавриліва, 

М.Ігнатенка, І.Майданця, Г.Рибалка,В.Серебрія , Я.Треф’яка та інших. 

Окремі методичні аспекти сучасного шкільного краєзнавства розробляли Є.М. Атласова, В.В. Бенедюк, В.П. Корнєєв, М.Ю.Костриця, М.П. Крачило, Л.І. Круглик, А.В. Лебедєв, О.М. Маринич, І.В.Мельничук, В.В. Обозний, А.Й. Сиротенко, К.Ф. Строєв, Т.БТетерський, Б.О. Чернов, П.Г. Шищенко, М.Т. Янко та інші.                                                                                                                                                              

Виклад основного матеріалу. Суть шкільного краєзнавства – полягає у
всебічному вивченні учнями з навчально-виховною метою території свого краю за різними джерелами, переважно на основі попередніх 

спостережень під керівництвом учителя. Навчальне краєзнавство має два завдання: всебічне вивчення своєї місцевості, накопичення різноманітного краєзнавчого матеріалу та створення умов для кращого сприйняття 

природних і суспільних явищ.                                                                  
Використання краєзнавчого матеріалу на уроках історії рідного краю є
одним з джерел збагачення учнів знаннями рідного краю, виховання 

любові до нього і формування громадських понять і навичок. Історичне 

краєзнавство в школі грає суттєву педагогічну роль в ідейно-політичному, естетичному вихованні учнів.[1]                                                                                                                                  
Шкільне краєзнавство включає в себе не тільки набуття учнями готових
знань на уроках або з навчальних посібників, але й самостійну роботу,
пошуково-дослідницьку діяльність під керівництвом учителя. Отже,

 особливістю краєзнавчої роботи є те, що вона ставить вчителів та учнів у положення дослідників. Тому обов'язковою її частиною є участь у 

пошуково – дослідницькій
діяльності як вчителя, так і учнів. При цьому переслідуються цілі: наукове
дослідження краєзнавчого об'єкта, залучення учнів до дослідницької діяльності і
використання зібраних матеріалів у навчально-виховному процесі. Дослідницький
метод виховує в учнів прагнення до самостійного пошуку та критичного ставлення
до зібраного матеріалу. [2, с.6 ]                                                                                            
Велику роль в активізації історично - краєзнавчої роботи на уроках
історії України в школах відіграють факультативні заняття, які передбачають не
лише класно - урочну організацію роботи, але і широку позашкільну діяльність.
[1]В їх основі лежить добровільний та глибокий інтерес учнів до краєзнавства, а
також самостійна діяльність. Краєзнавчі факультативи організовують тих
школярів, які прагнуть самостійно отримати знання про рідний край, поглиблено
вивчають документальні матеріали місцевих архівів, музеїв, наукову краєзнавчу
літературу, беруть участь в експедиціях.[3] Шкільні факультативи вдало
поєднують в собі форми і методи урочної і позаурочної роботи з краєзнавства.[1]
Розроблені програма і методичні рекомендації проведення факультативних занять з
краєзнавства включають в себе різноманітні форми і методи навчання,
зорієнтовані на поглиблене вивчення краєзнавчих об`єктів учнями. Серед них
визначальними є: методичні схеми і рекомендації вивчення краєзнавчих об`єктів;
екскурсії до краєзнавчого музею; тематичні розповіді екскурсовода і керівника
факультативу; навчально-практичні роботи, лабораторні (з документами, архівними
матеріалами з історії краю); зустрічі з ветеранами війни,
національно-визвольного руху українського народу; практикуми в місцевому
архіві; тематичні походи та експедиції; конференції з історії краю; організація
книжкових тематичних виставок і занять з бібліографії краю; робота з
краєзнавчими текстами; дидактичні ігри з краєзнавства; ярмарки народних пісень,
приказок, предметів побуту. [3]

Найбільш доступною й масовою формою вивчення рідного
краю є екскурсія, оскільки в ній переважають елементи живого споглядання. Усі
відомі екскурсії можна поділити на три групи: навчальні, краєзнавчі,
загальноосвітні. [4] Екскурсії допомагають створити правильне відображення
минулого, безпосередньо пов'язати з конкретними історичними речами,пам'ятниками;
конкретно, предметно та просто знайомлять з минулим рідного краю, його
історією, етнографією і побутом. Екскурсія включає три основні етапи :
підготовку вчителя і учнів, проведення і підсумки. Можна провести вступні
екскурсії, які передують вивченню навчального матеріалу на уроці, дають
уявлення про зміст нового розділу, курсу. Найбільш результативними є супровідні
екскурсії ( одно- і багатотемні), їх мета полягає в тому, що вони
конкретизують, поглиблено вивчають навчальний матеріал на базі речових і
писемних пам'яток. Ці екскурсії організовуються паралельно з вивченням
теоретичного матеріалу. Заключні екскурсії результативні за тих умов, коли їх
проводять після вивчення розділу програми з метою узагальнення та
систематизації теоретичних знань, поглиблення міжпредметних і
внутрішньопредметних зв'язків. [3] Вивчити та глибоко дослідити рідний край
лише під час екскурсій неможливо. Тому для ознайомлення з об’єктами,
розміщеними за межами населеного пункту, влаштовують так звані екскурсійні
поїздки. У далеких краєзнавчих екскурсіях з’являється чудова перспектива для
огляду тих об’єктів на основі яких складатиметься повніше й глибше уявлення про
рідний край та про Україну в цілому. [4]                                                                                                                                                                      На покращення ефективності краєзнавчої роботи у великій мірі впливає створенняфункціонування шкільних краєзнавчих музеїв і кімнат.                                                                     
                                                     Метою
створення і діяльності шкільного музею є сприяння розвитку комунікативних
компетенцій, навичок дослідницької роботи учнів, підтримки творчих здібностей
дітей, формуванню інтересу до вітчизняної культури та шанобливого ставлення до
цінностей минулих поколінь.[5] Одним з основних завдань музею є виховання
патріотичної свідомості школярів. Як відомо, музей здійснює зв'язок часів. Він
дає нам унікальну можливість зробити своїми союзниками в організації навчально-виховного
процесу покоління тих, хто жив до нас, скористатися їхнім досвідом в галузі
науки, культури, освіти.[2] Стрижнем будь-якого музею є історія. Це може бути
історія родини, школи, окремого випускника, педагога. У кожному з таких
свідчень відбивається якась частинка історії. З таких фрагментів в кінцевому
підсумку складається історія людського суспільства.                                          Участь
дітей у пошуково-дослідницькій роботі, вивченні та описі музейних предметів,
створенні експозиції, проведення екскурсій, вечорів, конференцій сприяє
заповнення їхнього дозвілля. У процесі дослідницької діяльності учні опановують
різні прийоми і навички краєзнавчої та музейної діяльності, а в ході
краєзнавчих розвідок - основами багатьох наукових дисциплін, не передбачених
шкільною програмою. [5] В залежності від профільної тематики шкільного музею
діти знайомляться з основними поняттями та методиками генеалогії, археології,
джерелознавства, етнографії, музеєзнавства. При створенні краєзнавчих музеїв,
кімнат слід виходити з таких позицій як: відображення в шкільному музеї
типових, характерних для свого краю матеріалів; вибір профілю музею залежно від
потреб навчально — виховної роботи школи, реальних можливостей і умов
місцевості; врахування специфіки шкільного історико — краєзнавчого музею ( його
навчально — педагогічна спрямованість; активна пошуково — дослідницька робота
школярів під керівництвом учителів у позаурочний час щодо збирання і
систематизації матеріалів на основі занять краєзнавчого гуртка, екскурсій,
туристичних походів, зустрічей з місцевими старожилами); складання плану роботи
музею, тематичних і тематико — експозиційних планів; вивчення краєзнавчих
об'єктів, різноманітних пам'яток, дослідження історії села, міста, школи,
вулиці; складання колекцій, ескізів, оформлення експозицій; згуртування
експозиційного матеріалу у відділи, розділи відповідно до профіля музею;
наявність основного і допоміжного фондів, паспортизація експонатів та
інвентарної книги; спрямування діяльності музею щодо перетворення його в
координаційний центр усієї краєзнавчої роботи в школі; обрання ради музею на
основі анкетування активістів з краєзнавчої роботи школи. [3] Шкільні музеї
стають центром усієї краєзнавчої роботи і проводять результативну пошуково — дослідну
та освітньо — пізнавальну діяльність.


