Краєзнавчі матеріали

Народна освіта.

Розвиток освіти в Ободівці розпочався з 1877 року, коли було відкрито однокласне училище Міністерства освіти.

       На 2008 рік в селі працює три загальноосвітні школи , в яких навчається 643 учні  І- XІ класів. Працює допоміжна школа . Крім цього є дитячо –юнацька спортивна школа та дитяча музична школа. В загальноосвітніх школах працює 87 учителів. Більшість вчителів загальноосвітніх шкіл – спеціалісти вищої та першої кваліфікаційних категорій.

      Дві школи І –ІІІ ступенів відзначали ювілей своєї діяльності – Ободівська – 130 річний , і Новоободівська – 109 річний в нових типових приміщеннях.

  Таблиця по кількості учнів 70-90 рр.XXст. і 2007р.

Назва школи	Дата і к-сть учнів	Дата і к-сть учнів	Дата і к-сть учнів
	5 вересня 1970 рік	5 вересня 1989 рік	5 вересня 2007 рік
Ободівська І-ІІІ ступенів	525	258	202
Новоободівська І-ІІІ ступенів	470	372	360
Ободівська школа-інтернат	425	237	100
Ободівська І-ІІ ступенів	461	217	81

Завдяки наполегливій творчій праці вчителів учні отримують ґрунтовні знання з основних наук. за період роботи   середніх шкіл за відмінні успіхи у навчанні та зразкову поведінку 132 учні ( крім інтернату) нагороджені золотими  та срібними медалями.

          Наші випускники виросли патріотами рідного села. Своєю працею вони возвеличують , прославляють рідний край.

 В даний час за останні 5 років (  2003 – 2007 ) у вищих учбових закладах навчається майже 200 наших випускників.

          Діти – майбутнє країни. Тому надіємось, що державні законодавчі і виконавчі органи влади надаватимуть всебічну допомогу школам.

   (вчитель історії Ободівської СЗШ Девятко О.В.)

 Історія Ободівської СЗШ І-ІІІ ст.

В Київському Архіві , в документах «Дело управления Киевского учебного округа» є такий запис, що  «в селі Ободівці 17 –го липня 1875 року було відкрито однокласне народне училище» .

        В церковній парафіальній історії від 1901 року говориться , що в селі Ободівці в 1897 році була відкрита школа грамоти для хлопчиків та училище Міністерства освіти , в яких навчалися 2-3 десятки дітей найбільш заможних ободівських селян і робітників. На освіту відпускалися  мізерні кошти . На кінець століття письменних було лише 28 % всього населення. Навчались письму по церковнословянському алфавіту: аз, буки, веди, глаголь, добро , еже, живіЬте, зело, Иван Иванович кланяется Ленушке, Машеньке,Настасеньке и тд.

Серед предметів були: «Закон божий Ветхого завета», «Закон   божий Нового завета» ,церковна історія, церковний статут, катехізм, часослов.

  1900 році в Ободівці відкрили вищий учбовий заклад – класну школу. Приміщення було розташоване на території теперішньої перевалки. Школа була на утриманні Міністерства Освіти  Російської імперії. У 1912 році в Ободівській школі було 7 учителів,а школа знаходилась в найманому приміщенні громадянина Ключки Прокопа. Навчались тут І і ІІ групи. Учнів було 25 -30 . Люди називали цей філіал – «Корольова школа» (Ключка мав прізвисько «Король»). Школа мала назву – «Ободовское двухлетнее министерское училище» . Навчались тут 6 років.

У 1930 році в нашій школі введено загальне початкове навчання рідною мовою.

У 1935 році в Ободівці побудували одноповерхову школу з 8 – класними кімнатами . У цей час в школі навчались до 600 учнів, а  вчителів працювало 32. Велику роботу по ліквідації неписьменності і малописьменності серед населення проводили такі вчителі як  Белінський Степан Васильович, Белінська Марія Степанівна, Білаш Марія Олександрівна , Козік Гнат Ісакович, Бабенко Володимир Харитонович , Голубенко Павло Фокович, Воловщикова Ольга Олександрівна, Неміровський Федот Евсейович, Жуківський Саватій Федорович, Черниченко Іван Дем′янович , Дмитрик Лариса Іванівна, Дмитрик Антон Ілліч, Дмитрик Трифон Ілліч, Березніцька Яха Григорівна.

  Під час Великої Вітчизняної війни приміщення школи зайняли німецькі солдати, перетворили школу  в казарми , склади , та конюшні.  

    Після війни педколектив спільно з батьками і учням відбудували школу. У післявоєнні роки широкого розвитку набула середня освіта, було запроваджено загальнообов′язкове  семирічне навчання у містах ,селах , в тому числі і в Ободівці.

 У 60 –ті роки на базі Ободівської СШ  почала працювати вечірня школа, в 70 –х роках працює заочна школа.

   У 1991-1992 році в нашому селі введена в експлуатацію нова 3-х поверхова школа, розрахована на 464 учні.

    У 1997 році ми святкували 120 річчя з дня заснування школи.

   За період існування школи 68 учнів отримали золоті і срібні медалі.

Першим медалістом школи був Луцько Сергій Парамонович. Серед випускників школи багато видатних , заслужених людей нашої України. Це Розумович Ліліана Миколаївна, професор Київської академії с/г , Пентюк Олександр Олексійович, професор Вінницикого медуніверситету, Морозенко Мар′яна Яківна , професор , свого часу працювала в місті  Ленінграді, Немировський Василь Іванович,Оголенко Іван Семенович – кандидати с/г наук, Легун Марія Яківна  професор філологічних наук. Серед випускників нашої школи – три заслужені артисти України: Іщенко Андрій  Венедиктович, Коломієць Іван Іванович, Мельник Степан Федорович. Актором Одеського муздрамтеатру працює наш випускник Косенко Максим Валентинович.

Серед випускників нашої школи – Кучер Аркадій Терентійович – віце-адмірал Військово – Морського флоту та Криворучко Микола Борисович – генерал МВС. Нашу школу закінчили літератори-письменники: Гриб Кузьма Кіндратович , Черевичний Дмитро Степанович, Лісовський Казимир Степанович, Барбурас Марія Кирилівна.

Керівниками школи працювали: Заболотний Карпо Михайлович, Німеровський Федот Евсейович, Бабанко Володимир Харитонович , Голубенко Павло Фомич , Березницька Яха Григорівна, Жуківський Саватій Федорович, Трохимчук Кирило Сергійович , Трамбовецький Степан Федорович, Гриник Степан Афанасійович, Черниченко Іван Дем′янович , Татаренко Георгій Павлович , Пентюк Олексій Іванович, Корецький Григорій Павлович, Годован Тамара Павлівна, Бар′як Сергій Миколайович. Найдовше на цій посаді пропрацював Бар′як Сергій Миколайович, його директорський стаж становить 22 роки. З 2003 року директором школи працює Катренко Анатолій Васильович.

На даний час в школі навчаються 170учнів. Педагогічний колектив становить 26 учителів, 16 з них мають вищу і І кваліфікаційну категорію. Заступником по навчальній роботі є Бегеба Надія Іванівна, по виховній –Рибак Лариса Дмитрівна, педагог – організатор – Балухата Наталя Андріїївна. З 2003 по 2007 рік у вищих учбових закладах навчаються 72 учні нашої школи. З золотими  і срібними медалями школу закінчили: Патій М. А. – срібна (1952р.), Сіміна Е. -  срібна (1952р.), Гольбенберг А. - срібна (1953р.), Кривенька В.Г. - срібна (1953р.), Фельдман С.Я. – золота (1955р.), Фіщук Неоніла – золота (1954р.), Тишнюк Ванда – золота (1956р.), Шостак Фаїна - срібна (1956р.), Гольденберг С. – золота (1957р.), Тишнюк Галина – золота (1957р.), Костенко Н.Д. - золота (1957р.), Медвідь Л.І. – золота (1957р.), Бондаренко А. - срібна (1957р.), Сивак В.Д. – золота (1964р.), Барбурас М.К. – золота (1967р.), Стефанішина В. – золота (1968р.), Евтєєва Є.А. -  золота (1968р.), Урода А.Ф. - золота (1968р.), Редько В.Л. - золота (1968р.), Страшевська І. - золота (1970р.), Краснова В.С. - золота (1971р.), Єфремова Л.М. - золота (1972р.), Мироненко Г.В. - золота (1972р.), Погорелов В.В. - золота (1972р.), Пиріжок В.Л. – золота (1973р.), Бендаржевська А.К. - золота (1975р.), Звержанівська Л.М.- золота (1975р.), Васільєв А.П. - золота (1975р.), Фариняк С.П. - золота (1975р.), Андрусь В.В. - - золота (1976р.), Кватернюк С. - золота (1978р.), Гринчик О.В. - золота (1978р.), Корінь Н.М. - золота (1978р.), Солодкий С.М. - золота (1978р.), Горохленко Л. - золота (1978р.), Гудима  Т.В. - золота (1979р.),    Оголенко Н.К. - золота (1979р.), Барченко П.В. - золота (1980р.), Фариняк Л.П. - золота (1981р.), Бендаржевська Л.О. - золота (1981р.), Павчак Т.М. - золота (1981р.), Маковецька С. – срібна (1981р.), Солодкий В. - золота (1982р.), Кушнір М.С. - золота (1983р.), Юрчик О.М. - срібна (1989р.), Козоріз Л.І. - срібна (1989р.), Кушнір В.С. – золота (1990р.),  Марущак В. - срібна (1990р.), Олійник Л.В. - срібна (1990р.), Панасюк Є. - срібна (1992р.), Куриленко О. - золота (1996р.), Гуменюк Т. - срібна (1989р.), срібна (2000р.), Матроновський Ю.М. - золота (2001р.), Перевознюк В. - золота (2001р.), Франчук Т. - золота (2001р.), Хоменко Т. - золота (2002р.), Білик А. - золота (2002р.), Оріховська Т. – срібна (2002р.), Марущак О.М. - золота (2003р.), Загарій М. О. - золота (2003р.), Плахотна Ю.В. – срібна (2004р.), Загарій О.О. - золота (2005р.),  Франчук О.В. – золота (2006р.), Катренко А.А. - золота (2007р.), Гончар В.О. - срібна (2007р.), Марущак Н. М. – срібна (2007р.), Ніцевич В.Л. – срібна (2007р.).

Бажаними гостями в нашій школі є вчителі – ветерани, які нині на заслуженому відпочинку. Це Мазурик М.М.,  Осипенко Г.Ф., Осипенко В.П. Мельник В.Г., Красіловська Л.В., Галянт М.Д., Бар′як С.М. Бар′як М.В.,Дудник В.І., Мазурик Л.І., Швайдак Н.П., Сабатин Т.Д., Грабчак Т.В., Карпенко Л.Ф.,
Максимюк Г.І.

        1.    Історія села Ободівки .

 Село Ободівка лежить на берегах річки Берладинки, притоки Південного Бугу, на Волино-Подільській височині  в лісостеповій зоні . Берладинка ділить село на дві частини – північну і південну. Обласний центр знаходиться на відстані 136 км. З обласним і районним центром село зв’язане шосейною дорогою . До найближчої залізничної станції Тростянець – Подільський 12 км. Населення складає на 15.01.2014 року 3025 чоловік.

  Село існувало вже у 16 ст. під назвою Бадовка, а в 1569 році польський пан Ободівський замінив назву села на Ободівку.

В 1629 році це було велике містечко. З закінченням визвольної війни 1648-1654 роки Російський уряд  в  1654 році направив своїх представників в місто Ободівку Брацлавського воєводства  для приведення населення до присяги на вірність  Російської держави. Біля Ободівки 1654-1655 роках була розташована значна кількість татарських орд , напади яких почастішали після роз’єднання України  з Росією .  Населення оборонялось від татар з допомогою квадратного валу , розташованого за селом.

      В ІІ половині 17 ст .- на початку 18 ст. Правобережна Україна  дуже постраждала від воєн. Незважаючи на це, Ободівка у 1704 році була багатолюдна, в селі була церква .

    Головним заняттям населення було землеробство. Розвивалось ремісниче виробництво , особливою повагою користувалися ткалі.

   На саморобних верстатах вони ткали українські вовняні килими. В Південно-західній частині села жили гончарі, які виготовляли різний домашній посуд. Були в селі свої чинбарі та кушніри.

       В 18 ст. Ободівка належала панам Потоцьким , а пізніше панам Собанським , які  тільки  Ободівці володіли землею в розмірі більше 4 тис. десятин  і цукровим заводом. В селі зберігся палац пана, збудований у 1763 році  і реставрований у 1840 році. Життя пана було  розкішним .В його палаці були мармурові зали, навіть в конюшні підлога була вистелена кафелем.

  Маніфест 19 лютого 1861 року «Про скасування  кріпосного права»

Викликав зацікавленість селян Ободівки. Не визнаючи законоположень вони відмовлялись виконувати повинності на користь поміщика. Заворушення селян жорстоко карались урядом, в середі травня 1861 року  в Ольгопільський повіт , в тому числі Ободівку прибуло 2 батальйони солдат для придушення селянського руху , а 27 травня на екзекуцію в село прибув девізіон.

 Що ж одержали кріпаки Ободівки внаслідок реформи? Вони стали особисто вільними . але поміщик залишився як і раніше власником землі, частину якої він дав селянам за викуп . Середній розмір селянського наділу був мізерний, так як в селі було 1695 ревізьких душ. По інвентарному наділу земельна площа складала 3950 десятин. Отже поміщик недодав селянам 6 , 3 % землі.

    В результаті реформи 70 дворів городників були  обезземелені, а 160 тяглових дворів одержали 658 десятин.

      В березні 1917 року - в Ободівці проходила маніфестація в  зв’язку з поваленням царату. Організував її солдат Горанський О.В.. який повернувся з фронту. Селяни дізнались про повалення царської влади. Рубали панський ліс, захоплювали  реманент, тягло і землю. Для  боротьби з селянськими  виступами Ольгопільський повітовий комісар 18 жовтня 1917  просив прислати  козаків. Радянська влада дала селянам Ободівки безплатно понад 3 тис. га панської землі. Ревком створений в листопаді , розподілів між бідним селянством панський реманент і худобу. Головою ревкому обраний С.А. Юков , робітник  з  місцевого  сахарного  заводу . На  посаді голови  ревкому  Юкова   змінив  Гладкий Сидір , житель  села  Ободівки .   На селі розгорнулась діяльність по зміцненню радянської влади.

Але ця робота  була тимчасово припинена вторгненням  на Україну австро-німецьких військ В березні 1918 року Ободівка була окупована австрійськими військами. Серед австрійських солдат, під впливом більшовистської агітації   починається розпад . Солдати 19 австрійського полку в Ольгопільському повіті звільняють з тюрем   заарештованих. Селяни Ободівки разом з усім селянством повіту піднімаються на визвольну боротьбу проти окупантів. В  листопаді 1918 р. в селі відновлена Радянська влада. В кінці 1918 року  село зайняв загін Директорії. В лютому знову йшла боротьба за владу. В травні 1919 року в село вдерлася банда Зеленого, яка вчинила єврейський погром. Банда  Зеленого  організувалась  в  районі  Томашполя, з розрізнених дрібних петлюрівських банд, до них приєднувались неозброєні селяни , з метою поживитись з наслідків погрому . Там  вона  вчинила  погром , убила  37 чол. і  рухалась  в  сторону  Балти . 7 – 8 травня  озброєні  Зелені  і  беззбройне  населення  яке  вороже  було  настроєне  проти  рад. Влади  зайняло  містечко  Тростянець . Розграбували  містечкові  квартири , зібрали  біля  300 чол . в  синагогу – закидали  їх  там  гранатами – розстрілювали  крізь  вікна . 10  травня  бандити  учинили  такий  же  погром  і  убивства  євреїв  в  Ободівці . Зігнаних  на  майдан  біля  церкви,  більше  як 240 чол. - розстріляли . Частина  населення  перебрались  через  річку  Берладинку  в  село  Нову  Ободівку , там  їх  люди  переховували , деякі  з  них  врятувались .Частина населення левадами  пробралась в  Бершадь . Учинивши  погром ,  банда  продовжувала  шлях  на  Бершадь. В  ніч  на  12  травня  “зеленівці” зупинились в  сосновому  лісі  між  Ободівкою  і  Баланівкою . Всю  ніч  вони  палили  вогнища , пиячили  і  бились  між  собою . 18 травня Червона армія визволила село.