Висновки.

Організація краєзнавчої роботи в школі є обов'язковим
компонентом в системі поглиблення знань учнів про рідний край. Саме
краєзнавство є безцінною скарбницею збереження історичного досвіду 

багатьох поколінь, всього того найкращого, що витримало випробування 

часом в сфері матеріальної і духовної культури. Проведення краєзнавчої 

роботи включає різноманітні форми і методи позакласної роботи, які 

зорієнтовані на поглиблене вивчення краєзнавчих об'єктів учнями, що є 

важливим засобом для оновлення змісту шкільної історичної освіти.




Методичні рекомендації щодо вивчення    історії у 2015-2016 н.р.


Події євромайданної революції показали правильність послідовної і цілеспрямованої праці учительського загалу в ідеологічній та історіософській     сферах протягом останніх двох десятиліть. Ставка на формування нової української людини з ціннісними характеристиками громадянина Україна і європейця дали можливість врятувати Україну від повзучого процесу           денаціоналізації, втрати державної незалежності та відкочування в сферу  впливу іншої держави, яка реанімує неосталінізм.                                           Революційні зміни у листопаді 2013 – березні 2014 р. продемонстрували    готовність молодого покоління відстоювати національні цінності, українську державність, орієнтацію на фундаментальні орієнтири світової цивілізації супроти замшелих традицій совка, компартійної тиранії, рабської психології підданих.                                                                                                           Завдяки базовим цивілізаційним цінностям, які пропагувалися в тому     числі і українською шкільною історичною освітою, вдалося змінити ментальний код молодого покоління української нації, остаточно розмежувати   світ диктаторських цінностей євразійства і загальнолюдських цінностей    Європи. Події Майдану наочно переконливо довели, що національна модель викладання минулого зовсім не суперечить загальноцивілізаційним цінностям. Вона може і повинна доповнюватися ідеями особистої свободи людини, її права обирати своє майбутнє в незалежності від диктату держави. Вона засвідчила виховання української молодої людині в
ідеях толерантності і поваги до інших національних спільнот і релігійних
конфесій, бажання долучитися до сім’ї народів, які творять спільний
європейський дім.                                                                                                                                                  
Події, які пережив народ України упродовж 2013 – 2014 рр ще раз
засвідчили, що проголошена у 1991р. державна незалежність потребує постійного захисту і глибокого розуміння, оцінки того, що відбувається навколо нас. Всі ми вкотре переконуємося у зростанні ролі гуманітарного знання, складовою якого є шкільна історія та комплекс суспільних дисциплін,  що вивчається в сучасній загальноосвітній школі. Очевидним є факт, що в сучасних умовах суспільствознавча освіта виступає своєрідною                   серцевиною моральності, патріотичності, правової культури і поведінки,  формування честі і гідності у молодого покоління.