Влітку  1919 року  була  влада  Петлюри   потім  денікінців .

Весною 1920 року  село окупували було поляки і тільки в червні в селі відновив роботу ревком. Перед ним стояв ряд завдань: боротьба з бандами і зміцнення диктатури пролетаріату. В березні 1920 року на зборах сіл Ободівської волості  в селі створено волвиконком робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, а також волосну комісію для боротьби з дезертирством. Невдовзі після звільнення від білополяків , організовується комітет незаможних селян (комнезам), в який ввійшло 19 членів ,  у вересні  їх кількість зросла до 25. Головою волосного комнезаму було обрано Демуцького Матвія Кіндратовича, а 1920 році головою став Горанський О.В.

   Місцеві органи  влади велику увагу приділяли  культурному розвитку села. Так  в 1920 році в селі засновано робітничо-селянський клуб, де з лекціями виступали , комуністи села.  Місцевими силами ставили  вистави.. Населення села 1920 навесні становило  4698 чоловік. Впровадження в життя земельної і продовольчої політики партії проходило в умовах жорстокої боротьби.  «Куркулі» чинили шалений опір заходам Радянської влади. Так, в Ободівці, в 1921 р. «куркулі»  вбили  представника волвиконкому в комісії для боротьби з дезертирством

 Н.Д Кульчицького. Іншого активіста – голову КНС К.В. Сутику  вони жорстоко побили , від чого він помер.

   Завдання  Радянської  влади  у боротьбі  з  контрреволюцією  і  розрухою розглядалися  на  з′їзді  -  конференції  представників  Ободівської  волості  в  січні  1921 р . З’їздом  ухвалені  всі  дії  революційних  органів .

    При  активній  участі  ревкому  в 1921 р.  в  Ободів ці  були  створені  волпосівкоми  і сільпосівкоми  . Основна  їх  робота  визначена  з’їздом  представників  сільрад , комнезамів  і сільських  земельних  комісій  Ободівської  волості  від  12 лютого  1921р , це – землелаштування . Вони  слідкували  за  правильним  поділом  землі,  не  допускали  самовільного  захоплення  земель , допомагали  сім′ям  червоноармійцям . Базою ревкомів були озброєні партизанські загони, якими керувала Балтська територіальна партійна організація, керівником  був – Дьячишин Іван Кононович. В Ободівці існувала партизанська збройна група на чолі з Мазуриком  Петром (по  вуличному – Чорноморець). Секретарем  організації  був  Горанський  Володимир  Федорович . В Ямполі ,  селі Качківці партизанським загоном керував-Криворучко Ф Е. , в селі Серебрії  Могилів-Подільського району – керував Чабан І.М.. Згадані партизанські загони, успішно боролись з чужоземцями- інтервентами.

     На безпартійних  селянських  конференціях  Ободівської  волості  12 березня 1921 р , організовано  волкомнезам , а  2 квітня  волосну  робітничо – селянську  інспекцію . Не  зважаючи  на   не сприятливі умови  та  сильну  засуху , вони  на 17.11. 1921 р  здали 2861 пуд  хліба , 73 голови  великої  рогатої  худоби   та  інших  продуктів . А  в  листопаді  прийняли  участь  у  проведенні  тижня  допомоги  голодуючим  Поволжя . В 1922 р. в Ободівці  створена  партячейка .

         У 1922 році у листопаді-грудні, в Ободівці перебував 17 кавалерійський полк 2-го кавалерійського корпусу  Г .І  Котовського. Комдив сам уважно оглянув бувшу панську садибу і висловив думку про те, що тут можна організувати сільськогосподарську комуну . На його прохання до Уряду Української Радянської Соціалістичної Республіки, було прийнято рішення про створення в Ободівці бессарабської сільськогосподарської комуни у серпні 1924 року.

           Після смерті Котовського комуна стала називатися його ім’ям.

Першими комунарами  і безпосередніми організаторами комуни були Віктор Федорович Левицький ( перший голова комуни), Микола Олексійович Гажалов, Д .П . Максимов, А Дзиґа, О І Цапов, І Я Гунькою, І Гуменюк, В М. Харлампієв, Г Чорба та інші  - всього 26 чоловік.

         Господарство  комуни  створювалось  майже на  голому  місці . Котовський  з  перших  днів  організації  не  залишав  комуну  без  уваги , часто  їздив  в  Москву , Харків  в  справах  господарства  комуни . Роботою  комуни  цікавився М. Фрунзе , Г.Петровський . У  1927 р. сюди  приїжджав  К. Ворошилов . В 1925 році в будинках комунарів засяяли лампочки Ілліча. Тоді ж комуна отримала три трактори «Фордзон», згодом  отримали першу машину.

         Комунарам  вдалося  зробити  багатогалузеве  господарство . Поряд  з рільництвом  у  комуні  була  велика  молочно – тваринна  ферма  високопродуктивних  корів  симентальської  породи , фруктовий  сад  на  площі  50 га , пасіка  на  200  вуликів , макаронна  фабрика , повидлоробний  та  виноробний  цехи , млин , молокозавод , сушила  для  фруктів , Баланівський  ставок . Комунари  розводили  племінних  коней , мали  великі  плантації  винограду .

В  комуні  побували  Будьонний , Якір , Косіор , Фабріціус , Лев Кисіль .

Господарство  комуни  в  цілому  було  рентабельним , щорічно  з 1929 р. комуна  отримувала  250 – 350 тис. крб.. чистого  прибутку.

     Побудували  корівник , фабрику – кухню  на 1000 місць , селище  для  комунарів , запустили  електростанцію .

         Вміли  комунари  і  відпочивати . Ставили  спектаклі  в  клубі , щонеділі  влаштовували  ігри , танці , змагання . Була  своя  бібліотека , духовий  та  струнний  оркестри . Була  тут  ще  й  школа планеристів .

       Особливо  велику  увагу приділяли  вихованню  “комунят” . Діти ,  по  можливості , брали  участь  у  виробництві , допомагали  старшим  збирати  урожай , боролись  з  шкідниками   с/г культур . За  ними  буда  закріплена  кролеферма , 4 га дослідницького  поля .

         При  комуні  працювала  типографія  газети “Бессарабська  комуна ” .

Спочатку   місцеве  населення  не  квапилось  вступати  до  комуни . Згодом , від  безвиході , бідніші  селяни  приєднувались  до  комунарів . У  спогадах  членів  комуни  про  життя  комуни , червоною  лінією  проходять  почуття  гордості  за  власноруч  збудоване  велике  господарство , за  досягнення  як  на  трудові , так  і  на  культурно – освітній  ниві .Комуна придбала на початку 1926 року кіноустановку і клуб став центром культурної роботи на селі. Селяни слухали радіо, читали газети і журнали , дивились кінофільми. Самодіяльні артисти ставили п’єси , організовували естрадні концерти. Ободівчани в 1928 році з цікавістю дивились кінофільм «Бессарабська комуна».

          В 1926 році в селі, крім комуни, було організовано товариство по спільній обробці землі (СОЗ) , а весною 1929 року був організований перший колгосп.

        Колективізація селян супроводжувалась  в Ободівці масовими конфліктами між членами колективних господарств і одноосібниками. З метою знищення комуни заможні селяни підпалювали насіння для посіву, затруювали комунарські посіви, а весною 1925 року закрили заставки мостів греблі, що привело до її прориву і зіпсування млинів.

   Між тим в селі проходила і культурна революція. Восени 1926 року були організовані школи  по боротьбі з неписьменністю. А в 1930 році був відкритий вечірній робфак Кам′янець-Подільського інституту соціального виховання  з чотирирічним строком навчання. Проіснував він , до 1934 року – до організації в Ободівці середньої школи.

         У січні 1932 року в селу створена МТС в складі 17 тракторів та невеликої кількості простих збиральних машин. Це значно посилило допомогу держави колгоспам. У 1930 роках В Ободівці було 5 колгоспів: ім.. Котовського, ім.. Червоної Армії, ім.. Калініна, «Нова громада» , ім.. Кірова.

        Політбюро ЦККП(б) У   оголосило лютий ударним місяцем закінчення хлібозаготівель. До 1 березня 1932 року із 3793 колгоспів області , аванс видали лише 58 %, у 8 районах розрахунки з колгоспами і не починались. Тому колгоспники відмовлялись працювати, а весняна посівна кампанія наближалась. Коні -  основна тяглова сила – гинули. Тільки за грудень 1931- лютий 1932 року В Ободівському районі переробили на ковбасу та відправили в Київ 1000 коней. Не в кращому становищі знаходились і люди. Окремі колгоспи почали організовувати громадське харчування . Черпак супу і 200-400 грам хліба видавалися тільки працюючим. Як правило , батьки хліба не їли , а відносили дітям, тому працездатність падала.

   Архіви засвідчують, що в українських селах у першій половині 1932 року існували  не просто продовольчі труднощі, як про це говорилось в офіційних документах. А лютував справжній голод . Близько третини населення не мали ніяких засобів існування, майже 10% селян пухли з голоду. Якщо 1% загинув, то і тоді життя втратили соті тисяч подолян. Крім тих бід, що приносили народу рішення найважливіших і партійних державних установ, над селом зашаленів терор, арештовували, судили, кидали до в’язниць , розстрілювали , висилали за межі республіки  «злісних боржників перед державою» - голів колгоспів, рахівників , бригадирів, комірників та інших представників сільського активу.

          Незважаючи на найжорстокіші заходи, підняти рівень хлібозаготівлі так і не вдалося. Все зерно було вивезено і з колгоспів і з селянських комор. Голодували жителі села Ободівка , зі спогадів односельчан відомо що багато загинули від голоду, люди їли лободу, кропиву , листя, гнилу картоплю , трохи легше було тим, хто мав корову  чи займався ремеслом, або був в бригаді активістів, збирав  «залишки» продуктів, точніше  відбирав все.

     Тільки стали  люди  жити трохи краще  як трапилась страшна біда , 1941 року     без оголошення війни на нашу країну напали німецько-фашистські загарбники На фронт пішли сотні ободівчан.  Славний бойовий шлях від початку до кінця Великої Вітчизняної війни пройшли льотчик  захисник Ленінграду Григорій Гаврилович Черниченко, майор Василь Ісакович Сутика, полковник Юхим Костянтинович Легун, підполковник Петро Михайлович Западню та інші. Наприкінці липня 1941 року, наше село Ободівка було окуповане німецько-румунськими загарбниками. Велике лихо прийшло на нашу землю.

Захопивши село, окупан­ти почали встановлювати свою владу. Була створена претура на чолі з прето­ром. Вона розміщувалась в приміщенні колишнього пан­ського палацу. Поряд з претурою в двоповерховому будинку розташувалась жандармерія.

Виплата податків здій­снювалась не лише продук­тами, а й грішми. З груд­ня 1941 року були введені нові грошові одиниці — РККС — румунські марки (по курсу 10 радянських рублів за 1 марку).

Розпорядженням Ободівської районної претури від 8.04.1943 р. встановлювались такі види податків: «...с пахотной земли общин—18223 РККС, из них половина, деньгами и половина зер­ном: за усадебнне земли— 14750 РККС; школьного налога—2Г30О РККС; налог на полицию—5000 РККС; по содержанию пожарного обоза—3000 РККС; трудгуж—10500 РККС.

Кроме того, будут взыскиваться следующие налоги: на пастбище, паспортизация скота, поездки, за ви­дачу удостоверений и мет­рики, базарный сбор».

Із встановленням румун­ської влади колгоспи було перейменована в общини. Але тепер люди ходили на роботу примусово, як ка­жуть, з-під палиці.

Зв'язок з зовнішнім сві­том був поганий. Але вісті про події на фронтах до­ходили до села. Вони пе­редавались з уст в уста. Дізнаватись про новину можна було на базарі. Ли­ше треба було обережно поводитись, бо розмовляти на такі теми заборонялось.

І все ж, незважаючи на погрози окупантів, люди продовжували жити вірою в повернення нашої армії. Цього моменту чекали з нетерпінням. Багато труд­нощів, горя пережили наші односельчани в період оку­пації Ободівки. Тому, коли зустріли війська Червоної Армії, людській радості не було меж.

У липні 1941 року за передовими частинами ворога прийшли «організатори порядку»  пограбовані установи ., лікарня, школа. У травні 1943 року в село Ободівку прибув уповноважений ЦККП (б)Упо організації партизанського руху, колишній комунар Андрій Васильович Квашенко, з ним товариші Кондратьєв , Томашкевич(під кличкою Пушкін). 14 липня підпільники Луник, Козак , Єржиновський викрали в окупантів  радіоприймача і встановили його в лісі, а потім перенесли в штаб-квартиру  партизанської групи,  що була в квартирі М.Грабовика.Підпільники Любов Савранчук та Оксана Хамлак (Яценко) у  хаті Катерини Савранчук друкували листівки. В партизанській групі було 44 чоловіки , з них 10 ободівчан. У серпні 1943 року  загинув А.В. Квашенко , а згодом  і Ф. Кондратьєв  та Томашкевич. Керівництво до З.Я Гаврильченка. Восени дійшло повідомлення про швидке звільнення . Колгоспники збирали робочу худобу , щоб засіяти поля урожаєм. Так було посіяно біля 100 га озимої пшениці. А 14 березня 1944 року жителі села вітали своїх рідних із звільненням села від ворога.

        Архівна довідка:

«Ободовка-расположена на равнине постепенно понижающейся  к северу, к речке  Дохне, отделяющей местечко от смежного с ним села Слободо-Ободовка. Вся Ободовка разделяется на три части, из которых северно-восточная часть называется «Пески», западная «Лазы», а юго-западная «Кучугуры». От уездного города местечко стоит в 30 верстах, а от ближайшей железнодорожной станции «Тростянец» в 12 верстах Климатические условия, благодаря сухой песчаной почве, обилию садов  и ровной местности,на которой расположена Ободовка , могут называться вполне благоприятными.»

 На сьогодні село поділяється на : «Кучугури» , «Піски» , «Лази », «Посьолок», «Манєжа», «Сосна». «Кучугурами »  названа горбиста частина села . Тут було важко проїхати підводою . Саме через ці географічні особливостиі так була названа місцевість .   «Піски»  зайсмають центр села  ,   переважає пісковина, саме тут були поселені євраї , завезені паном Собанським  в кількості понад 200 сімей , для ведення «гешефту », торгівлі . Їм родючі землі були непотрібні. Є дві версії про походження назви «Лази». Перша  було посадженно багато верб  (лози), друга – старожили села  стверджують що від палацу Собанського  були таємні підземні  ходи (лази).

Коли була створена комуна в село приїжджало багато людей : росіян , молддован. Їх поселяли на південній частині села на пагорбі . Було створено поселення  «Посьолок» . «Манєжа» знаходиться на південному заході села.

В комуні розводили породистих коней , саме тут знаходився манеж  - місце де коней обїжджали , навчали.  На сході села є сосновий ліс  . Місцевість біля нього називається «Сосна».

Парк родини Собанських с. Ободівка

Парк був створений відомим паркобудівником Діонісієм Міклером, ірландцем за походженням, який у 1790 році по запрошенню княгині Ізабелли Чарторійської приїхав у Польщу, де провів все життя, залишивши спадок у вигляді багато численних парків на Поділлі та Волині. Парк в селі Ободівка по площі становив 17 га і був розбитий на основі природнього лісу.

В 70-ті роки ХІХ ст. партерна частина парку була скорочена і перед палацом була розбита клумба і споруджено басейн з фонтаном, тоді ж в парку з’явились кам’яні лавки та столики, збудовано оранжерею та парники, а поряд розбито фруктовий сад і виноградники. В кінці ХІХ ст. в парку висаджені екзотичні рослини: софора японська, дуб червоний, павія жовта.

        Урочище «Паланка».

На окраїні села Ободівка в урочищі Паланка в роки війни знаходилась партизанська землянка, збудована біля Теренової криниці. На сьогоднішній день залишилось місце і рештки від перекриття землянки. Щорічно працівники музею проводять туристичні походи з дітьми „Партизанськими стежками”.

          Козацька криниця с. Ободівка

В. с.Ободівка в сосновому лісі знаходиться козацька криниця 17ст. по легенді на основі джерела проходячи козаки облаштували криницю.

          Історична довідка: урочище «Миска»

Урочище «Миска» (частина словянського городища X-XI століття) знаходиться на 3 км. На південний схід від села. Мис відгороджений трьохметровим валом та глибиким і широким ровом. Північна сторона городища круто обривається в долину річки. З заходу і сходу глибокі балки. Назва «Миска» походить від від форми кургану, який має вигляд перевернутої миски.

         Старожили розповідають, що тут була колись сторожовий пост. Колись на кожному посту була діжка зі смолою. Коли на горизонті з’являлись вороги, охоронник запалював смолоскип. Таким чином вороги ніколи не могли напасти зненацька.

      2.  Палац родини Собанських в Ободівці.

В с. Ободівка знаходиться палац родини Собанських. Відноситься він до пам’ятників архітектури кінця ХVІІІ початку ХІХ ст.

Дім був заснований М. К. Собанським в 1800р. Письменник

Ф. Машецький,  який жив в палаці  1930р. Стверджує, що на парадних дверях палацу висіла мармурова таблиця з висіченими на ній золотими буквами : "1800Domten zbndo wat Michat Sobanski...» - «1800 дім цей збудував Михайло Собанський...»

За словами  П. А. Артеменко , прислуги,  Собанський спочатку побудував дім з баштою. Споруда палацу являє собою чотири об’єми . Центральна частина, яка складається з палаццо, з’єднаною критою галереєю з чотирьохярусною баштою , і П- подібним корпусом, приєднаним до нього з сторони заднього фасаду, який утворює внутрішній двір, побудований в стилі романтизму з використанням сегментів архітектури італійського неоренесансу. Архітектор об'єднав готичний стиль з загальним неоренессансним характером будови. Внутрішній двір, незважаючи на свої невеликі розміри, підкреслює особливість ренесанських палаців, який виражається великими арочними проходами коридору—галереї і тендітним балконом, який виходить з галереї другою поверху в палаці. В центрі внутрішнього двора був побудований фонтан.

      В кінці ХІХ ст. тут посадили екзотичне залізне дерево (дерево «айлон» ). Архітектура цієї частини палацу виразна.  В цей період романтизм переважав в архітектурі Європи. Невідомий архітектор, який виконував замовлення М.Собанського, в своєму проекті зобразив захоплення епохи невеликими спареннями, вузькими вікнами, з’єднавши готичні ремінісценції з загальним неоренесансним характером будівлі.

В 1840р. минулий учасник польського повстання Фелікс Собанський значно розширює палац, побудований дідом. Архітектор побудував з обох сторін палацу два рівноцінних об’єми,  два нових корпуса, які являють собою прямокутні в плані двохповерхові палаци з композиції фасадів, які складаються з трьох  частин.

    В цей період добудовується частково третім поверхом ліве крило; внутрішній двір, утворений з початку одноповерхового корпуса. Парадна частина палацу прикрашається відкритою терасою на борцовому фасаді, звідки відкривається панорама парку та ставка.

Оформленню інтер’єру , особливо святковим залам, була приділена значна увага. Великий рожевий зал-їдальня був оздоблений з особливим смаком. Поряд з рожевим залом був розміщений білий.  Перший зал поступається йому за своїми  розміром  та об’ємом.  Ці зали були розкішно прибрані  старовинними меблями, картинами, скульптурами, дзеркалами, люстрами. Серед меблів знаходився стіл, за яким по четвергах обідали. Палац складався із 77 кімнат, а то й більше.

Останнім власником садиби був Фелікс Собанський, який в 1913 році женився на Софії Квілецькій.

 Палац Собанського є пам’ятником історії та архітектури. З ним пов’язані  найважливіші історичні події  з життя ободівчан .

Спочатку на місці палацу була невелика садиба, в якій проживав Ієронім  Собанський. Далі маєток переходить до Фелікса Собанською та його дружини Емілії Лубинської . У них було два сина—Михайло та Казимир і дочка Вікторія. Саме із Михайлом пов'язано виникнення в садибі  палацу.

В 1907р. садиба була прикрашена з нагоди золотого весілля Фелікса і Емілії. Про це свідчать фотографії виконані домашнім фотографом Завадським. (Ободівський краєзнавчий музей). Від Фелікса маєток перейшов до Михайла. В тридцять років він оженився на Людвизі Водзицькій     .

Перед революцією М. Сабанський переїхав з Ободівки до Києва, куди вивіз всі цінні речі палацу, в тому числі бібліотеку і вироби мистецтва. Під час громадянської війни маєток було дуже пошкоджено військами, які проходили через Ободівку. Після революції 1917 року у палаці була розміщена Бессарабська комуна . В 1921 р. одну кімнату палацу відвели для дітей—сиріт, вся садиба була зайнята воєнкоматом котовців . З серпня 1924р. в садибі поселились бійці конармії Котовського. Тут він організував «Бессарабську комуну». Незабаром тут відкрився дім відпочинку для командирсько складу другого кавалерійського корпусу.

     До 1944 року палац належав колгоспу ім. Котовського, а після звільнення села від німецько-фашистських загарбників у ньому розташовувалися райвиконком, райком КП (б)У та інші районні установи. У 1959 році палац і парк були передані новоствореній Ободівській школі-інтернат. Наприкінці 80 років минулого століття, за допомогою дітей та персоналу інтернату розпочалося проведення ремонтних робіт приміщень палацу. А на початку 90-х років фінансування і роботи припинилися. Палац залишився без догляду. На даний час унікальна будівля палацу, яка була збудована у 1800 році знаходиться у аварійному стані.

Нещодавно до музею приїжджали нащадки панів Собанських, цікавились експонатами , станом будівлі. На сьогодні палац в дуже поганому стані.

        Склеп родини Бжозовських с. Ободівка

С.Ободівці на старому кладовищі знаходиться родинний склеп панів Бжозовських, родичів Собанських , які проживали в селі Соколівка, побудований на початку 19 ст. Це двоповерхова споруда де розміщено 36 ніш, покриття зруйноване, і є залишки підземних ходів що ведуть до склепу. В склепі переховували зброю для повстання проти царя.

Ободівка 1917 -1922 роки

В березні 1917 року - в Ободівці проходила маніфестація в  зв’язку з поваленням царату. Організував її солдат Горянський О.В.. який повернувся з фронту. Селяни дізнались про повалення царської влади. Зі спогадів Горанського О.В. « Я був озброєний карабіном, шашкою і пістолетом.Приїхавши в Ободів ку , зайшов до парикмахерської,а звідти втік урядник. Він навіть не встиг побритися до кінця… Селяни мене підтримували , бо були дуже обурені на урядника, він в свій час знущався над селянами, навіть бив їх не раз. …Зібравши людей прийшли до приміщення волосного правління, звідти повикидали царські портрети, те ж саме зробили в школі. Потім провели мітинг, розповіли селянам про революцію. Потім ще пішли до аптеки, до старшин дому і скрізь знищили портрети царя. Потім я знову поїхав до своєї частини в Кременчук. В волості був старшиною Мороз Михайло з села Ободівки, а писарем Поворознюк Я З.»

Рубали панський ліс, захоплювали  реманент, тягло і землю. Для  боротьби з селянськими  виступами Ольгопільський повітовий комісар 18 жовтня 1917  просив прислати  козаків. Радянська влада дала селянам Ободівки безплатно понад 3 тис. га панської землі. Ревком створений в листопаді , розподілів між бідним селянством панський реманент і худобу. Головою ревкому обраний С.А. Юков , робітник  з  місцевого  сахарного  заводу . На  посаді голови  ревкому  Юкова   змінив  Гладкий Сидір , житель  села  Ободівки .   На селі розгорнулась діяльність по зміцненню радянської влади.

Але ця робота  була тимчасово припинена вторгненням  на Україну австро-німецьких військ В березні 1918 року Ободівка була окупована австрійськими військами.Серед австрійських солдат, під впливом більшовистської агітації   починається розпад . Солдати 19 австрійського полку в Ольгопільському повіті звільняють з тюрем   заарештованих. Селяни Ободівки разом з усім селянством повіту піднімаються на визвольну боротьбу проти окупантів. В  листопаді 1918 р. в селі відновлена Радянська влада. В кінці 1918 року  село зайняв загін Директорії. В лютому знову йшла боротьба за владу. В травні 1919 року в село вдерлася банда Зеленого, яка вчинила єврейський погром. Банда  Зеленого  організувалась  в  районі  Томашполя, з розрізнених дрібних петлюрівських банд, до них приєднувались неозброєні селяни , з метою поживитись з наслідків погрому . Там  вона  вчинила  погром , убила  37 чол. І  рухалась  в  сторону  Балти . 7 – 8 травня  озброєні  Зелені  і  беззбройне  населення  яке  вороже  було  настроєне  проти  рад. Влади  зайняло  містечко  Тростянець . Розграбували  містечкові  квартири , зібрали  біля  300 чол . в  синагогу – закидали  їх  там  гранатами – розстрілювали  крізь  вікна . 10  травня  бандити  учинили  такий  же  погром  і  убивства  євреїв  в  Ободівці . Зігнаних  на  майдан  біля  церкви,  більше  як 240 чол. - розстріляли . Частина  населення  перебрались  через  річку  Берладинку  в  село  Нову  Ободівку , там  їх  люди  переховували , деякі  з  них  врятувались .Частина населення левадами  пробралась в  Бершадь . Учинивши  погром ,  банда  продовжувала  шлях  на  Бершадь. В  ніч  на  12  травня  “зеленівці” зупинились в  сосновому  лісі  між  Ободівкою  і  Баланівкою . Всю  ніч  вони  палили  вогнища , пиячили  і  бились  між  собою . 18 травня Червона армія визволила село.

Влітку  1919 року  була  влада  Петлюри   потім  денікінців .

Весною 1920 року  село окупували було поляки і тільки в червні в селі відновив роботу ревком. Перед ним стояв ряд завдань: боротьба з бандами і зміцнення диктатури пролетаріату. В березні 1920 року на зборах сіл Ободівської волості  в селі створено волвиконком робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, а також волосну комісію для боротьби з дезертирством. Невдовзі після звільнення від білополяків , організовується комітет незаможних селян (комнезам), в який ввійшло 19 членів ,  у вересні  їх кількість зросла до 25. Головою волосного комнезаму було обрано Демуцького Матвія Кіндратовича, а 1920 році головою став Горанський О.В.

   Місцеві органи  влади велику увагу приділяли  культурному розвитку села. Так  в 1920 році в селі засновано робітничо-селянський клуб, де з лекціями виступали , комуністи села.  Місцевими силами ставили  вистави.. Населення села 1920 навесні становило  4698 чоловік. Впровадження в життя земельної і продовольчої політики партії проходило в умовах жорстокої боротьби.  «Куркулі» чинили шалений опір заходам Радянської влади. Так, в Ободівці, в 1921 р. «куркулі»  вбили  представника волвиконкому в комісії для боротьби з дезертирством

 Н.Д Кульчицького. Іншого активіста – голову КНС К.В. Сутику  вони жорстоко побили , від чого він помер.

Завдання  Радянської  влади  у боротьбі  з  контрреволюцією  і  розрухою розглядалися  на  з′їзді  -  конференції  представників  Ободівської  волості  в  січні  1921 р . З’їздом  ухвалені  всі  дії  революційних  органів .

При  активній  участі  ревкому  в 1921 р.  в  Ободів ці  були  створені  волпосівкоми  і сільпосівкоми  . Основна  їх  робота  визначена  з’їздом  представників  сільрад , комнезамів  і сільських  земельних  комісій  Ободівської  волості  від  12 лютого  1921р , це – землелаштування . Вони  слідкували  за  правильним  поділом  землі,  не  допускали  самовільного  захоплення  земель , допомагали  сім′ям  червоноармійцям . Базою ревкомів були озброєні партизанські загони, якими керувала Балтська територіальна партійна організація, керівником  був – Дьячишин Іван Кононович. В Ободівці існувала партизанська збройна група на чолі з Мазуриком  Петром (по  вуличному – Чорноморець). Секретарем  організації  був  Горанський  Володимир  Федорович . В Ямполі ,  селі Качківці партизанським загоном керував-Криворучко Ф Е. , в селі Серебрії  Могилів-Подільського району – керував Чабан І.М.. Згадані партизанські загони, успішно боролись з чужоземцями- інтервентами.

На безпартійних  селянських  конференціях  Ободівської  волості  12 березня 1921 р , організовано  волкомнезам , а  2 квітня  волосну  робітничо – селянську  інспекцію . Не  зважаючи  на   не сприятливі умови  та  сильну  засуху , вони  на 17.11. 1921 р  здали 2861 пуд  хліба , 73 голови  великої  рогатої  худоби   та  інших  продуктів . А  в  листопаді  прийняли  участь  у  проведенні  тижня  допомоги  голодуючим  Поволжя . В 1922 р. в Ободівці  створено  партосередок .

  Ободівка  в період війни  1941-1945 р.р.

1941 року     без оголошення війни на нашу країну напали німецько-фашистські загарбники На фронт пішли сотні ободівчан.  Славний бойовий шлях від початку до кінця Великої Вітчизняної війни пройшли льотчик  захисник ЛенінградуГригорій Гаврилович Черниченко, майор Василь Ісакович Сутика, полковник Юхим Костянтинович Легун, підполковник Петро Михайлович Западню та інші. Наприкінці липня 1941 року, наше село Ободівка було окуповане німецько-румунськими загарбниками. Велике лихо прийшло на нашу землю.

Згадує Домна Семенівна Обідник—жителька с. Ободівки: :«Напередодні стояв страшний гуркіт. Цілу ніч було чути, як гудуть маши­ни й танки: то відходили останні частини наших військ. На ранок стало ти­хо. Ця тиша дуже лякала. Люди поховались по хатах і з страхом чекали появи чужаків. Десь в обідню по­ру помітили, як з верхньої частини села, з Кучугур, почали в розсипну спуска­тись німці і румуни. Вони кинулись по хатах в по­шуках продовольства».

Захопивши село, окупан­ти почали встановлювати свою владу. Була створена претура на чолі з прето­ром. Вона розміщувалась в приміщенні колишнього пан­ського палацу. Поряд з претурою в двоповерховому будинку розташувалась жандармерія.

Ганна Данилівна Витяганець пригадує: «Для насе­лення були встановлені продовольчі податки. Спе­ціальні групи з поліцей­ських і жандармів ходили по селі, обліковували жив­ність та інше добро і зби­рали податки. Ми тримали корову, а молока самі не пили. Мусили здавати по­даток, бо ходили й переві­ряли скільки корова дає молока. А як не здасиш податку, то прийдуть і за­беруть корову чи щось ін­ше».Виплата податків здій­снювалась не лише продук­тами, а й грішми. З груд­ня 1941 року були введені нові грошові одиниці — РККС — румунські марки (по курсу 10 радянських рублів за 1 марку).

Розпорядженням Ободівської районної претури від 8.04.1943 р. встановлювались такі види податків: «...с пахотной земли общин—18223 РККС, из них половина, деньгами и половина зер­ном: за усадебнне земли— 14750 РККС; школьного налога—2Г30О РККС; налог на полицию—5000 РККС; по содержанию пожарного обоза—3000 РККС; трудгуж—10500 РККС.

Кроме того, будут взыскиваться следующие налоги: на пастбище, паспортизация скота, поездки, за ви­дачу удостоверений и мет­рики, базарный сбор».

Із встановленням румун­ської влади колгоспи було перейменована в общини. Але тепер люди ходили на роботу примусово, як ка­жуть, з-під палиці.

Дмитро Іванович Гончар, житель с. Ободівки: «Руму­ни заганяли людей на ро­боту, їздили по селу і били нагайками тих, хто зали­шився вдома. Кіньми й ко­ровами обробляли поля й городи. Вручну сіяли і збирали хліб. Лопатами пе­рекопували поле, коли са­дили картоплю. Важко було не лише фізично пра­цювати, а й морально тер­піти гніт окупантів. Які б роботи не виконували, поряд завжди наглядачі-жандарми».