Історія


Вивчення історії в загальноосвітніх навчальних закладах розпочинається з пропедевтичного курсу «Вступ до історії України». Цей курс має сформу  вати у п’ятикласників загальне початкове уявлення про історію України як складову європейської історії, її розвиток, що має свої витоки, окремі періоди, видатних діячів. Останні суспільно-політичні події в Україні наочно  підтверджують, що у навчанні історії такий складник як «зміст» посідає не менш важливе значення, ніж система загальношкільних та предметних умінь і навичок (компетентностей). Звертаємо увагу на те, що Міністерство освіти і науки скасувало лист «Про використання
навчальної літератури» (№ 1/9-607 від 05 вересня 2013 року). Ліквідація
вищезгаданого припису дозволяє підійти до організації навчання у 5-му     класі на альтернативних засадах. Оскільки пропедевтичний курс історії є  самостійним курсом і не пов’язаний структурно з курсами історії, що вивчають з 6-го класу, навчання в 5-му класі може здійснюватися за такими      варіантами.                                                                                                                                                                                                
У 2015/2016 навчальному році на чисельні прохання вчителів країни          будуть чинними одночасно дві програми для учнів 5 класів. Це «Історія    України. Вступ до історії» (К., Перун. 2005) та «Історія України (Вступ до історії) (К.,Видавничий дім «Освіта». 2013). Відповідно вчителі, які працюватимуть за програмою 2005 р. можуть користуватись підручниками, що вийшли друком у 2010 році: «Вступ до історії України», автори Власов В., Данилевська О., та «Вступ до історії України», автор Мисан В. Вчителі,     які оберуть програму 2013 р. користуються відповідно підручниками, що  вийшли друком 2013 році: «Історія України (Вступ до історії), автора        Власова В., видавництво «Генеза» та авторів Пометун О., Костюк І.,         Малієнко Ю., видавництво «Освіта». Чинною для учнів 6
класів є програма «Інтегрований курс. («Всесвітня історія. Історія
України»,(Київ. Видавничий дім «Освіта». 2013).Учні 7 – 9 класів навчатимуться за програмою «Історія України. Всесвітня історія. 5–9 класи»,        К., Перун. 2005.
Для 10-11 класів академічного рівня та рівня стандарту чинними є              програми «Історія України. 10-11 класи» (52 години на рік, 1,5 години на  тиждень); для класів історичного профілю чинними є програми «Історія    України. 10-11 класи» (140 годин на рік, 4 години на тиждень),                    (К., Поліграфкнига. 2010).При цьому акцентуємо увагу на деяких змінах, що відбулись в програмі з історії України для 10 – 11 класів.– до теми       «Соціально-економічні перетворення в Радянській Україні (1929-1938рр.)» додається «Голодомор 1932- 1933 років – геноцид
українського народу»;– до теми « Україна в роки другої світової війни (1939—1945рр.). Велика Вітчизняна війна (1941—1945 рр.)» додається           «Проголошення Акту відновлення Української Держави 30 червня 1941р.»;– до теми «Україна в перші повоєнні роки 45 — початок 50-х рр.)»             додається «Національно-визвольний рух 1944 – 1954 рр.»– до теми «Україна в умовах політичної та економічної лібералізації суспільства (середина 50-х — середина 60-х рр.)» додається «Участь українців у повстаннях у     сталінських концтаборах 1953 – 1954 рр. ХХ з’їзд КПРС і початок лібералізації».Програму доповнено персоналіями Л.Лук’яненко, І.Кандиба,           А.Горська, В.Чорновіл, І.Дзюба та ін.Вивчаючи теми, пов’язані з                Голодомором, вчитель має керуватись Законом України «Про Голодомор
1932-1933 років в Україні» ( Відомості Верховної Ради України (ВВР),      2006, N 50, ст.504 ), де вказується на те, що «Голодомор визнається актом геноциду Українського народу як наслідок зумисних дій тоталітарного репресивного сталінського режиму, спрямованих на масове знищення частини українського та інших народів колишнього СРСР».                                        Для вивчення всесвітньої історії чинними є
програми «Всесвітня історія. 10 – 11 класи (рівень стандарту/академічний
рівень)» Програма розрахована на 35 годин на рік (1 година на тиждень).  Длякласів історичного профілю чинною є програма зі всесвітньої історії, що розрахована на 3 тижневі години (105 годин на рік), (К., Поліграфкнига2010 рік). Усі програми розміщені на офіційному сайті Міністерства та надруковані у фахових виданнях.              

 У структурі шкільної історичної освіти, що склалася за роки незалежностіу шостому класі традиційно викладається курс історії Стародавнього світущо є першим систематичним курсом історії у середній школі, на матеріалі якого починається формування основ системних історичних знань, ціннісних орієнтацій, особистісних переконань, у ширшому значенні — основ       гуманітарної культури учнів. Курс має інтегрований характер — давня
історія України вивчається як складова всесвітньої історії та охоплює         широкі хронологічні межі: від появи первісної людини до занепаду            Західної Римської імперії. Під час його вивчення в учнів має сформуватись розуміння цивілізаційної значущості стародавнього періоду в історії України, Європи та світу в цілому, античної цивілізації як основи для подальшого розвитку європейських суспільств.                                                                                                                   
У процесі планування уроків варто звернути увагу на те, що за новою
програмою у деяких темах подається нова послідовність вивчення навчального матеріалу та застосовується проблемно-тематичний принцип його побудови.
Матеріал курсу зосереджений навколо таких змістових ліній, як «людина-
природа», «людина — влада», «людина — світ уявлень та ідей». 

Учні 6 класу вперше ознайомлюються не лише із системним поглядом на 

час і простір як невід’ємними складовими історичного процесу, а й починають опановувати складні обов’язкові поняття: «влада», «держава»,              «релігія», «тип господарства»,«суспільний устрій», «культура»,                  «цивілізація» тощо, вміщеними у лівій колонці програми. 

Вчителю необхідно надавати учням можливість дізнаватися більше про
історичні факти, що визначають епоху, є основними, найсуттєвішими та    створюють узагальнену картину минулого, формувати у них розуміння      історичної хронології, причинно-наслідкових зв’язків, розуміння руху суспільства та історичного прогресу. Також за допомогою певних методичних прийомів варто виховувати в учнів належність до західної цивілізації, розуміння здобутків Стародавнього світу у створенні всесвітньої культури, зацікавити їх історичною спадщиною людства в цілому й України, зокрема, і підвести до усвідомлення того, що головні зразки культури перших цивілізацій продовжують жити самостійним життям у наступних епохах, і           лежать у підвалинах сучасної культури, літератури,
релігії, наукових знань сучасних народів світу. У 6 класі, порівняно із
пропедевтичним курсом історії 5 класу, зростають вимоги до рівня
загальноосвітньої підготовки учнів стосовно вмінь локалізувати історичні події у часі та просторі, використовувати підручник як джерело знань, 

застосовувати історичні поняття для пояснення минулого, висловлювати 

ставлення до діяльності зазначених історичних діячів, отримувати 

інформацію з адаптованих історичних джерел. Зміст практичних занять у 6 класі уможливлює розвиток предметних умінь, сприяє формуванню 

ключових елементів історичної компетентності відповідно до
вікових особливостей учнів. З метою реалізації вимог компетентнісного підходу у новій навчальній програмі з всесвітньої історії та історії України 

(6 клас) як окрему структурну складову також уведено спеціальні уроки – практичні заняття.
У відповідності до вікових можливостей учнів та історичного контексту,
практичні заняття мають сприяти відпрацюванню шестикласниками умінь і навичок 9 аналізу історичних джерел різного виду, розумінню учнями важливості таких категорій, як історичний час і простір, зміни і безперервність, причини і наслідки, значущість подій та процесів, культурна

 різноманітність.