Петро Кирилович Мороз розповідає:

—За вироблені трудодні майже нічого не платили. Видавали по 100—200 гра­мів зерна ячменю чи ку­курудзи. А грошей не пла­тили. Румуни змусили лю­дей красти. Адже треба було годувати сім'ї. Люди крали зерно, фураж та ін­ше. А коли попадались, то були тяжко покарані. В за­лежності від провини, жан­дарми били палицями, гу­мовими шлангами чи нагаями. Карали не лише за крадіжки, а й за невихід на роботу, непокору владі, за підозру зв'язку з пар­тизанами  та інше.

 Зв'язок з зовнішнім сві­том був поганий. Але вісті про події на фронтах до­ходили до села. Вони пе­редавались з уст в уста. Дізнаватись про новину можна було на базарі. Ли­ше треба було обережно поводитись, бо розмовляти на такі теми заборонялось.

І все ж, незважаючи на погрози окупантів, люди продовжували жити вірою в повернення нашої армії. Цього моменту чекали з нетерпінням. Багато труд­нощів, горя пережили наші односельчани в період оку­пації Ободівки. Тому, коли зустріли війська Червоної Армії, людській радості не було меж.

У липні 1941 року за передовими частинами ворога прийшли «організатори порядку»  пограбовані установи ., лікарня, школа. У травні 1943 року в село Ободівку прибув уповноважений ЦККП (б)Упо організації партизанського руху, колишній комунар Андрій Васильович Квашенко, з ним товариші Кондратьєв , Томашкевич(під кличкою Пушкін). 14 липня підпільники Луник, Козак , Єржиновський викрали в окупантів  радіоприймача і встановили його в лісі, а потім перенесли в штаб-квартиру  партизанської групи,  що була в квартирі М.Грабовика.Підпільники Любов Савранчук та Оксана Хамлак (Яценко) у  хаті Катерини Савранчук друкували листівки. В партизанській групі було 44 чоловіки , з них 10 ободівчан. У серпні 1943 року  загинув А.В. Квашенко , а згодом  і Ф. Кондратьєв  та Томашкевич. Керівництво до З.Я Гаврильченка. Восени дійшло повідомлення про швидке звільнення . Колгоспники збирали робочу худобу , щоб засіяти поля урожаєм. Так було посіяно біля 100 га озимої пшениці. А 14 березня 1944 року жителі села вітали своїх рідних із звільненням села від ворога

    Визначні діячі краю

Олекса Харлампійович Новаківський народився у с.Слободо-Ободівці Ольгопільського повіту Кам'янець-Подільської губернії (тепер с.Нова Ободівка Тростянецького району Вінницької області) в сім'ї лісника. Живопису майбутній митець спершу вчився в одній з приватних шкіл м. Одеси, а  освіту здобув у Краківській Академії Мистецтв (1892-1893 та 1895-1900 рр.), де вчителями з фаху були визначні польські художники Яцек Мальчевський, Леон Вичулковський та Ян Станіславський.

Своєю творчістю та педагогічною діяльністю митець прагнув підняти український живопис до світових вершин.

Творчість О.X.Новаківського посідає почесне місце серед видатних надбань вітчизняного мистецтва.

                       Казимир   Леонідович  Лісовський.

  У збірнику « Вибрані вірші»  поет Казимир Лісовський пише « Про себе»:

« Пряний запах квітучих вишневих садів, залиті сонцем луки та долини, потопаючі в гаях білі хати з солом'яними дахами – таким згадується мені рідне село Ободівка Вінницької області,де я народився 29 листопада 1919 року в сім'ї бухгалтера цукрового заводу Леонарда Вікентійовича Лісовського. Важка  і виснажлива хвороба забрала у мене майже всі роки дитинства: декілька років я не міг ходити…І коли після довгого лікування в Київському ортопедичному інституті, після гіпсового ліжка, до якого був прикутий два роки, я вперше встав на ноги,ступив у яблуневий сад – яким дивним і незнайомим видався мені цей світ: дзвінкий, співаючий,сповнений фарб, свіжості трав, запахів квітів…Все стало іншим і невпізнанно прекрасним: і небо України, і її поля, і сади, і навіть ці тихі пильні вулиці маленького містечка Тульчина, де ми в той час жили…

                   Кузьма  Кіндратович  Гриб. 

 Народився 30 жовтня 1910 року  в селі Верхівка у сім'ї сільських злидарів,які наймитували. У 1920 році комнезам направив малого Кузьму в сирітський притулок в селі Ободівка. Тут він закінчив семирічку і виїхав до Вінниці, де влаштувався на підготовчі курси. Потім вступив до Вінницького інституту соціального виховання,який закінчив у 1933 році і був направлений на роботу в Ново-Архангельську середню школу.

  Мирній праці присвятив поет цикли «Хліборобські сонети»,  «Степова симфонія», «Крим курортний».

  Кращі твори пейзажної та інтимної лірики прилучають нас до добра, краси, душевності, кличуть до щастя. 

   У 1993 році поет пішов із життя.    

                                     Борис   Білаш.  

   Народився у 1941 році в селі Ободівка. Після закінчення середньої школи Вступив в гірничий інститут і заочно – в літературний. Трудова і творча його діяльність пов'язана з промисловим Донбасом. І зараз він проживає у Донецьку. Там він став відомим в країні поетом, членом Спілки письменників СРСР. Джерелом його творчості є глибоке знання життя працівників Донбасу, історії економічного та культурного піднесення цього краю, героїзм радянських воїнів під час Великої Вітчизняної війни, трудовий героїзм працівників тилу.

        Черевичний   Дмитро  Степанович.

 Народився 23 жовтня 1924 року в селі Нова Ободівка.  Після закінчення семирічки   працював у колгоспі, потім у редакції  Ободівської  районної  газети, у Дніпродзержинську на будівництві коксохімічного заводу,  на Донбасі – на шахті. З весни 1944 року  воював у стрілецькій дивізії на 2-му і 1-му Українських фронтах, брав участь у боях під Яссами, у форсуванні Одеру. У лютому 1945 року важко поранений. За мужність і відвагу нагороджений медалями «За відвагу», «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945рр».

                  

                Калько Володимир Михайлович.

 Народився 26 грудня 1934 року в селі Ободівка в сім'ї колгоспників. Мати Марія Антонівна померла через півтора місяця після народження сина. З року маленького Володю виховувала мачуха – Калько Ольга Григорівна.  Батько Калько Михайло Іванович був репресований у 1937 році.

  Під час окупації Ободівки фашистами навчався в середній школі. В 1944 - 45 роках працював у колгоспі ім.Котовського на конюшні, на току, в ланці Гукал Меланки. Ці роки Володимир Михайлович згадує: «Пів трудодня,  які я заробляв, окрім алюмінієвої тарілки супу, писали мамі. В кінці року на трудодні майже нічого і не давали. Жили, як всі – впроголодь, доволячись гнилою картоплею, кукурудзяною мукою, тощо…

У 2007 видав  перший том збірки власних творів «Радуга».

  З радістю і ностальгією відвідує В.М.Калько  свою малу батьківщину. Любить він рідні місця, природу Ободівки, її жителів. Любов і шану дарує їм у своїх поезіях.

                                    Лужанський  Андрій  Васильович.

 Народився 24 березня 1970 року в с.Ободівка. В 1987  році з відзнакою закінчив Ободівську середню школу-інтернат. В цьому ж році став студентом юридичного факультету  Київського державного університету ім.. Т.Г.Шев-ченка, навчання на якому закінчив у 1992 році.

   З липня 1992 по червень 1994 року працював на посаді завідуючого юридичним відділом Секретаріату  Тростянецької райдержадміністрації Вінницької області.

   З травня 2004 року по даний час працює у Верховному суді України ( нинішня посада – науковий консультант управління забезпечення діяльності Судової палати у цивільних справах).

 З серпня 2007 року по даний час  працює також головним редактором науково-практичного журналу «Судова практика».

   Має п'ятий ранг державного службовця  (з 05.05.2004 року).

      

       Моя родина             

   Новаківський

                Олекса      Харлампійович

                                               Оле́кса Харла́мпійович Новакі́вський (*2 березня (14                     

                                               березня) 1872, Слободо-Ободівка, тепер Ободівка             

                                               Вінницької області — †29 серпня 1935, Львів) —

                                               український живописець і педагог.

                                               Народився у с. Слободо-Ободівка (тепер Ольгопіль-                

                                                ського району Вінницької області).

Мистецьку освіту здобув, навчаючись в Одесі (1888-92) у художника-декоратора

Ф. Клименка та у Краківській Академії красних мистецтв (1892—1900) у Л. Вичульського і Я. Станіславського. Живописна манера О.Новаківського сформувалась на творчому засвоєнні принципів імпресіонізму. Довгий час працював у с. Могила біля Кракова.

З 1913 жив у Львові, куди переїхав за допомогою митрополита А. Шептицького. Н., крім творчої роботи, займався і педагогічною діяльністю.

В 1913 заснував у Львові художню школу, що стала відомим осередком малярської культури у Західній Україні, і в якій вчилася ціла низка відомих митців, зокрема, Л. Перфецький, В. Іванюк, Р. Сельський, С. Зарицька, С. Луцик, Г. Смольський, С. Гебус-Баранецька, М. Мороз та ін.

У 1924-25 очолював факультет мистецтва Львівського (таємного) Українського Університету.

Помер у Львові, похований на Личаківському кладовищі.

          У Львові відкрито художньо-меморіальний музей художника.

Краківський «Автопортрет», портрет дружини («Моя муза»), низка триптихів та кільканадцять пейзажів, побіч своєї наглядної залежності від лауреатів краківської школи, забезпечать Новаківському тривке місце в історії українського мистецтва.

Твори

«Діти» (1905),

«Коляда» (1907-10),

«Весна» (1909),

«Автопортрет» (1911),

«Народне мистецтво» (панно — 1915-16)

«Наука» (панно — 1915-16),

«Весна в с. Могила»,

«Пробудження» (1912),

«Юрський собор» (1925),

«Музика» (1929),

«Довбуш» (1931),

портрети Д. Левицького, митрополита А. Шептицького, О. Барвінського та ін.

Історія Ободівського парку

Ободівський парк заснований у другій половині XIX ст. на площі 17га і складається з двох частин верхньої регулярної і нижньої пейзажної. Просторий палац, до якого від брами веде головна алея, розташований у верхній частині парку. У нижньому парку
створена система ставків з мальовничими групами старих дерев обабіч берегів. Насадження складаються з насаджень дуба, ясеня, ялини, сосни, липи, клена, явора та різних видів тополь. З екзотів є каркас, або залізне дерево, софора японська, дуб червоний, повія жовта та ряд декоративних чагарників, всього близько 40 порід, а разом з  чагарниковими формами до 70.  

На початку XIX століття були закладені насадження. Для цього на великому пагорбі було розбито дві  горизонтальні ділянки з перепадом рівня 30-35 метрів.  Красиві схили цих терас підступають до сільської площі.   

Верхня підвищена ділянка парку створена в регулярному стилі. По ній розміщено двоповерховий палац, костьол та господарські будівлі, які добре збереглися, але потребують реставрації.  

До палацу веде широка тіниста алея з місцевих та  екзотичних порід, зелений коридор закінчується квітками.

Решта території парку витримана в кращих зразках пейзажного стилю. Особливо приваблює паркова галявина, розташована за будинком палацу, з цих боків  щільним кільцем обступив її масив дерев. На фоні зеленого килима галявини виділяються окремі вікові дуби. Схили цієї тераси поступово знижуючись відкривають систему ставків.    

Головна алея примикає перпендикулярно до основної вісі паркового комплексу. Такий засіб вирішення зв’язку центру із входом варіаціями в деталях, обумовлених характером рельєфу, формою в плані водної поверхні, планіровкою доріг і алей.

Головна алея має невелику протяжність біля 100 м і розташована на рівнинній ділянці. Вона утворена двома  рядами каштанів. Перспектива вздовж цієї алеї в сторону  парку залишається компактною чітко окресленою групою дерев-дубів, в сторону входу відкрита. Здавалось би, що її  потрібно завершити крупним архітектурним об'єктом. В  Ободівському парку це зроблено не було, незважаючи на повну симетрію розміщення дерев.

 Головний фасад палацу розташований не перпендикулярно, а паралельно осі головної алеї. Таке  рішення було прийняте в зв'язку з особливостями рельєфу і умовами організації центру, а також бажанням показати його архітектуру в перспективі зі сторони головної алеї не  фронтально, а під кутом і в найбільш ефектному обрамленні щільних крон каштанів. Серед планувальників  і творців парків першої половини 18 століття почесне  місце належить Діонісію Міклеру.

 Як вчений садовод і паркобудівник Міклер залишив на  Волині і Поділлі десятки великих парків, багато яких існують і зараз.

 Народився Д. Міклер (Мак Клар) 15 серпня 1762р. у  Файрфельдт—родовому маєтку батьків в Ірландії.  Навчався в Академії в Дубліні, де особливо захоплювався ; природничими науками. Паркобудівництво вивчав у  Лондоні у Графа Бердфорда і там одержав "титул"—  "протектора" проектувальника парків.  У 1790 році його запросила Ізабела Чарторийська, яка в  той час перебувала в Лондоні для улаштування парку Станіслава Потоцького в Корсуні і Міклер переїхав у Польщу. У Варшаві на вулиці Довгій при палаці канцлера Хребтовича він створив прекрасний англійський парк.       

У Польщі на запрошення князя Любомирського у 1792 році заклав прекрасні парки, відомі як Дубенські. Потім він поїхав на Поділля, де побудував три парки: в с. Баланівці у пана Ієроніма Сабанського, в Ободівці на замовлення Михайла Сабанського і в Ситківцях для графа Ярослава Потоцького. Після цього повернувся на Волинь і оселився в селі Ольшани Луцького повіту. Там він зайнявся улаштуванням Ботанічного саду у Крелинці та будівництвом нових і перебудовою старих парків для польської шляхти та російських поміщиків.

За 50—років праці на Україні Міклер заклав 45 великих парків не рахуючи малих. Це принесло йому заслужену славу видатного паркобудівника, справжнього пейзажного художника живописних парків.     

Характерними рисами міклерівських парків є уміле розташування груп дерев і кущів, сполучення парків з далекими пейзажами, влаштування великих трав'яних  газонів і ставків.

В межах нашої області Д. Міклером, крім вище згаданих Ободівки, Баланівки та Ситковець були закладені парки в Чернятині, Северинівці (Жмеринський район), Джурині, П'ятничанах, Ковалівці, всього більше 10 парків. У  реєстрі—довіднику "Заповідники та пам'ятники України",  про Ободівський парк сказано, що він заснований у другій  половині XIX ст. Творець парку помер у 1853р. У 1795р.  розшукував на Поліссі рідкісні породи рослин. Після цього він поїхав на Поділля і заклав 3 парки: Баланівки, Ободівки, Ситковецький. Кінець ХУПІст.—час заснування парку, у якому 70 порід дерев і чагарників, площа 517 га. 15 серпня 1992 р. минуло 250 р. від дня народження паркобудівника Діонісія Міклера.

Тарас Шевченко і Подільський край

Поділля - найчарівніший куточок України. Він завжди приваблював іноземців своїми природними ландшафтами та величезною культурно-історичною спадщиною. Тому у всі часи привертав увагу мандрівників різних країн. Як ні в жодному з регіонів України на Поділлі ще до цього часу збереглися десятки історичних пам'яток. Серед них варто назвати хоча б тільки оборонні замки, збудовані в ХІV-ХVІІ століттях:

1. Кам'янець-Подільська фортеця (початок будівництва 1362 р.).

2. Меджибізький замок (початок будівництва 1366 р.).

3. Сатанівський замок (початок будівництва 1366 р.).

4. Зіньківський замок (1404 р.).

5. Жванецький замок (1431 р.).

6. Чорнокозинський замок (відомий всередині XV століття).

7. Ізяславський замок (Х-ХVІІ ст.).

8. Рихтівський замок (1596 р.). 1).

9. Замок у Панівцях (XVI ст.).

10. Замок в Ярмолинцях (1407 р.).

11. Замок у Сутківцях (XV ст.).

12. Полонський замок (XV ст.).