 Практичні заняття дають учням можливість ознайомитися з різними 

інтерпретаціями подій історії Стародавнього світу, зрозуміти важливість    визначення власної позиції щодо запропонованих на уроці питань та її 

обґрунтування. Практичні заняття є не тільки способом вивчення нового

матеріалу на основі самостійного опрацювання шестикласниками 

історичних джерел, але й і важливим засобом формування
предметної компетентності учнів, тобто їх хронологічної, просторової,
інформаційної, логічно-мовленнєвої та аксіологічної компетенцій. 

Кожне із пропонованих практичних занять присвячується певній темі та 

передбачає переважно самостійну роботу учнів з допомогою вчителя над окремими питаннями теми з використанням різноманітних джерел знань (підручники, де вміщено тематичні історичні джерела – як текстові, так і візуальні, довідкові матеріали, запитання і завдання, Інтернет-ресурси, фонди музеїв, місцеві історичні пам’ятки, оглянуті учнями). Практичні заняття передбачають використання на уроці історичних документів, насамперед наведених у підручнику. Адже ці джерела історії сприяють конкретизації історичного матеріалу, наповнюють зміст картинністю, яскравістю, 

образністю.  Під час практичного заняття вчитель виступає як консультант у процесі самостійної роботи учнів, надаючи їм необхідну допомогу у відповідності до пізнавальних можливостей шестикласників. Матеріали до 

практичних занять та методичні рекомендації щодо організації пізнавальної діяльності учнів представлені у підручниках. Питання щодо порядку проведення практичних занять та оцінювання їх результатів залишається у компетенції учителя.                  

Уроки узагальнення до окремих розділів та урок узагальнення до курсу

 мають на меті допомогти учням систематизувати вивчене, відрефлексува

ти процес навчання і повернутись до найскладніших моментів теми, курсу, піднести розуміння навчального матеріалу на новий рівень, використати 

міжкурсові та міжпредметні зв’язки. Під час таких уроків акцент має бути також перенесений на вміння учнів. Кожна наступна тема
має відзначатися вищим рівнем сформованості вмінь.


Особливості
організації навчально-виховного процесу                                                                                               
Форми та методи навчання історії в 6 класі, а також зміст історичної
освіти повинні узгоджуватися з віковими особливостями учнів. 

Організовуючи роботу на уроках, учитель має віддавати перевагу 

розвивальним прийомам, уникати лекцій, конспектувань, рефератів та 

фронтальних зрізів знань. 


Принципове значення для організації навчання історії в 6 класі мають
активні та інтерактивні методи. Передумовою активного навчання є 

чергування різних форм діяльності учнів. Наприклад, працюючи з текстомучні можуть шукати відповідь на запитання, добирати коментарі до ілюстрацій, складати план, порівнювати текст з ілюстраціями та картами, 

знаходити нові слова та витлумачувати їх насамперед слідуючи 

інструкціям підручника. Обов’язковою умовою успішного навчання історії у шостому класі є різноманітна самостійна робота учнів. Обов’язковим також для дітей цієї вікової категорії є актуалізація знань і життєвих уявлень учнів, повторення та закріплення вивченого на уроці. Тож плануючи урок, треба обов’язково передбачити час на ці етапи, скориставшись відповідними завданнями підручника.


В основу підручників закладена ідея активного залучення учнів до 

пізнання історії Стародавнього світу на всіх етапах уроку, що сприятиме розумінню шестикласниками основних фактів цього періоду історії. Авторами передбачена робота з документами, що забезпечуватиме набуття 

учнями важливих первинних дослідницьких навичок роботи з доступними джерелами знань, зокрема, адаптованими уривками з історичних творів, 

ілюстраціями, картами тощо. 

Водночас висвітлення основних понять курсу, складних історичних явищ оптимально поєднує науковість і доступність.


У 6 класі історія України і всесвітня історія вивчаються як єдиний

 інтегрований курс. Тому в класному журналі для записів відводиться одна сторінка. Запис робиться таким чином: Історія України. Всесвітня історія. (Інтегрований курс). Відводити дві різні сторінки та виставляти окремо оцінки з історії України та всесвітньої історії недоцільно.


Важливим є використання у навчанні школярів картографічних посібників – атласів, контурних та настінних карт. Вони допомагають продемонструвати динаміку історичних подій, встановити зв’язок між географічним середовищем та місцем тієї чи іншої історичної події.


«Регламентована навчальною програмою година узагальнення                     тематичного оцінювання використовується для проведення або уроку         узагальнення і систематизації, або уроку контролю (і корекції) навчальних досягнень учнів. Урок узагальнення і систематизації або урок контролю (і корекції) проводяться із пропонуванням усних, письмових або комбінованих видів завдань. На правій сторінці журналу робиться відповідний до типу уроку запис: або «Урок узагальнення і систематизації із теми “_______”»або «Урок контролю і корекції навчальних досягнень учнів із теми “___”». На уроці узагальнення і систематизації пізнавальна діяльність учнів (усіх або вибірково) оцінюється на розсуд учителя.
На уроці контролю і корекції навчальних досягнень учнів оцінюється пізнавальна діяльність усіх присутніх шестикласників.Оцінка за урок контролю є визначальною під час виставлення бала за тему». Називаючи урок           тематичного оцінювання уроком контролю і корекції, вказуємо тип заняття, що відповідає загальноприйнятим у педагогіці підходам, має таке ж змістове наповнення тематичного оцінювання, але водночас не суперечить Інструкції.

Запис практичних занять здійснюється відповідно до формулювання у         програмах. Наприклад, «Практичне заняття. Міфи та релігія Стародав-     нього Єгипту».

Мета навчання історії в школі передбачає: «формувати в учнів самоідентичність та почуття власної гідності на основі осмислення соціального і морального досвіду минулих поколінь, розуміння історії і культури України в контексті загального історичного процесу». Для реалізації визначеної мети варто окрім традиційних засобів навчання (шкільних підручників та посібників) використовувати комплекс сучасних джерел, що містять наукову,   вивірену та апробовану інформацію, яка базується на базових принципах формування змісту шкільної історії.

Інформуємо також,що міністерство рекомендує серед інших курсів            вивчати курс за вибором «Культура добросусідства» (автори Араджионі М.А., Смірнов О.К.), що сприяє поглибленню знань учнів з питань   багато- культурності, історії, географії, культури та традицій народів рідного краюКурс має позитивний вплив на розвиток міжкультурної освіти, виховної    роботи, профілактику ксенофобії й зниження конфліктного потенціалу в     освітньому середовищі.






Використання сучасних педагогічних технологій та інноваційних методів
навчання на уроках історії, права                     та в позакласній роботі

«Треба такперебудувати навчально-виховний процес,щоб учні не були

пасивними об’єктами його; щоб вони брали активну участь

в ньому під керівництвом педагога».
Г. Ващенко



^ Актуальність досвіду. Сучасна освіта має готувати людину, котра здатна
жити в надзвичайно глобалізованому і динамічно змінному світі, сприймати його змінність як суттєву складову власного способу життя. На етапі переходу до
постіндустріального суспільства, економіка якого базуватиметься на
інформаційних технологіях, стає очевидним необхідність докорінної зміни
освітньої парадигми. Використання сучасних педагогічних технологій та інноваційних
методів навчання забезпечує формування всебічно розвиненої, творчої,
самостійної, самодостатньої особистості, здатної використовувати здобуті знання
для конкурентноспроможної діяльності в будь-якій сфері суспільного життя, тбто
для інноваційного розвитку суспільства. 

Освітня інноваційна діяльність  способом досягнення ефективнішого розвитку нашого суспільства, його адаптації та входження до числа розвинених країн світу.

^ Основна ідея
досвіду. Навчально-виховний процес має розгортатися на ниві найновіших
досягнень сучасної науки, культури і соціальної практики, бути випереджувальним
і формувати нову творчу особистість. 

Використання в навчально-виховному процесі
інноваційних технологій – важлива умова для створення сучасного навчального
простору для школярів. 

^ Обгрунтування
досвіду. Здійснюючи інноваційну діяльність на уроках історії та правознавства,
керуюсь основними засадами педагогіки співпраці (автори – В.Ф.Шаталов,
С.М.Лисенкова, Ш.А.Амонашвілі, М.П.Щетинін), особистісно-орієнтованого (автори
– О. Савченко, С. Подмазін), колективного (автори –Л. Качина, Н. Бібік) та
життєвотворчого навчання (автор І. Єрмаков).

Шляхи реалізації
науково-методичної проблеми:

 Використання мультимедійних технологій на
уроках історії та правознавства

 Застосування ігрових технологій навчання

 Використання проектних технологій на уроках
історії, правознавства та в позакласній роботі

^ Використання
мультимедійних технологій на урокахісторії таправознавства

 На сьогоднішній день під мультимедійними
технологіями розуміється сукупність методів, прийомів і програмно-педагогічних
засобів для реалізації навчально-виховної мети предмета, розв’язання окремих
дидактичних та виховних завдань. Це така модель навчання, в якій запланований
результат передбачає реалізацію визначеної мети навчально-методичного комплексу
з використанням аудіовізуальних засобів та програмного забезпечення.

 Досить часто у шкільній практиці виклад нового
програмового матеріалу здійснюється через лекцію вчителя та пасивне слухання
школярів. Але ця застаріла форма навчання вже неефективна, адже, за
підрахунками вчених, дає лише 5% засвоєння від повного обсягу отриманої
інформації. Обсяг запам’ятовування школярами нового навчального матеріалу підчас лекції учителя збільшиться до 30% за умов застосування аудіовізуальних

методів.
 . 

Відеофрагменти, комп’ютерні презентації, якими супроводжую свої лекції,
унаочнюють та роблять розповідь більш емоційно забарвленою; історична подія або постать стає ближчою, зрозумілішою для сучасних учнів. Використання аудіовізуальних засобів при вивченні нового матеріалу на уроках історії та правознавства значно активізує пізнавальну діяльність школярів, сприяє формуванню стійкого інтересу до предмету, допомагає розвинути в школярів просторову уяву про події минулого, здійснювати цікаві подорожі в часі, аналізувати правові ситуації. 

 Приміром, на уроках-презентаціях,
присвячених органам державної влади України, завдяки засобам мультимедіа стало
можливим продемонструвати широкий спектр наочності у вигляді слайдів (програма Power Point): фотографії депутатів,
лідерів політичних партій України, кандидатів на посаду президента України,
фрагментів інформаційно-аналітичних програм (ТСН, «Шустер-лайф», «Вікна»). 

^ Створення
учнівських комп’ютерних продуктів

 Постійно залучаю учнів до самостійного пошуку інформації та створення власних комп’ютерних продуктів. Для того, щоб за темою підготувати невеличку презентацію (в програмі Power Point), дібрати до неї ілюстративний, текстовий матеріал, продумати дизайн майбутньої презентації, учневі необхідно звернутися не до одного джерела, відібрати потрібну інформацію, лаконічно розмістити її на слайді та естетично оформити. Звісно, школярам цікаво супроводжувати свою розповідь власною презентацією, почути відгук про неї своїх однокласників. 

^ Метод «Форум театру» 

 Учні інсценізують конкретну проблемну ситуацію
(порушення прав людини, дитини і т. д). Основна ідея - участь школярів в
побудові кращого майбутнього. Мета – пояснити школярам, що в більшості випадків покращення їхнього життя та соціальної ситуації в країні залежить від них самих. Технологія надає глядачам можливість знаходити разом з акторами
альтернативне вирішення проблеми, таким чином набуваючи досвіду виявлення
особистої ініціативи. Інсценізація будується таким чином, що на піці конфлікту глядачі мають можливість замінити одну з ролей, змінюючи ситуацію пригнічення. 

^ Метод «Обери позицію»

 Пропонується проблемне питання, дві протилежні думки щодо його розв’язання і три позиції: “так», «ні», «не знаю, не визначив власної позиції». Учні обирають певну позицію, формують три групи, обговорюють правильність своєї думки. Хтось із учнів від кожної групи аргументують свої позиції, після чого відбувається колективне обговорення та розв’язання проблеми.

^ Прийом
«Коментатор»

 Учням пропонується відтворити та прокоментувати зміст переглянутого відеосюжету. Вчитель може зупинити коментар одного учня та запропонувати іншому продовжити. 