13. Тихомельський замок (XVI ст.).

14. Летичівський замок (XVI ст.).

15. Пилявецький замок (1501 р.).

16. Старокостянтинівський замок (1561-1571 рр.).

17. Сутковецька церква-фортеця та костел (XV ст.).

Історія подільського краю багата подіями, хвилююча й трагічна. Подолянам довелось пережити багатовікове політичне, національне, економічне та релігійне гноблення завойовників України як зі Сходу, Заходу, так і з Півдня й Півночі. І все ж, незважаючи на окатоличення, збусурманення чи русифікацію, подоляни, як етнос, зуміли зберегти свою національну ідентичність у мові, культурі, у звичаях і традиціях. В особі Мелетія Смотрицького саме подоляни дали слов'янським народам "Граматику".

Можна безкінечно перераховувати імена видатних подолян, як от Ісайя Кам'янчанин, Герасим Смотрицький, Анатолій Свидницький, Владислав Заремба, Михайло Завадський, Антон Коціпінський, Юхим Сіцінський та багато інших, які прославили Поділля своєю подвижницькою працею на духовно-культурній подільській ниві.

Тож Т.Г. Шевченку було що подивитися на Поділлі й що замальовувати та занотовувати у дорожній щоденник ("Археологічні нотатки") як члену Тимчасової Археографічної комісії для розгляду давніх актів (створена 1843р. при канцелярії київського, подільського й волинського генерал- губернатора для збирання і видання історичних документальних матеріалів та дослідження археологічних пам'яток).

Що було метою створення такої комісії?

Щоб дати відсіч черговим зазіханням Речі Посполитої на територію Правобережної України і Білорусі, у 1843 році при канцелярії київського, подільського й волинського генерал-губернатора Дмитра Гавриловича Бібікова створюється Тимчасова комісія для розгляду давніх актів (скорочено - Київська Археографічна комісія), яка містилася в будинку Київського університету. Серед її членів - відомі вчені М. Владимирського-Буданова, М. Довнар-Запольського, М. Іванищева, І. Каманіна, М. Костомарова, О. Лазаревського, О.І.Левицького, М.О.Максимовича, - з 1845 року значилось вже ім'я Т.Шевченка. В завдання комісії, зокрема Т.Г.Шевченка, входило збирати в Київській, Подільській і Волинській губерніях відомості (мовою оригіналу):

«Г. сотруднику временной комиссии для разбора древних актов Шевченко. Поручаю Вам отправиться в разные места Киевской, Подольской, Волынской губерний и постараться собрать следующие сведения:

1.О народных преданиях, местных повестях, сказаниях и песнях, всему, что Вы узнаєте, составить описание, а песни, рассказы и предания сколько можно списать в том виде, как они есть.

2. О замечательных курганах и урочищах,  где и в каком месте они есть и какие насчет собственно их существуют на месте предания и рассказы, а также и исторические сведения. С этих курганов снять эскиз на счет их формы и величины и списать каждый по собраным сведениям.

3. Осмотреть замечательные монументальние памятники и древние здания и составить их описание, чтобы можно было распорядиться снять с них в будущем году рисунки. Если бы где Вы имели возможность достать какие-либо древности, письменные грамоты и бумаги, то таковые доставить ко мне, или, узнав, где они находятся, о том донести.

4. Кроме сего, отправьтесь в Почаевскую лавру и там снимите:            а) общий наружний вид лаври; б) внутренность храма и в) вид на окрестность с террасы.

Все собранные Вами сведения, описания и рисунки по возвращении Вашем в Киев предоставить ко мне.

Подорожную и примерно на прогоны и кормовые 150 рубл. сереб. при расходной тетради Вы получите из моей канцелярии.

                                  Генерал-губернатор Д.Бибиков»

Відомий дослідник життя і творчості Шевченка Петро Жур вивчив усі маршрути, розклад і графік руху поштових екіпажів в місцях відрядження поета-художника. Якщо виходити з розпорядження Д.Бібікова № 7247 від 21.09.1846 р. скарбникові Тимчасової комісії прийняти від Шевченка остаток грошей після відрядження в Полтавську губернію, то Шевченко 23.09.1846 ще був у Києві.

Три доби від Києва до Кам'янця-Подільського добирався Т.Г.Шевченко поштовими каретами. Його шлях пролягав через поштові станції: Віта - Васильків - Ксаверівці - Біла Церква - Шамраївка - Сквира - Морозівка - Плисків - Ли­товець - Жорнище - Нижня Кропивна - Брацлав - Шпиків - Джурилів - Серби - Могилів-Подільський - Яришів - Курилівці - Летіївці - Сцибори - Рахновецька.

Ймовірно, 28 вересня 1846 року Тарас Григорович прибув у губернське місто Кам'янець-Подільський. Перш за все наніс офіційні візити подільському губернаторові Радіщеву і вручив бібіківський пакет за № 7248 та подільському архієпископу Арсенію і вручив подібний пакет за № 7250. Губернатор визначив об'єкти, які мав оглянути Шевченко: стару фортецю і її оборонні споруди, архіви всіх установ, старовинні будівлі. Архієпископ дав розпорядження всім духовним особам сприяти відрядженому Т.Г.Шевченку в його виконанні завдання: огляд церковних споруд.

Поселившись на всі дні у трактирі, Шевченко вирушив на пошуки свого київського знайомого Петра Омеляновича Чуйкевича (1818-1875), який з червня місяця 1846 року працював учителем географії Кам'янець-Подільської чоловічої гімназії. Вони зустрічалися у 1843-му ще в Києві у Панька Куліша, Миколи Костомарова та у Осипа Бодянського. Згадавши добрим словом своїх спільних друзів, Тарас попросив Петра поінформувати про найсуттєвіші архітектурні та історичні пам'ятки Кам'янця-Подільського. Але окрім того, що Шевченко мав скласти описи монументальних пам'яток і давніх споруд, зібрати старожитності, грамоти та інші цінні папери, цікавився життям і побутом подільських селян, геро­їчним минулим подільського краю у визвольній боротьбі проти ненависного панства - як польського, російського, так і українських перекинчиків-перевертнів.

Зрозуміло, що між друзями йшла мова і про подільського месника Устима Кармелюка (1787-1835),  який 11 років тому був підступно вбитий шляхтичем Рудковським в селі Коричинці Шляхові Летичівського повіту (нині - Волоське). Петро повідав другові й про те, що вбивця У.Кармелюка згодом був викликаний до царського двору й з рук Миколи Першого отримав винагороду - золотий перстень з вигравіруваною царською короною. Боячись помсти сподвижників Кармелюка,  переховувався аж у Парижі.

Ясна річ, в умовах царської тиранії, коли жорстоко придушувався  найменший національно-визвольний рух і заборонялась українська мова, Тарас Григорович у своїх офіційних «Археологічних нотатках», які мав представити для звіту по приїзді до Києва, не записав про це жодного рядка. Лише згодом  у своїх творах, написаних російською мовою: «Варнак» (1853-1854), «Княжна» (1853), «Близнецьі» (1855), «Музикант» (1854-1855), «Прогулка с удовольствием и не без морали» (1856-1857), вже під час заслання в Новопетровському укріпленні, використав запалі глибоко в душу етнографічні матеріали для показу згубного впливу кріпосництва на українське селянство, його деморалізацію і фізичне нищення.

Протягом семи днів, оглядаючи й вивчаючи історичні й церковні споруди, фортецю Кам'янця-Подільського, які мав по приїзді сюди через рік замалювати, Тарас Григорович спілкувався з простими людьми, вислуховував їхні оповіді, легенди й перекази про минуле, слухав народні подільські пісні, в яких відобразилась історія краю. В його альбомі збереглися три українські народні пісні, записані рукою Петра Омеляновича Чуйкевича: "Пливе щука з Кременчука", "Зійшла зоря ізвечора", "Ой, Кармелюче, по світу ходиш". Під останньою Тарас Григорович зазначив: «Кам'янец, 1846 г., 3 октября. Од Петра Чуйкевича».

 Ой, Кармелюче, по світу ходиш,  Не одну дівчину ти з світу зводиш,

 Не одну дівчину, не єдну вдову,

 Та білолицю, ще й чорноброву.

Ой ти дівчино, ти чорнявая,

Ой десь ти мене причаровала.

Ой десь ти мені принаду дала!

 Бодай ти знав так з сіней до хати,

 А як я знаю, чим чарувати,

 Єсть в мене чари, оченьки карі,

 Єсть в мене трута - в городі рута.

Пішов Кармелюк до куми в гості,

 Покидав броню в лісі при мості;

Ой кумцю, кумцю, посвоїмося,

Меду-горілочки та нап'їмося.

Ой рада! рада! ходім до саду!

 Нарвемо грушок повен хвартушок;

     Сядемо любо під яблунею,

     Будемо пити мед з горілкою.

     Будемо пити, будем співати,

     Прийде чорнява, пійдем гуляти.

     Скажи, дівчино, як тебе звати?

     Щоб я утрапив до тебе в хату.

     А мене звати Магдалиною,

     А моя хата над долиною,

     А моя хата в самій долині,

     Прийди, Кармелюк, в єдной годині;

     А моя хата снопками шита,

     Прийди, Кармелюк, хоч буду бита,

     Хоч буду бита, знаю за кого.

     Пристало серденько моє до твого,

     Ой сам я дався з світу згубити,

     Що я ісказав кулі святити;

     Сама ти дала додвору знати,

     Щоб мене вбили у твоїй хаті.

20 травня 1858 року Шевченко записав у своєму щоденнику, що ввечері був у Семена Гулака-Артемовського, Олександра Іванівна грала кращі місця з «Трубадура». Чарівно грала. А далі без всякого пояснення йде запис пісні:

Повернувся я з Сибіру,

Та не маю долі,

Хоч, здається, не в кайданах,

Та не маю волі.

 Слідять мене злії люди

 День, час і годину,

 Прийде туга до серденька,

 То ледве не згину.           

 Комісари, ісправники

 За мною ганяють;

Більше вони людей били,

 Чим я грошей маю.

 Зовуть мене розбойником,

 Кажуть, що вбиваю –

 Я нікого не вбив іще,

 Бо сам душу маю.

 Возьму гроші в багатого,

 Убогому даю,

 І так людей подівши,

 Сам гріха не маю.

 Маю жінку.vаю діток,

 Однак їх не бачу.

 Як згадаю про їх долю,

 То гірко заплачу.

 Треба мені в лісі жити,

 Треба стерегтися,

 Хоть, здається, світ широкий,

 Та ніде подіться.  

Після запису пісень Шевченко дав свій коментар: «Сочинение этой весьма немудрой песни приписывают самому Кармелюку. Клевещут на славного лыцаря. Это рукоделье мизерного Падуры». Зверніть увагу, Шевченко називає Кармелюка не розбійником, а "славним лицарем".

Хоча друга пісня була відома у 40-х рр. Її записав М.Костомаров. Вона стала найпопулярнішою серед всіх пісень про Кармелюка.

Вчитайтеся в текст пісні "Пливе щука..." і переконайтеся в безсмертності української пісні.

Пливе щука з Кременчука,          І

        тече собі стиха,     І

Хто не знає закохання,

       той не знає лиха;

 Пливе щука з Кременчука,

       луска на ней сяє,       І

Хто не знає закохання,   1

       той щастя не знає;

Пливе щука з Кременчука,

підстрелена з лука,

А вже ж мені, серце моє,

     з тобою розлука.

Тече річка невеличка,

тече собі стиха,

Хто не знає закохання, той не знає лиха;

Тече річка невеличка, схочу - перескочу,

Оддай мене, моя мати, за кого я схочу.

Тече річка невеличка, кінь не хоче пити,

Приступило до дівчини, не хоче любити.

Як не хочеш, дівчинонько, мені вірной бути,

То дай мені того зілля, щоб тебе забути.

Єсть у мене таке зілля близько перелазу,

Як дам тобі напитися, забудеш одразу.

Буду пити, буду пити, капельки не впущу,

Тоді я тебе забуду, як очі заплющу.

Ясна річ, Тарас Григорович співав разом з Петром Омеляновичем ці пісні дуетом. А тому й попросив друга записати їх в дорожну книгу.

Текст цієї пісні-балади (друга половина) дійшов до наших днів і виконувався вокальним тріо Мареничів: "Тече річечка невеличечка, схочу - перескочу, віддай ти мене, моя матінко, за кого я схочу".

Останні 6 строф співає Дмитро Гнатюк у пісні "Ой не цвіти буйним цвітом, зелений кадране".

7 жовтня генерал Радіщев листом доповів Д.Бібікову, що зробив усе для виконання Шевченком покладених на нього завдань.

Деякі подільські шевченкознавці стверджують, що Шевченко з Кам'янця відправився на Житомир - центр Волинської губернії і проїжджав через Проскурів, Меджибіж, Летичів. Але це лише здогади, не підкріплені жодним документом.

Виконуючи припис генерал-губернатора Д.Бібікова, Т. Шевченко в жовтні 1846 року оглянув Почаївську лавру і виконав замість вказаних трьох 4 акварельні малюнки, 2 ескізи й начерк олівцем різних видів другої після Києво-Печерської духовної святині України. У Почаєві 20 жовтня 1846 р. поет записав народні пісні "Гиля, гиля, селезень", "Ой пила, вихилила" та Ой у саду, саду". Згадка про Почаїв є в поемах "Слепая", "Сліпий", "Петрусь" та в повісті "Варнак".

До Києва Шевченко повернувся наприкінці жовтня 1846р. Після арешту поета (березень 1847 р.) комісія заднім числом ухвалила виключити його з числа співробітників під тим приводом, що він без її згоди виїхав на початку 1847 року з Києва. Насправді ж його звільнили в зв'язку з арештом у справі Кирило-Мефодіївського товариства. А деякі шевченківські "крамольні" записи знищили (вони не збереглися в архівах комісії). Збереглися в архівах царської охранки лише ті, що були вилучені у поета під час його арешту.

Деякі подільські шевченкознавці у своїх "дослідженнях" дають ймовірні припущення, що саме оглядав Шевченко, з ким бесідував: зустріч з директором гімназії Вощаніном, відвідини гімназійної бібліотеки, зустріч з ректором семінарії і настоятелем Свято-Троїцького монастиря вітцем Йосипом (в миру Покровським) і т.д. Але всі ці здогадки не підкріплені документально.

Згадки про подолян і Поділля у творах  Т.Г. Шевченка

Почуте, побачене й пережите Тарасом Григоровичем під час подорожі на Поділля і Волинь знайшло своє відображення у його творах, написаних на засланні, зокрема у вірші "Варнак" (1853-1854 рр.),  де прототипом головного ге­роя поеми став, ймовірно, подільський месник Устим Кармелюк:

... Старий

Згадав свою Волинь святую

 І волю-долю молодую,

 Свою бувальщину...

                                                ("Варнак")

Ще їдучи до Кам'янця-Подільського черезМогилів-Подільський, Шевченко побачив Дністер з його скелястими берегами. А згодом напише:

 Меж скалами, неначе злодій

 Понад Дністром іде вночі

 Козак і дивиться йдучи

 На каламутну темну воду,

                    Неначе ворогові в очі...

Подільський край та його видатні борці за національне визволення свого народу від польських колонізаторів хвилювали думку поета ще на зорі його творчості (1838-1841 рр.).  Перелистаймо "Кобзар" і переконаймося у цьому.

Уже в перших прижиттєвих виданнях "Кобзаря" (1840, 1844, 1860) є згадки про подолян:

Обізвався Наливайко –

Не стало Кравчини!

                       Обізвавсь козак Павлюга –

                       За нею полинув!

                          ("Тарасова ніч", 1838)

Подолянин Северин Наливайко (нар. у м. Гусятині Тернопільської області) - керівник народного повстання в Україні і Білорусі (1594-1596 рр.) серед сподвижників іменувався ще Кравчинею" (батько його був кравцем). До повстання служив сотником надвірної корогви у Костянтина Острозького. Попавши в полон, був страчений у Варшаві 21.04. 1597 р.

Щодо "Павлюги" (так звали повстанці 1637 р. свого ватажка, справжнє - Павло Михнович Бут) - гетьмана нереєстрового запорозького козацтва, то Тарас Григорович допусти неточність майже в 40 років. Павлюга (Павлюк) був страчений у Варшаві у 1638 році.