Ігрові технології навчання.                                                                                                                             У педагогічній енциклопедії читаємо: «Гра – засіб фізичного, розумового та морального виховання дітей». На практиці в системі активного навчання використовуються такі моделі навчальної гри: імітаційні, операційні, рольові, сюжетні, ділові, ігри-змагання.

 На уроках правознавства використовую
найчастіше рольові та сюжетні ігри, в яких імітується діяльність організацій, подій, конкретна робота людей (журналістів, політиків, юристів ін.), певна
обстановка. У рольових іграх відпрацьовується тактика поведінки, дій, виконання функцій. Між учасниками розподіляються ролі з обов’язковим змістом відповідно до проблемної ситуації. 

^ Використання проектних технологій  на уроках історії,
               правознавства та в позакласній роботі.

 Використання методу проектів на уроках та в
позакласній роботі з історії та права забезпечує виховання і розвиток
життєлюбної талановитої особистості, готової до творчої діяльності і моральноїповедінки, здатної будувати відносини з іншими людьми, природою, суспільством і разом з тим творити себе самого. Школярі, залучені до участі у проектах, вчаться використовувати знання як інструмент для розв'язання життєвих проблем; цілеспрямовано використовувати свій потенціал як для самореалізації у
професійному й особистісному плані, так і в інтересах суспільства, держави;
генерувати нові ідеї, приймати нестандартні рішення й нести за них
відповідальність. Метод проектів дозволяє забезпечити здобуття школярами
ключових компетентностей, необхідних для самостійного життя, виконання
професійних та соціальних функцій.  У основу проектного навчання закладено
співробітництво і продуктивне спілкування учнів, спрямоване на спільне
розв’язання проблем, формування здібностей виділяти важливе, ставити цілі,
планувати діяльність, розподіляти функції, критично міркувати, досягати
значимих результатів.  Важливою рисою проектного підходу є гуманізм, увага та повага до особистості учня, позитивний запал, спрямований не лише на навчання, а й на розвиток особистості учня.

 Метод проектів базується на наступних моментах:

 розвиток пізнавальних, творчих навичок учнів, критичного мислення, вмінь самостійно шукати інформацію;

 самостійної діяльності учнів: індивідуальної,
парної, групової, яку учні виконують протягом певного часу;

 розв’язування певної значущої для учнів проблеми, яке б моделювало діяльність спеціалістів конкретної предметної галузі;

 подання підсумків проектів, що реалізується, в реальному вигляді, формі (звіт, web-сайт, доповідь, альманах, презентація, книга тощо). Ці результати повинні мати конкретну форму й бути готовими до застосування на практиці;

 співробітництво учнів між собою і вчителем (“педагогіка співробітництва”).



Використана література:



 1.  Короткова М.В. Проведення ігор і дискусій на уроці історії .- М.: Владос-Прес, 2001                         3.
2. Баранова С.П. Педагогіка .- М.: Просвещение, 1976                 

                                                                4.
3. Сухомлинський В.А.  Серце віддаю дітям .-
К..: Радянська школа, 1972                                                    4. Богін В.Г. Нові технології: можливості і результати .- М.: Педагогіка,2

002 





Чорна В.І.

Апробація методики розвитку критичного 



мислення та дидактичні прийоми активного

 навчання на уроках історії



Сучасне українське суспільство розвивається надзвичайно динамічно. Кожне нове покоління учнів, яке приходить до школи є особливим і характеризується певними психолого –фізіологічними «новаторствами», такими як гіперактивність, низька лабільність,тривожність з однієї сторони та інформаційна мобільність, бажання новизни та нестандартності з іншої. Коректне стримування перших та професійне використання других під час навчального процесу дозволить зробити вивчення будь-якого предмету більш цікавим та результативним.

Тож, відповідно, до динаміки розвитку «юного» соціуму необхідно пристосовуватись українській освіті. Виклики, які ставить перед сучасними педагогами навчальний процес,зумовлені співвідношенням якості освітніх послуг та результативністю навчання.
Саме це і спонукало мене шукати, апробувати, адаптувати та застосовувати
педагогічні інновації.

Інновація – це
предмет особливої діяльності педагога, який бажає не просто новизни змісту, а якісно нових результатів. Інноваційна діяльність спрямована на зміну, оновлення традиційного, впровадження нового.

До пошуку інноваційних методів, прийомів навчання мене стимулювали кілька проблем, з якими я зіткнулася в процесі педагогічної діяльності: як поєднати

лабільність сучасних дітей із процесом навчання, щоб він мав двосторонню
результативність;

як підвищити самомотивацію навчальної діяльності учнів, спрямувавши її на досягнення результату;

як співвіднести виконання державних навчальних програм (даруйте за правду, але занадто перевантажених) із уже згадуваною лабільністю – здатністю дитини до навчання;

як досягти того, щоб підручник із нудної книги для читання став джерелом
цікавої інтелектуальної інформації, яка в результаті використання вчителем
дидактичних методів та прийомів буде базисом для формування навчальних
компетенцій учнів.

Вважаю, доцільно наголосити, що каталізатором урізноманітнення та оновлення
моєї педагогічної практики стала специфіка навчальних суспільствознавчих
дисциплін, яка сьогодні вимагає вироблення особливих підходів до викладання. Ці особливі підходи, на мою думку, повинні базуватись на таких
принципах як історична та соціальна толерантність, об’єктивність,
багатоперспективність та багатовимірність. Лише тоді шкільна історична освіта виконає основне завдання – сформує не одноманітний «обивательський» тип
мислення, який, до речі, переважає в українському суспільстві, а новий, якому будуть притаманні такі ознаки як аналітичність, критичність, глибина, об’єктивність та незалежність. 

Як свідчать дослідження, переважна більшість школярів не володіє такими логічними операціями мислення як синтез, аналіз, класифікація, узагальнення, порівняня.
Такий стан речей є загрозою для демократичних перспектив України, спричиняє
прийняття незважених рішень майбутніми громадянами, зменшує конкурентноспроможість України у світі. Отже, цілком природно, що саме педагоги мають потурбуватися про те, як підготувати майбутніх громадян до відповідального сприйняття дійсності.

Суспільні дисципліни в школі – це ті навчальні предмети, які покликані не просто поповнити пам'ять учнів історичними подіями, фактами, юридичними чи
філософськими поняттями. Першочерговим завданням є «вирощування» мислячої
людини, яка здатна робити логічні висновки, приймати обґрунтовані рішення,
давати оцінку позитивних і негативних рис як отриманої інформації, так і самого процесу мислення, готової бачити проблему, а не ховатись від неї «під парту», і саме головне - вмотивовано шукати шляхи для її розв’язання та нести
відповідальність за наслідки.

Відомий філософ першої половини ХІХ ст. Генрі Бокль писав: «Істинне знання заключається не в знайомстві з фактами, яке робить людину педантом, а у використанні фактів, що робить людину філософом…». Критичне мислення культивує у дитячому мозку паростки інтелектуальної обробки інформації, яка проявляється в оцінці подій, явищ, фактів на противагу сліпому заучуванню. Важливо те, що ця оцінка повинна бути «власною», особистою, індивідуальною. І не потрібно учнів зупиняти нав’язуванням стандартів, необхідно лише стимулювати їхнє мислення на доведення, аргументування правильності своєї позиції. Такий підхід до навчання є життєво необхідним при вивченні суспільних дисциплін, зміст яких наповнений величезною кількістю контроверзійних питань, складних з точки зору морально-етичних, національних, релігійних аспектів.

Існує мудре латинське прислів’я «Доки вчимо – вчимося». Бажання навчити, навчити мислити критично та компетентно підштовхнуло мене до пошуку педагогічних інновацій саме в цьому напрямку.

У 2007 році мені до рук потрапив методичний посібник авторського колективу А. Кроуфорда, В. Саула, С. Метьюз, Д. Макінстера «Технології розвитку критичного мислення учнів», який практичні матеріали із проблем запровадження методів і прийомів розвитку критичного мислення. Теоретичне опрацювання та практичне застосування на уроках, привело до висновку, що для більшої результативності необхідна дидактична адаптація до української моделі освіти. Адаптоване впровадження технології розвитку критичного мислення на сучасному уроці історії стало можливим завдяки науковим та методичним розробкам О. Пометун.

Використовуючи досвід згаданих вище науковців-педагогів, я розпочала
апробацію методів та прийомів розвитку критичного мислення, змінюючи та
оновлюючи їх, доповнюючи власними ідеями, пристосовуючи до навчального
середовища, в якому працювала. Результати педагогічної діяльності узагальнила у методичному посібнику «Історія України. 11 клас. Розробки уроків».

Впровадження методики розвитку критичного мислення здійснювала послідовно,
враховуючи вікові, психологічні особливості та інтелектуальні здібності учнів. Відомо, що мислення – це процес обробки інформації, який потребує
розвитку певних навичок у дітей, тому першочерговим завданням бачила навчити
дітей використовувати свій інтелект – мислити продуктивно.

Методи і прийоми, які формують продуктивне критичне мислення почала використовувати фрагментарно з 5-6- го класу, включаючи їх в різні етапи уроку. Це давало можливість продіагностувати рівень розвитку мислительних операцій та будувати перспективні дидактичні завдання, які були б посильні для дітей.

Вважаю за доцільне, коротко зупинитись на структурі уроку, побудованого за методикою розвитку критичного мислення. За рекомендаціями О. Пометун він повинен складатися з трьох етапів:

вступної частини уроку, яка спрямована на актуалізацію та мотивацію навчальної діяльності учнів;

основної частини уроку, під час якої відбувається процес сприйняття та осмислення нового;

підсумкової частини уроку (рефлексії), яка повинна забезпечити узагальнення
та оцінку отриманої інформації.

Описовий зміст етапів уроку нагадує відомі всім етапи звичайного уроку. Та
їх смислове наповнення дещо різне: всі три етапи уроку за методикою критичного мислення побудовані на активному навчанні, де учитель – фасалітатор, а учні – суб’єкти, які самостійно здійснюють процес пізнання.

Саме ідея суб’єкт – суб’єктного навчання привабила мене в технології розвитку критичного мислення.
Такий тип навчання підвищує само мотивацію учнів не тільки під час роботи на
уроці, а й при підготовці домашніх завдань. Історія, на жаль, продовжує
залишатися навчальною дисципліною, яка продовжує нав’язувати стереотипи на
зразок «наші» - «вороги», «тільки така думка є правильною», «ви ще замалі, щоб це зрозуміти» і т. д. Активне навчання на уроці історії виключає можливість стандартизації історичних явищ чи подій, а тому не всі вчителі психологічно готові працювати з даною інноваційною технологією.

Звичайно, впровадження цілісної структури уроку за методикою розвитку критичного мислення вважаю доцільним у старшій школі, коли в учнів впродовж навчання у 7-9 класах сформувались навички активної самостійної роботи. З власного досвіду можу констатувати, що діти 7 класу складно «впишуться» в структуру такого уроку через недостатньо швидку техніку вдумливого читання, якість сприйняття прочитаного та розсіювання уваги. Тому у 7-9-х класах я застосовую елементи технології розвитку критичного мислення, використовуючи принцип еволюційного ускладнення (від методів та прийомів, що вимагають простих, можливо ігрових інтелектуальних дій до складних).

Для прикладу хочу зупинитись на особливостях використання ряду інноваційних методів розвитку критичного мислення на уроках історії України в 11 класі.

Новітня історія нашої держави насичена суперечливими, контроверзійними подіями, які вимагають толерантного, об’єктивного аналізу. Але саме в цій царині ми, педагоги, стикаємося із стереотипами або власноруч намагаємося їх створити. Доволі часто автори сучасних підручників з історії не пропонують різностороннього інформаційного наповнення, а якщо воно й присутнє, очевидні перекоси в певний бік. На мою думку, актуальність впровадження інноваційних методів та прийомів при викладанні історії у старшій школі є закономірністю, яка приведе до осучаснення змісту української історичної освіти, наблизить його до світових тенденцій.

Вважаю, що в основі формування критичного історичного мислення лежить принцип багатоперспективності. Багатоперспективність при вивченні історії – це доволі новий методологічний принцип, який ще не прослідковується явно в українській історичній освіті. Його зміст передбачає формування постмодерного погляду на історію, коли ставиться під сумнів звичне, традиційне для історичної науки розуміння історичної істини.

Для того, щоб вибудувати в учнів даний новітній погляд на історію, я думаю,
необхідно спиратись на багатовимірність історичних подій, розглядаючи їх як
мінімум з двох різних точок зору.