Обізвавсь Тарас Трясило

 Гіркими словами:

"Бідна моя Україно,

Стоптана ляхами!"

                                ("Тарасова ніч")

"Трясилом" прозвали Тараса Федоровича (гетьмана запорозьких нереєстрових козаків) повстанці 1630 р., які боронися під його проводом проти гніту Речі Посполитої.

Поет вдруге згадує Наливайка в поемі "Гайдамаки":

Згадайте праведних гетьманів:

 Де їх могили? Де лежать

 Останок славного Богдана?

 Де Остряницина стоїть

 Хоч би убогая могила?

 Де Наливайкова? Нема

Живого й мертвого спалили.

  ("Свято в Чигирині", 1841)

Згаданий поетом Яків Острянин (Остряниця) був вбитий козаками під час заворушення проти старшин 06.05.1641 р. Але мова про те, що "славних прадідів великих правнуки погані" понищили, порозорювали могили. І до цих пір нема пам'ятників славетним гетьманам, що громили польсько- шляхетське і московське війська.

В незавершеній п'єсі "Никита Гайдай" устами Мар'яни Шевченко втретє згадує славетного подолянина:

 Как Наливайко собирал

 Перед родными бунчуками

 Народ казацкий защищать

 Святую церковь... (1841)

Ще 400 років тому українці захищали свою Православну святу Церкву від окатоличення. А сьогоднішні "чухраїнці", забувши заповідь Пророка, терплять на своїх теренах Московську Церкву!

Вчетверте згадує поет Северина Наливайка вдрамі "Назар  Стодоля" (1843) у формі діалогу Назара і Галі.

Поділля згадується в поемі "Гайдамаки",  де поет опосередковано говорить про наш край:

"Йде залізняк Чорним шляхом,

 За ним гайдамаки ".

А "Чорним шляхом" народ прозвав дорогу, якою татари гнали полонених українців від Львова через Поділля у Крим.

У повісті "Варнак" (1853) Т.Шевченко декілька разів згадує словами героя:

        "Расскажи мне, друже мой, что-нибудь о нашей прекрасной Волыни и Подолии!"

Сюжетом повісті і прототипом Варнака для Т.Шевченка послугував Устим Кармелюк, про трагічну історію боротьби якого проти польської шляхти ймовірно почув поет з вуст свого друга Петра Чуйкевича під час перебування в Кам'янці-Подільсьюму В альбомі поета рукою Петра Омеляновича записана пісня про подільського месника "Ой, Кармелюче, по світу ходиш!"

А більшого собі Тарас Григорович, боячись царської охранки, дозволити не міг. Хоча й побував у Папській башті Кам'янець-Подільської тюрми-фортеці, де катували Устима Кармелюка.

Побачений Тарасом Шевченком Дністер у кінці вересня 1846 р., коли він їхав у Кам'янець-Подільський через Могилів-Подільський, сяйнув своїми водами поетові вже на Кос-Аралі:

- Дністре, водо каламутна,

Винеси на волю!

В "Прогулке с удовольствием и не без морали" (IV, 228) Шевченко згадує Поділля.

Подоляни – лауреати національної премії  імені Тараса Шевченка

З метою вшанування пам’яті Тараса Шевченка 20 травня 1961 року була прийнята Постанова Ради Міністрів УРСР «Про встановлення щорічник Республіканських премій імені Т. Г. Шевченка».  Затверджено Положення про премії та зразки почесних знаків і дипломи лауреатів. Створено Урядовий комітет, до якого поряд з партійно-державними керівниками ввійшли і визначні діячі української культури.

           Премії присуджуються за високохудожні твори літератури, журналістики, образотворчого мистецтва, музики, театру, кіно, які визнанні та високо оцінені громад кістю. Присудженню передує широке обговорення і популяризація висунутих творів претендентів у пресі, по радіо, телебаченню, на художніх виставках тощо.

            Першими лауреатами Шевченківської премії (09.03.1962 р.) стали Олесь Гончар, Павло Тичина і Платон Майборода.

            Згодом коло номінантів  було розширене: з 1969 року почали присуджувати премії в галузі архітектури, з 1977 р. – в галузях журналістики і публіцистики, теорії та історії літератури, театрального мистецтва, з 1982 р. – з літератури і мистецтва для дітей та юнацтва. З заснуванням окремої Державної премії по архітектурі (1988 р.) з Шевченківської премії по архітектурі (1988 р.) з Шевченківської премії була вилучена номінація – архітектура. У 1977-1999 рр. була запроваджена Мала Державна премія України ім.. Т.Шевченка за кращий творчий дебют молодим митцям віком до 35 років.

З метою піднесення ролі й престижу Шевченківської премії в Україні в галузі культури, літератури і мистецтва 27 вересня 1999 року Указом Президента № 1228/99 її перейменовано в Національну премію України імені Тараса Шевченка. Затверджено персональний склад Комітету, куди ввійшла і наша землячка, народна артистка України, лауреат Державної премії ім. Т.Шевченка (1987 р.) співачка Ольга Іванівна Басистюк. Затверджено нове Положення про Національну премію.

            Серед митців, родом з Поділля, удостоєні Національної (Державної) премії імені Тараса Шевченка:

1.      Басистюк Ольга Іванівна (премія 1987 р.) – співачка, родом з с. Поляни Волочиського району.

2.      Гуцал Віктор Омелянович (премія 1992 р.) – головний директор і художній керівник оркестру народних інструментів, родом з с. Требухівці Летичівського району.

3.      Гронський Володимир Петрович (премія 1996 р.) – композитор, родом з м. Волочиська.

4.      Дідик Михайло Петрович (премія 1998 р.) – Мала Державна премія, соліст Національної опери, родом з с. Колубаївці Кам’янець-подільського району.

5.      Дідух Володимир Євгенович (премія 1985 р.) – учасник чоловічого вокального квартету «Явір», родом з с. Іванківці Хмельницького району.

6.      Зінкевич Василь Іванович (премія 1994 р.) – естрадний співак, родом з с. Васильківці Ізяславського району.

7.      Ігнащенко Анатолій Федорович (премія 1974 р.) – архітектор, родом з с. Захарківці Хмельницького району.

8.      Камінський Віктор Євстрахович (премія 2004 р.) – композитор, родом з села Нивра Тернопільської області, навчався у Хмельницькому музичному училищі ім. В.І. Заремби.

9.      Кондратюк Микола Кіндратович (премія 1972 р.) – співак, родом з м. Старокостянтинова.

10.  Мазур Богдан Миколайович (премія 1999 р.) – скульптор, педагог родом з м.Хмельницького.

11.  Римарук Ігор Миколайович (премія 2002 р.) – письменник, головний редактор журналу «Сучасність», родом з с.Мякоти Ізяславського району.

12.  Гірник Павло Миколайович (премія 2009 р.) – поет, родом з м. Хмельницького.

            Образ Кобзаря в творах подільських поетів

    Назавжди

    Ніколи свого серця не щерби,

Аби лише виспівувати гарно.

Не промовчи Шевченка у собі.

Не прокричи Стефаника задарма.

    Творив Тараса гнів, а не жура.

А що поробиш, люде без’язикий,

Коли з-за грат у душу зазира

Твоя свобода, змучена до крику,

Коли поети пнуться в паничі,

А побратими цвенькають потрохи,

І кобза почорніла на плечі,

Як домовина вбитої епохи?!

Не розлюби себе. Не розгуби

Ні голосу, ні стогону, ні слуху.

Шевченко йде дорогами доби

І завжди обирає кручі духу.  

Іде  і йтиме у тривожний час,

І вже його не зупинить нікому.

Ви чуєте? Минаючи Парнас,

Шевченко повертається додому!

                       Павло Гірник

                       Деражня

 Шевченко в серці моїм

Видзвонює фраза крилата,

Вплітаються в такт рубаї,

Бо місця займає багато,

Шевченко у серці моїм.

Він батько є мій натхненник,

І зодчий крилатих думок

Що щиро лягають щоденно

У творчий процесу рядок.

Народний поет невмирущий

Тож генія слово всякчас

Підноситься в подвигах сущих

Вкосмічних зоріє очах.

Шевченкове слово-завзяття

Вирує, вулканом живе,

Нікому його не здолати,

Бо вічне воно і нове.

І світяться далі огнисто,

Золотить добу неошлях,

Як небо зірке, як намисто.

Шевченків тримаємо, стяг.

За волю, за долю, за мову! –

Усіх закликає Тарас –

Вінок-заповіт барвінковий

Несем у віки, повсякчас.

Свобода – одвічне питання,

Каїнова тисне печать –

Тарасове слово-повстання,

Як розум, як лезо меча.

Тарасове слово на чатах,

Бояться його вороги –

Безвірні сини – потерчата, -

Бо знищить вогнем до ноги.

В саду у вишневім, над цвітом

Травневі хрущі не гудуть,

Босоніж не бігають діти –

Чорнобиль зове на біду.

Пробач нам, Тарасе, голоті, -

Стоїть твій оспіваний рай

Знівечений, голий. Достоту,

Кобзарю, знов сили подай.

Шевченко – поет від народу,

Від Бога дарунок святий,

Шевченко –Вкраїноньки розум,-

З ним легко іти у житті,

Щоб рвати кайдани. Розкуття

Благає роздерта душа.

Так хочу образу забути,

Вона ж припада, як лишай.

Затямте ж, безбожники кляті,

Затям же імперія зла:

Шевченка нічим не здолати,

Не знищити хати до тла.

Погляньте, рута – Вкраїна

Поволі встає із колін.

І йде до Шевченка родина,

Невпинно іде – на поклін.

Віталій Мацько

Літературознавець с. Шрубків 

Пам’ятник «1933» в Ободівці

Пам’ятник був виготовлений по проекту обласного відділу архітектури та скульптури. Було дано три варіанти  і один із них найкраще відповідав тій страшній події 1932-1933 рр. , на якому було зображено колоски пшениці , які підтверджували про те, що дані роки були урожайними. Але політика сталінського періоду створила штучний голод при допомозі українських місцевих активістів які підтримували сталінські ідеї в цьому напрямку. Вони збирали вимітаючи останні грами зерна, що й привело до вимирання  від голоду сотні людей - ободівчан різного віку. І до 60-ти річчя цієї жахливої події «Голодомор 33» був встановлений пам’ятник  на кладовищі де поховані жертви голодомору 33.       Його виготовили працівники  Замостянської майстерні під керівництвом Мельника Олексія Григоровича.  Свого роду це великий металевий хрест висотою 6 метрів. Ширина колони 1м. 10см. Бокова ширина 65см. Довжина перемички  2м. 30см. На ній написано цифри 1933р. В нижній частині пам’ятника вислови письменників про голодомор того періоду. Тут захоронений кожен четвертий житель села Ободівка.  

                       " Історія Вінниці "  

Вінниччина! Вона чарує мальовничу природу, гаями і лісами тихоплинним Південним Бугом і бурхливим Дністром, квітучими садами і неозорими ланами. Вона гарна, і у весняних ранках, і в сонячні літні дні, коли іскриться золотом пшениця, і в осінню пору, коли щедро віддає людям всі свої дари подільська земля.Вінниччина славна своєю історією, яка бере початок у сивій давнині. Кожне покоління залишило про себе згадку в памятках історії та архітектури, на сторінках літописів і в народній памяті.                                                                          Чим далі в історію відходять роки Великої Вітчизняної війни, тим більш усвідомлюється велич і значення безсмертя Батьківщини.                                                                                  На світанку 22 червня 1941 року гітлерівські полчища віроломно напали на нашу країну. І вже 7 липня 1941 року в районі Могилева-Подільського фашистські війська великими силами почали переправлятися через річку Дністер. 11 днів героїчно обороняли підступи до Могилева-Подільського частину укріпленого району, 130-а с/д, мотострілецький полк і льотчики 45-ї змішаної авіаційної дивізії. Екіпажу бомбардувальника „АП-2” штурманом М.О. Навроцькому і стрілку-радисту І.М.Бражникову за проявлену мужність і героїзм при знищенні переправи через Дністер присвоєно званняГерояРадянськогоСоюзу.                                                         Будівництво усіх оборонних споруд в Могилів-Подільському, Барського та інших районів Вінницької області керував генерал-лейтенант інженерних військ Герой Радянського Союзу Д.М. Карбишев. Подвиг воїнів гарнізону доту №112 біля села Бронниця, доту №114 біля села Слобода Могилів-Подільського району та залізобетонних дзотів біля села Ял тушки Барського району на завжди залишиться в памяті народу. Тут жаркого літа 1941 року проходила лінія оборони радянських воїнів. До кінця липня велись запеклі бої з переважаючими силами ворога. Механізовані полки ворога, обминаючи кріплення, прорвавши лінію оборони, рухалися все далі на сході. В середині липня в напрямку Погребище-Христинівка через село Нова Гребля відступали війська 12-ї армії. За вказівкою зверху був демонтований Новогребельський цукровий завод і підпалений. Деревяні конструкції згоріли, а основне обладнання погрузили на станції Нова Гребля в ешелон. В районі Хрестинівка-Умань цей ешелон потрапив в оточення, і обладнання було вивезено до Німеччини.                         Під час окупації на території Села Нової Гребля діяло дві комендатури військово-господарського відомства Німецької армії. Радгосп, степ і територія цукрового заводу були підпорядковані одній із комендатур. На цьому відділку працювали робітники радгоспів та військовополонених. Його охороняли комендант і чотири німецьких солдати. Інша частина села Соболівка Отруби та село Забара, на якій працювали жителі села Нової Греблі, були підпорядковані коменданту.  Під час окупації села відчувалося протистояння людей фашистами. Під керівництвом Бондаря Григорія Павловича був організований молодіжний загін, який провадив партизанську роботу, направлену проти німецької влади. Про що свідчить документ із архіву.                                                                    Цією підпільною партизанською групою І.Чапаєва було знищено старосту та більше десятка німецьких солдат і поліцаїв, а також визволено військовополонених. Але втікачів наздогнала турбівська жандармерія і, оточивши біля села Брицьке близько 27 чоловік, відправили їх в табори смерті. Під час облави в селі Нова Гребля турбівські поліції, шукаючи підпільників, жорстоко розправлялися з ними, про що свідчить оголошення турбівської жандармерії.                                                                                               Стасенко Тарас Прокопович втік на степ до тітки, поліцаї вислідили його і підпалили хату, коли вибіг Тарас із вогню, його розстріляли. Рябоконя Павла Івановича німці привязали до бричка і волокли по дорозі, а потім побитого і знесиленого повішали. Розстріляли фашисти також Ямкового Миколу Оксентійовича і дітей Федора Степановича. Більше 50 чоловік було вивезено до Німеччини.                          25 грудня 1943 року зійшла на Вінниччину зоря визволення. Тоді в результаті розпочатої Житомирсько-Бердичівської наступальної операції, військами першого українського фронту був визволений перший населений пункт Вінницької області Козятинського району - село Велике. Визволення Вінниччини відбувалося у два етапи. Північно-Східні райони області були очищені від гітлерівців у першій половині січня 1944 року військами 38-ї,1-ї танкової і лівого флангу 18-ї армії.                     31 грудня 1943 року війська червоної армії оволоділи залізничними станціями Нової греблі, Ржевуська, Рось. 1 січня 1944 року відступаючи, гітлерівці зайняли оборону на околицях села нової Греблі, встановивши кулемети і артилерію на Отрубах і Соболів ці, а біля цвинтаря міномети. 2 січня о 6 годині ранку із сторони села Лазівки в напрямку Отрубів пробилася рота радянських розвідників. Помітивши їх, гітлерівці вислали їм на зустріч загін солдат, між ними відбувся бій. З великими втратами як з одної, та і з другої сторони радянські і німецькі солдати почали відступати. В цей час в одній із хат, на краю села, засіли троє сільських партизан, які зненацька відкрили вогонь по фашистах, що відступили, і перебили їх. Озвірілі фашисти з кулеметів та артилерії відкрили вогонь по хатах. Від трасуючих куль та снарядів хати згоряли одна за одною, до вечора Отруби палали вогнем.                     5 січня 1944 року, щоб уточнити вогневі позиції розміщення воєнних сил противника в селі, батальйон Червоної Армії пішов у розвідку з боєм і потрапив в засідку ворожих кулеметів, які були встановлені в напіврозвалених колгоспних свинарниках, та під обстріл артилерії. В бій вступила 1- танкова армія, танки своїм огнем примусили назавжди замовкнути ворожі кулемети і артилерію. Відступаючи, фашисти на своєму шляху палили хати мешканців села. До вечора половину села по праву сторону річки Десенка було звільнено.                                                                                                                                                      Зі сторни  села Овечаче в напрямку села Нової Греблі, у лісі завязався бій, проте прорвати оборону гітлерівських військ не вдалося. Увечері на Різдво Христове 7 січня 1944 року за допомогою місцевих провідників, рота радянських солдат, обійшовши село полями та рівчаками зі сторони Соболівки, зненацька захопили гітлерівські гармати, пяних фашистів, які спали, позвязували. Зайшовши з тилу, взяли в полоні мінометну роту фашистів, які пробували учиняти опір, побили решту окупантів, покинули село без бою і відступили в напряму села Кіровка.                                                                                   Ранком 8 січня 1944 року в село ввійшли основні радянські війська і зайняли оборону на околицях села від залізниці Погребище-Калинівка, через поля до містка забарської дороги, через соболів ку по березі річки Десенки та через територію лікарні. Протягом 2 місяців, з січня по березень, стояли радянські війська в селі Нова Гребля                                                                                                                                             4 березня 1944 року почалась Проскурівсько-Чернівецька окупація першого українського фронту під командуванням Маршала Радянського Союзу Г.К. Жукова. В 4 години ранку після артпідготовки, військами 237 с/д розпочався наступ на село Кіровку. Після 2 годин запеклого бою радянські війська відступили на свої украплені рубежі. Оборону в напрямку Калинівки прорвати не вдалось.                                    6 березня 1944 року основні частини 38-ї армії були зняті з передової і направлені в тил. Маневруючи на південь, 11 березня після 40 хвилинного мінометного і артилерійського обстрілу позиції гітлерівських військ перейшли у наступ на території Плесківського, Липовецького, Іллінецьког, Оратівського районів. Прорвавши на цій ділянці передній край оборони ворога, радянські війська розвивали свій наступ у тил ворога.                                                                                                                                            13 березня 1944 року бійці 221 с/д вступили в бій з гітлерівцями на підступах до Вороновиці. Противник сконцентрував тут значні сили артилерії і піхоти, сподіваючись стримати наступ радянських воїнів. На світанку 14 березня 1944 року з підтримкою 237-ю пирятинської с/д радянські війська ввійшли в Вороновицю, захопивши на залізниці цілий ешелон муки, та інші продтовари які фашисти не встигли відправити на Вінницю. На другий день зранку відразу взяли Тиврів, а до вечора звільнили Гнівань.                                                                                                                                                                          16 березня 115 с/д 237с/д, 23 окрема винищуваноартилерійська протитанкова бригада і льотчики пятого штурмового авіаційного корпусу розпочали бої за Жмеринку. 17 березня звільнили Браїлів, а 18 березня 1944 року радянські війська оволоділи залізничним вузлом Жмеринки. Визволення Жмеринки і дальший наступ військ у напрямку Бару створювало сприятливі умови для успішного завершення операції по визволенню Вінниці.