Впевнена, що досягнути розуміння історичної багатовимірності старшокласниками можливо лише шляхом використання на уроках роботи з історичними джерелами, які є біполярними за змістом. 

Зазвичай, при вивченні «болючих» історичних тем, я використовую прийом «Подвійний погляд».
Суть прийому: учні отримують два тексти історичних джерел, які представляють
кардинально протилежні погляди на певні історичні події. Аналіз змісту джерел відбувається почергово, а результати роботи заносяться до таблиці. Запитання для аналізу можна скласти спільно з учнями.

Приклад таблиці:

Запитання для аналізу         

Джерело 1  




Джерело 2




Хто є автором джерела?    




Як автор ставиться до описуваних подій?  

Які аргументи використовує автор для доведення своєї точки зору?        

Про що свідчать факти, наведені в джерелі?           

Який висновок можна зробити після аналізу джерела? Чи викликає воно у вас довіру?                

Прийом «Подвійний погляд» стимулюватиме учнів аналізувати і робити висновки осмислено, шукати точки дотику та протистояння, співставляти нову інформацію з раніше засвоєною.
Найголовніше те, що не потрібно змушувати дітей «шукати правду», адже в історії вона доволі відносна. Необхідно, щоб вони зрозуміли суть історичного процесу, визначили об’єктивні та суб’єктивні фактори, які зумовили виникнення історичних подій, описаних в джерелах.

Такий підхід до роботи з історичними джерелами культивує розвиток історичного критичного мислення в учнів, проявляється у прагненні самостійно формувати власну точку зору щодо будь-якої інформації.

На початку даної статті я зазначала, що одним із стимулів до пошуку інноваційних методів навчання було прагнення перетворити шкільний підручник із «нудної книги для читання» у «книгу для навчання». Дійсно, щоб ми не говорили, підручник є державним орієнтиром, базисом, фундаментом будь-яких знань. На жаль, наші діти так не вважають (до речі, мають рацію) і нарікають на те, що параграфи великі, «сухо» написані, дуже «розумні» і т. п. Тому для мене стало важливим завданням оновлення прийомів роботи з інформаційним матеріалом підручника так, щоб учні легко і результативно з ним працювали. З цією метою я використовую прийом «Позначка в тексті». Він дозволяє здійснити таке собі «згортання» інформації.
Суть прийому: перед читанням тексту діти отримують завдання виділити найбільш важливу інформацію в тексті, позначивши її певними значками чи буквами на берегах тексту. Потім пропоную учням переглянути речення, де вони поставили позначки так, щоб могли коротко відтворити зміст. 

Приклад «позначок» для роботи з текстом:

Н. – важлива назва;

Д. – важлива дата;

!– важлива інформація;

!! – дуже важлива інформація.

Прийом «Позначка в тексті» навчає дітей швидко, відповідно до пізнавальної мети опрацьовуватиінформаційні тексти та виконувати аналітично-синтетичні операції з ними.
Вироблення цих навичок у школярів є основою для використання наступного
прийому, який називається «Коментована таблиця».

Суть прийому:



учитель розподіляє текст на змістові частини;

перед початком роботи над кожною частиною учитель ставить пізнавальне завдання;

учні опрацьовують визначений текст у підручнику та заповнюють таблицю у процесі колективної співпраці. 

Наприклад: Цільове завдання   

Коментарі   

Питання для спільної співпраці




Які зміни в партії провів М.Хрущов?             

1. Переміщував за власним бажанням партійних чиновників.

2. Наполіг на внесення до партійного статуту пункту про оновлення партійних структур.

3.Такі зміни не подобалися партійним чиновникам.

4.Використавши прорахунки М.Хрущова, партійна номенклатура організувала змову.                

Кого називали «партійна номенклатура»?

Які функції вона виконувала в системі влади?                                                                    Описаний прийом дозволяє не лише покроково проаналізувати інформаційний текст, а й обміркувати, осмислити його, знайти моменти, які викликають додаткові запитання, стимулюють пошук відповіді. 

В даній статті я зупинилась на тих прийомах вивчення історії, які, на мою думку, є оптимальними та посильними для впровадження у навчальний процес, так як вони поєднують традиційну дидактику з внесенням інновацій. Хочу наголосити, що прийоми «Подвійний погляд», «Позначка в тексті» та «Коментована таблиця» мають фундаментом традиційні дидактичні підходи, які зазнали оновлення, своєрідної інтелектуальної інтенсифікації і спрямовані не просто на активізацію мислення дітей, а на кінцевий «інтелектуальний продукт».

Згадані прийоми я використовує переважно на етапі основної частини уроку, хоча інколи діти працюють за ними завершуючи чи виконуючи домашнє завдання. 

Звичайно, виникає запитання, як прослідкувати, наскільки результативним є впровадження даних інноваційних прийомів. Я переконана, що ні в якому разі не можна чекати високих результатів відразу. Це пояснюється кількома важливими чинниками:                                                                  необхідністю часу, щоб переорієнтувати учнів із пасивного навчання на активне;

тривалою перебудовою формату мислення – від репродуктивного до творчого, критичного, незалежного, самостійного та глибокого;

відсутністю чіткої освітньої парадигми в цьому напрямку, яка б еволюційно вибудовувалась у навчальних програмах та підручниках.

Працюючи за технологією розвитку критичного мислення, перші реальні результати я відзначила на третьому році навчання. Ця результативність була важлива для мене не підвищенням рівня навчальних досягнень учнів (а воно присутнє), а продуктивністю процесу мислення, яке проявляється у думках та судженнях дітей і не завжди прослідковується в отриманих балах.

Чотири роки роботи над формуванням елементів критичного мислення підтвердили, що дидактичні методи та прийоми даної технології вітаються учнями. Процес навчання стає цікавішим, тому що вимагає розумової активності, мисленнєвої динамічності, створює умови для ситуативного моделювання, які ефективно живлять ростучий інтелект.

Відомий французький письменник Франсуа де Ларошфуко якось висловився про особливості людського розуму: «…ознака великого розуму – сказати багато в небагатьох словах; ознака обмеженості розуму – говорити багато і нічого не сказати.» На мою думку, практична доцільність технології критичного мислення та її елементів розкривається у кінцевому результаті - навчити учнів висловлювати свою точку зору чітко, незалежно, розумно, «сказавши багато в небагатьох словах».