Весна 1944 була ранньою. Люди поверталися в рідне напівспалене, напівзруйноване село. Жили по дві, а той по три сімї в одній хаті. Лінія фронту віддалялась все далі на Захід. До села ще доносилась канонада, земля здригалася від вибухів снарядів, обрій по вечорах світився заревом. Сніг уже давно розтав, чорніли поля і тільки люди з ряднами, а де й з підводами, звозили, зносили побитих солдат і там же на полі закопували.                                                                                                                                                     Лише через 10 років, у 55, в центрі біля села сільської Ради напроти церкви викопали братську могилу і позвозили з околиць села, викопаних побитих солдат. Похоронили в братській могилі солдат і офіцерів, всього 132 чоловіки, поставили памятник.                                                                                                Звичайне село, як і тисячі інших. Чи мало воно якесь стратегічне значення?... Рік за роком проходять літа, загоїла земля свої рани, заросли могили травою, та тільки люди свято бережуть память про своїх рідних і близьких в кожному селі, в кожному місті. Кожного ранку на 9 травня біля братської могили збираються жителі села, щоб влаштувати память загиблим воїнам, привітати ветеранів із святом. Приїжджаючи рідних тих, хто загинув в ті буремні роки. Не один десяток років Розшукують своїх синів, братів, батьків. Не обминають такі події і наше село. Через 55 років знайшовши могилу гвардії капітана Порового М.А. , його рідній брат. Зустрівся з дочкою жительки села, якої під час війни тимчасово перебував на квартирі його брат.                                                                                                                 Побув в шкільному музеї, де свято бережуть фотографію гвардії капітана, був зворушений до глибини душі цією зустріч.   Музейну кімнату в шкільному приміщенні було створено ще в 1985 році. На той період в школі накопичилось чимало матеріалу про Велику Вітчизняну війну. В роботу були задіяні майже всі учні, вони зберегли фотографії загиблих воїнів, проводили зустріч з ветеранами війни, записували спогади.  В кімнаті з однієї сторони зроблений памятник односельцям, які загинули під час війни. Майже від самого полу і аж до стелі викарбувані на ньому їх імена, а на розгорнутому прапорі розміщені фотографії ті, що збереглися.   З протилежного боку кімнати на стіні зображена картина з памятниками Бреської фортеці у вигляді марева. Залишився на окупованій території, перехвачувався до одужання. Коли одужав, то оборонявся з ворогами у складі партизанського загону імені Леніна. При наближені радянських військ у грудні 1943року перейшов лінію фронту. Був призначений командиром гармат. Перемогу зустрічав на Віслі. Після чергової роботи саперів, які відвозили снаряди в глинище село знову здригалося від потужного вибуху. Не тільки земля береже згадку про ті страшні дні війни. Стільки промайнуло років, а люди й досі зберігають найдорожче, що залишилось від тих, хто не повернувся з війни                                                                                                                  Ідуть роки, але війна не забуває. Знову і знову озивається вона у свідомості поколінь, тривожить уяву, змушує замислюватись над трагедією і подвигом нашого народу. Особливо вражаючою була зустріч учнів з воїнами визволителями нашого села.                                                                                                                    Саме їх розповіді про бойові дії які розгорталися в селі Нова Гребля та на околицях села, допомагали уточнити карту визволення, нашого села і в цілком Південні райони Вінницької області.                              Однією з перших весняних наступальних операцій радянських військ на Правобережній Україні була Проскурівсько-Чернівецька, яка розпочалась 4 березня 1944 року. В ніч з 3 на 4 березня в Новій Греблі на передовій в районі Соболівки, де була побудована в два рубежі оборона, готувались війська до наступу в напрямку села Кіровки. В 4 години ранку здригнулася земля від нищівного артилерійського удару по ворогу. Рота станкових кулеметників під командуванням старшого лейтенанта Коваля О.С Зайняла вогневу позицію на попередньому рубежі. Був отриманий наказ: подавляти вогневі точки ворога і короткими перебіжками рухатись вперед, перекидаючи станкові кулемети на нові вогневі позиції. В свою чергу гітлерівці відповідали артилерійським та мінометним вогнем. Завязався запеклий бій, який тривав майже 4 години. Гітлерівці подавляли мінометним вогнем наші вогненні точки, тому треба було частіше міняти позиції. Прямо перед очима старшого лейтенанта міна попала в око і розірвала трьох бійців разом з станковим кулеметом, попереду ще два станкових кулемети замовкли. Гітлерівці прицільним кулеметним вогнем із церкви притиснули радянських бійців до землі. Вогонь і земля, свист куль і крики поранених перемішалися. Дали команду відійти на попередні позиції. На полі бою на відстані 200-300 метрів один від одного залишилося два станкових кулемети і поранені. На дворі було вже видно, і весняний мороз не щадив людей. Тому бійці одягли на нього декілька шинелей, взявши коробку з патронами, разом із старшим лейтенантом вони короткими перебіжками, пригинаючись від куль, добралися до першого кулемету. Старший лейтенант приціленим вогнем примусив замовкнути ворожу вогневу точку, перекриваючи короткими чергами бійця, який повз до наступного станкового кулемету. Він майже 40 хвилин під вогнем врятував із поля бою поранених разом з станковим кулеметом. Коли бійці допомогли і втягли його в окоп на його спині не було цілого місця, шинель як то багато сполосало, а він хукаючи на замерзлі руки, посміхався.                                                                                                                                                   Перед строєм нашому лейтенанту була оголошена подяка, рядового бійця приставили до нагороди за мужність. Своїх товаришів, загорнувши в плащ палатку понівечені тіла, там же й в окопі його поховали, посадивши біля могили три грушки. В ці дні на зміну з нічними заморозками прийшло весняне тепло з дощами. В ніч 6 березня таємно, мокрі по коліна в болоті, несучи на рука станкові кулемети, в ручну переправляючи через річку гармати, основні частини радянських військ маневрували в тил, залишивши на передовій незначні сили. Під час переправи однієї з гармат, яка застрягла в болоті один із бійців зачепив фінтів ку за кущ, і вона вистрілила, поранивши його в руку. Офіцер із штабу не став виясняти причини, а віддав наказ розстріляти як дезертира. За селом біля лісу його розстріляли. Там же й прикопали. Дехто з жителів села знали про ту могилку невідомого солдата, а зараз і гробчика там не залишилося.                                                                                                                                                        Скільки безіменних залишилося лежати в святій землі? Ось із цієї фотографії на нас дивляться не по роках помужнілі обличчя двох братів червоноармійців і, то тоді ще, лейтенанта Коваля Олексія Савовича. А їм було тоді лише, меншому брату 14, старшому 16, а лейтенанту 19.                                                     І земля українська, і люди стогнали під кованим чоботом фашистського звіра. Як можна забути ц жахи, що їх творили нелюди! За час окупації України 1941-1944 гітлерівці знищили понад 5 млн. чоловік; 2-4 млн. чоловік вивезли на роботи до Німеччини. У роки війни загинув кожний шостий житель України. Визволення України тривало майже 2 роки. Внесок українського народу у перемогу над фашизмом не оціненний. Близько2,5 млн. воїнів - українців нагороджені орденами та медалями, понад 2 млн. - удостоєні звання Героя Радянського Союзу, з них тричі удостоєний цього звання І. М. Кожедуб, і двічі удостоєні цього звання 32 українці. Воїни-українці були визволителями народів Європи.

Тростяне́цький райо́н

Тростянецький район, як адміністративну одиницю, утворено в 1923 році, в 1962 році реорганізовано, а в 1965 році знову відновлено. В 1957 році село Тростянець було переіменоване в селище міського типу (станом на 01.01.2007 р. його площа становить 1127 га, населення 7,86 тис.чол.).

У районі 1 селищна і 17 сільських рад; 1 селище міського типу і 36 сільських населених пунктів.

Зміст

1 Географія

1.1 Географія міст та сіл

1.2 Фізична географія

1.3 Клімат

1.4 Заповідний фонд

2 Історія

3 Адміністративний устрій

4 Економіка

4.1 Сільське господарство

4.2 Транспорт і комуніукації

5 Соціальна сфера

5.1 Освіта

5.2 Охорона здоров'я

5.3 Культура

6 Виноски

7 Посилання

Географія

Станом на 01.01.2007 року територія Тростянецького району становить 856 км², що становить 3,3 відсотки загальної площі Вінницької області. Протяжність з півночі на південь становить 42,9 км, а зі сходу на захід 30,5 км. Тростянеччина межує на півночі з Гайсинським, на сході з Теплицьким, на півдні з Бершадським та Чечельницьким, на заході з Тульчинським і Крижопільським районами.

Географія міст та сілНа південному сході району, на берегах річки Берладинка розташоване мальовниче село Ободівка з населенням 3,26 тис. чол., другий за смт Тростянець населений пункт за промисловим потенціалом, рекреаційна зона району. Село існувало вже в XVI ст. під назвою Бодівка. За радянської влади теж мало статус районного центру. В селі розміщена низка підприємств, установ, організацій. До складу Ободівської сільської ради входить с. Бережанка (колишня Татарівка), якому в цьому році виповнилось 500 років. В с. Ободівка на межі з Бершадським районом в сосновому лісі поблизу ставків розташовані оздоровчі табори для дітей «Сосновий бір» та «Колос».

Найпівденніші села району — Торканівка і Дубівка, назва першого з яких також говорить про часті набіги татар.Цікава історія й інших населених пунктів району, приміром Гордіївки (зруйнованого в 1334 р городища «Арарат»), де є чимало курганів; Тростянчика (колись Костянтингорода), де виявлено Трипільське поселення І пол. ІІІ тис. до н. е., кургани XIX–XVIII ст. до н. е., поселення VII–VI ст.. до н. е., ранньослов'яське поселення ІІІ- IV ст. н. е.; Олександрівки (колись Славгорода, потім Вербецького).

Важливим населеним пунктом в історії становлення Тростянецького району є с. Капустяни, розташоване на західних межах району. На півночі району розташований Ладижин — місто обласного підпорядкування та с. Оляниця; на сході крайніми в географічному відношенні є села Скибинці, Глибочок, розташовані на березі річки Південний Буг.

Фізична географіяРайон розташований в межах Подільського плато у південно-східній частині Вінницької області, на заході центральної частини України. Унікальність географічного положення регіону визначається як природнокліматичними умовами правобережної лісостепової зони України, так і відносно рівновіддаленістю від її головних промислово-економічних і торгових центрів.

В геоморфологічному відношенні район розміщений у межах північно-західної частини південного Побужжя, в основі якого лежить Український кристалічний щит, у межах Подільської височини (максимальна висота 284 м над рівнем моря — на території Капустянської сільської ради). Рельєф району носить водно-ерозійний характер. Ґрунти переважно темно-сірі та сірі опідзолені, глибожилуваті, важко- та середньосуглинкові.

Водна мережа на території району представлена річкою Південний Буг з його притоками Сільницею, Тростянцем, Бережанкою, Собом та рядом інших водостоків,— всього 11 річок, які течуть по долинах, балках і ярах. Найбільша річка області і району протікає в північно-східній частині Тростянеччини біля сіл Четвертинівка, Скибинці, Глибочок, Митківка, Тростянчик, на якій побудована і функціонує Глибочанська ГЕС. В надрах землі є певний запас мінеральних вод. На території району нараховується 69 ставків, водне дзеркало яких становить 845 га.

Корисні копалини: граніт, глина, пісок. В районі працюють кар'єри: глиняні в Тростянчику, Гордіївці, Савинцях, Ободівці, Ілляшівці, піщані та гранітні відповідно в Ладижині, Летківці та Губнику, Четвертинівці.

КліматКлімат помірно континентальний з вологою нестійкою зимою і теплим літом. Середньорічні температури: літня — +22˚С, зимова — −4,5˚С. Річна кількість опадів — 500 мм. Середня протяжність без морозного періоду 165–175 днів. Рельєф території і кліматичні умови сприяють розвитку сільського господарства та інших галузей господарського комплексу.

Заповідний фондЛісові площі становлять 15 684,95 га, де переважають мішані ліси. На території району існує 25 об'єктів природно-заповідного фонду, в тому числі загальнодержавного — 3 («Гайдамацька Балка»[1][2] на території Цибулівської сільської ради, землекористувач Ободівське державне лісомисливське господарство; Верхівський парк на території Верхівської сільської ради, землекористувач Верхівський сільськогосподарський технікум; Ободівський парк на території Ободівської сільської ради, землекористувач Ободівська школа-інтернат), заказників місцевого значення — 4, пам'яток природи місцевого значення — 12, заповідних урочищ — 6.

Історія[ред. Дані археологічних розкопок підтверджують, що вперше територію району заселяли племена в період неоліту (8-4 тис. років до н. е.). Пізніше тут з'являються поселення трипільської культури (3 тис. років до н. е.), поселення Черняхівської культури (урочище Дубина, 3-4 ст. до н. е.), поселення ранньослов'янської культури — 3 км на північний захід від селища (5-6 ст. до н. е.).

Черепки глиняного посуду знайдено при розкопках поселення ХІІ століття на «Половичі». Характерною рисою цього періоду був перехід до відтворюючих форм господарства -землеробства та скотарства. Пізніше в цих місцях селились племена уличів, чия територія проживання межувала з диким Полем. Наші предки вирощували пшеницю, ячмінь, просо. Земля оброблялась кістяною сохою. Тягловою силою були бики. Високою була і культура.

Після татарського нашестя наш край обезлюднів, пізніше знову став заселятись.

Перша документальна згадка про Тростянець датується 1598 роком. За переказами, стародавнє поселення існувало і раніше, лежало на південний захід від сучасного, але його пограбували і спалили дощенту. Згодом люди осіли на теперішньому місці, в долині річки Тростянець. Новому поселенню спочатку дали назву Адамгород, але згодом повернули стару назву, очевидно від слів «Тростина», «трясовина», бо місцевість у долині була заболочена, густо вкрита очеретом. Через село пролягав відомий Шпаків тракт, що сполучав північно-західні райони України з узбережжям Чорного моря. 29 разів цією дорогою робили набіги на Тростянець загони турків і татар; — жителі поселення рятувались від них у катакомбах.

У першій половині XVII ст. Тростянець багато разів переходив від одного власника до іншого (магнатів Вишневецьких, Потоцьких, Сабанських) мешканці його були кріпаками. Поміщицький гніт призводив до втечі кріпаків з маєтку, чимало з них брали участь у визвольній війні українського народу проти польської шляхти (1648–1654 рр.).

Неподалік містечка відбувались запеклі бої. 22-23 травня 1652 року під Батогом (нині с. Четвертинівка) українські козаки під проводом гетьмана Богдана Хмельницького розгромили 30-тисячне військо польської шляхти, очолюване коронним гетьманом Речі Посполитої Мартином Калиновським. 1649 року Тростянець увійшов до складу Брацлавського полку; за Андрусівським перемир'ям він залишився за Польщею і увійшов до складу Російської імперії аж 1793 року.

З 1797 року, згідно з новим адміністративним поділом, містечко увійшло до Брацлавського повіту Подільської губернії. З 90-х років XVIII ст. в містечку діяли два винокурні заводи, один з яких в 1864 році було переобладнано для виробництва спирту з меляси. 1834 р. став до ладу цукровий завод Потоцького, пізніше збудували млин, олійню, крупорушку. У 1840 році Тростянець з навколишніми селами, які становили родовий маєток графа Потоцького, було закладено в Петербурзьку опікунську раду.

1884 року до містечка від залізничної станції Демківка провели залізничну колію. Були в Тростянці друкарня та палітурна майстерня.

У кінці XIX століття в Тростянці (з передмістями Витягайлівкою та Качурівкою) мешкало 3338 православних, 78 католиків, 3 сектанти-розкольники, 1573 євреї — всього 5052 чол. Тут було волосне управління, поштово-телеграфна контора. Функціонували міська лікарня та лікарня при цукровому заводі. Діяли дві церковно-парафіяльні школи, двокласне училище при цукровому заводі та три єврейські молитовні школи. При училищі відкрили бібліотеку.

Радянську владу в Тростянці вперше встановлено в січні 1918 року, а відновлено в травні 1920 року.

З усією гостротою постало питання відбудови народного господарства, соціально-культурного будівництва. Уже 1924 року в Тростянці було дві початкові та 7-річна трудова школи, дитячий будинок, школа ліквідації неписьменності. Відкрили бібліотеку, клуб та самодіяльний театр, а також громадську їдальню, дитячий майданчик та дитячі ясла.

У травні 1928 року мешканці передмістя Качурівки організували сільськогосподарську артіль «Свій труд». У жовтні 1929 року в містечку було організовано сільськогосподарську артіль (колгосп) «Комінтерн». 1934 року за рішенням загальних зборів громадян села був організований колгосп, який отримав назву «Політвідділ». 1935 року колгосп «Комінтерн» був поділений на господарства ім. Комінтерну та ім. Паризької Комуни. Розвитку колгоспного руху сприяло створення 1930 року машинно-тракторної станції (МТС). Уже 1940 року колгоспники збирали з гектара по 16-18 цнт зернових,, 190–230 цнт цукрових буряків, 12 цнт соняшнику.

У 1921-22 роках починає працювати спиртовий завод, залізнична станція. Цукровий завод тоді було демонтовано, на його базі створено механічні майстерні, а на землях — радгосп. З 1930 року в Тростянці діяла авторемонтна майстерня, з 1934 р. — майстерня з ремонту тракторів і сільгоспмашин. Діяли також маслозавод, промкомбінат, дві електростанції. 1935 року відкрито середню школу, де навчалося 650 учнів, працювали заводський та районний клуби, бібліотека з книжковим фондом 6 тис.примірників.

Страшним лихом для жителів району був голод 1932–1933 років, не обминули район сталінські репресії. Особливо трагічною сторінкою історії були роки Великої Вітчизняної війни. 25-28 липня 1941 року район окупували фашистські війська, а 13-14 березня 1944 року частини 27-ї армії 2-го Українського фронту визволили район. Майже 20 тисяч тростянчан воювали на фронтах війни, понад 5 тисяч з них — загинули, багатьох нагороджено орденами і медалями, 6 стали Героями Радянського Союзу: Мазур Трифон Григорович з с. Савинці, Могильчак Іван Лазарович з с. Демидівка, Надутий Михайло Іванович з с. Цибулівка, Наконечний Анатолійович Гаврилович з м. Ладижин, Смовзюк Леонтій Семенович з с. Скибинці, Сокур Петро Трохимович з с. Демківка; 1 — повним кавалером орденів Слави (Грубий Тимофій Омелянович з с. Савинці).

В повоєнні роки в райцентрі та селах району не лише відновлювались старі, зруйновані підприємства, але й збудовано цілий ряд підприємств, об'єктів соціально-культурного та житлово-комунального призначення, багато зроблено щодо розвитку інфраструктури та благоустрою населених пунктів.

1962 року розпочалася реконструкція спиртового заводу, створено новий цех хлібопекарських дріжджів. Швидкими темпами зростали й інші підприємства. Тростянецький маслозавод 1970 року давав продукції у 20 разів більше, ніж 1950 року. Автобаза перетворилась на потужне підприємство «Союззаготтранс». 1965 року завершилось спорудження Тростянецького м"ясокомбінату — другого в області за потужністю підприємства з переробки м"яса.В лютому 1951 року малочисельна артіль «Політвідділ» була приєднана до сільгоспартілі «Паризька комуна», а 1957 року з приєднанням до них артілі «Комінтерн» було утворено колективне господарство «Україна».

За післявоєнні роки введено в дію універмаг і ряд інших великих магазинів та закладів громадського харчування, будинок побуту, приміщення рай друкарні та редакції районної газети, районного управління юстиції, райсанепідемстанції, станції по боротьбі із захворюваннями тварин, райвузла зв"язку, ряд адміністративних споруд: районної і селищної рад, суду і прокуратури, райвідділу внутрішніх справ, райвійськкомату, райвно, першої та другої черги центральної районної лікарні. Введено в експлуатацію новий ринок, школу № 2, добудову до школи № 1, три дитячих садки, автовокзал, стадіон зі спортивним комплексом «Колос», ряд відомчих спортзалів, парк «Пам'ять».

Реконструйовано, збудовано виробничі бази райагробуду, МШПМК-51, райшляхрембуддільниці, транспортної контори і ПМК облспоживспілки, міжрайбази, нафтобази, АТП 10538, хлібоприймального підприємства, райсількомунгоспу і комбінату комунальних підприємств, цеху «Вторчермет», комбікормового заводу, райагрохіму, райагротехсервісу, райагромашу, управління з експлуатації газового господарства, районного підприємства електромереж, паливного складу.

Введено в експлуатацію чимало житла, багато зроблено щодо розвитку інфраструктури міста — шляхового сполучення, мереж водопостачання і газифікації, енергопостачання, радіофікації і телефонізації, благоустрою вулиць селища.

Здобуття Україною незалежності дало змогу українському народу самому дбати не лише про економічний, а й про соціально-культурний розвиток держави, її складових — регіонів, населених пунктів. Разом з тим це не захищало від об"єктивних труднощів, суб"єктивних помилок, упущень. З 1989 і практично до кінця ХХ ст. в державі тривав спад виробництва, уповільнився соціально-культурний розвиток, що мало місце і в життєдіяльності нашого району, райцентру. І лише після цього стали помітніші зрушення на краще, особливо відчутні вони в останні два роки, коли вдалося добитись стабілізації в господарському комплексі району, нарощування обсягів виробництва продукції, робіт, послуг, залучення ефективних власників та зростання заробітної плати працюючим, зменшення заборгованості по зарплаті, відкриття нових робочих місць, збільшення надходження коштів до районного бюджету, інвестицій, поліпшення соціального захисту населення, від чого залежить добробут людей, належне функціонування закладів бюджетної сфери. При цьому було забезпечено стабілізацію суспільно-політичної обстановки району. Значна увага в районі приділяється ефективному використанню кадрового потенціалу, роботі з кадрами, посиленню виконавської дисципліни та заохочення їх ініціативної, сумлінної, якісної і ефективної в умовах становлення ринкової економіки роботи.

Адміністративний устрійДокладніше: Адміністративний устрій Тростянецького району (Вінницька область)

Район адміністративно-територіальний поділяється на 1 селищну раду та 17 сільських рад, які об'єднують 47 населених пунктів та підпорядковані Тростянецькій районній раді. Адміністративний центр — смт Тростянець[3].

Економіка

Харчова галузь представлена 6 підприємствами: ВАТ «Тростянецький м'ясокомбінат», ДП «Тростянецький спиртовий завод», АТЗТ «Тростянецький молочний завод», ЗАТ «Капустянський цукор», ТОВ Агрофірма «Ободівський цукор». ТОВ «Тростянецький міжгосподарський комбікормовий завод», які виробляють м'ясо і субпродукти І категорії, ковбасні вироби, цукор-пісок, спирт ректифікований, цільномолочну продукцію, масло тваринне, казеїн.

ВАТ "Тростянецьке РП «Агромаш» проводить ремонт сільськогоспо-дарської техніки.

Будівельних організацій — 3 (ЗАТ «Ободівка-газ», філія «Тростянецький райавтодор», МШБПМК-51).

Сільське господарство

Питома вага агроформувань у загальному обсягу виробництва становить 52,1 відсоток, господарств населення 47,9 відсотків. Вирощуються зернові культури, цукровий буряк, соняшник, енергетичні культури соя та ріпак. Врожайність Врожайність зернових — 36 ц/га, цукрових буряків — 310 ц/га, Насіння соняшника — 21 ц/га.

Племінних форм по розведенню племінного молодняка ВРХ порід української червоно-рябої, української чорно-рябої, симентальської — 7; свиней порід великої білої, української м"ясної та червоно-поясної — 4.

Кращі сільгосппідприємства району — СТОВ «Колос» с. Капустяни та ДП ДГ «Олександрівське», АКПП «Україна», АПКК «Перемога». За радянських часів урожаї в Районі були найвищими не лише в Україні, а і в Союзі[Джерело?].

Транспорт і комуніукації

Залізничні станції Тростянець-Подільський, Демківка, Ладижин. Експлуатаційна довжина залізничних колій — 44,1 км. Автомобільних доріг — 286,4 км, втому числі доріг з твердим покриттям — 267,5 км.

Газифіковано населених пунктів — 25

Електрозв'язок: 22 сільських і 1 районна АТС, базові станції мобільного зв'язку «UMC» та «Київстар». Кількість абонентів АТС району — 4838 чол. В районі діє ефірне радіомовлення на базі КП «Тростянецьке районне радіомовлення». Тираж районної газети «Тростянецькі вісті» — 3200

Соціальна сфера. Освіта

Верхівській коледж, Вінницького Національного Аграрного Університету

загальноосвітніх навчальних закладів — 24, в тому числі НВК «СЗШ І-ІІІ ступенів № 1-гімназія» смт. Тростянець

Ободівська допоміжна школа-інтернат

Кількість дошкільних закладів — 23

Кількість шкільних бібліотек — 26, Бібліотечний фонд — 245016

дитячих музичних шкіл — 2

Охорона здоров'я[ред. • ред. код]

Тростянецька центральна районна лікарня та Ободівська номерна районна лікарня.

Лікарських амбулаторій сімейної медицини — 5

Забезпеченість лікарняними ліжками у розрахунку на на 10 тис. населення- 55,2. Забезпеченість лікарями на 10 тис.населення — 25,8 чол. Кількість аптек — 15

КультураДокладніше: Пам'ятки історії Тростянецького району

Докладніше: Пам'ятки архітектури Тростянецького району (Вінницька область)

Докладніше: Пам'ятки археології Тростянецького району

У Тростянецькому районі Вінницької області під охороною держави розташовано 10 пам'яток архітектури і містобудування, з них 4 — національного значення. На території району розташовано 24 пам'ятки археології, 66 — історії, 2 — архітектури, 2 — культури. До пам'яток історії та архітектури відноситься центральна садиба та палац Сабанських, які збудовані в 1899 році в с. Верхівка з парком площею 20 га з рідкісних порід дерев. В с. Нова Ободівка відкрито пам'ятник всесвітньо відомому художнику, нашому земляку Олексі Новаківському. Вс. Четвертинівка працює музей-комплекс «Батозька битва». Шанувальникам поезії російського поета О. С. Пушкіна буде цікаво дізнатись, що по дорозі з Тульчина в Ободівку через Тростянець у гості до пана Сабанського в його геніальній голові народились чарівні рядки вірша, присвяченого не менш чарівній доньці пана Кароліні

«Я рожден, чтобы любить

И следовать за Вами …»

В населених пунктах району є 25 пам'ятників і меморіальних комплексів загиблим у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 років воїнам, Меморіал пам'яті в смт Тростянець зі стелами загиблим в роки Жовтневої революції, громадянської і Великої Вітчизняної війни, при виконанні інтернаціонального обов'язку, жертвам політичних репресій і голодоморів. Памятник Невідомому солдату в с. Верхівка зі стелами загиблим в роки Великої Вітчизняної війни. Пам'ятники жертвам голодомору є також в селах Ободівка, Олександрівка. В с. Цибулівка розташований меморіальний комплекс Пам'яті євреїв, депортованих фашистами з м. Сирета, що на Буковині, які загинули від рук гітлерівських загарбників в 1941 році в місцевому гетто.

Відділ освіти Тростянецької РДА

КУ «Тростянецький районний методичний кабінет»

Ободівська середня загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів

Історико-етнографічний конкурс "Вінниччина вишивана"  Роботу виконала: Дев’ятко Мирослава Сергіївна

Ободівська середня загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів

                                    село Ободівка, вул.. Котовського,1

Керівник: Дев’ятко Ольга Всеволодівна
учитель  історії

2014 рік

1.Історичні відомості про етнічний склад населення.

ТериторіяПоділля почала заселятися в  добуранньогопалеоліту.

З початку І тис. н. е. територіюПоділлязаселяютьранньослов’янські племена, які входили до складу антськогоплемінного союзу і займалисяорнимземлеробством.

     З утворенням на базі ранньослов’янських племен єдиної давньоруської держави — Київської Русі (IX— XV ст.) — до її складу на території сучасного Поділля увійшли племена уличів і тиверців.

У 1199 р. внаслідокоб’єднанняТеребовльського і Шумськогокнязівств вся територіясучасногоПоділляувійшла до Галицько-Волинськогокнязівства.

Післязагарбання краю ординськими племенами у 1246 р. Галицько-Волинськекнязівствозмушенебуловизнати свою залежністьвідЗолотоїОрди. Край булоподілено на округи, населенняяких платило величезнуданину. Спустошувалися села і міста, руйнувалисяфортеці. Цятрагічнасторінка в ІсторіїПоділля, як і всієїРусі, тривалапонад сто років.

Скориставшись з феодальноїраздробленостідавньоруських земель ,ослабленняїхвнаслідокординської навали, Поділлязахоплюютьлитовські і польськіфеодали.

    Наступ польських феодалів на українські землі посилився після Кревської унії, укладеної в 1385 р. між Польщею І Литвою. Внаслідок гострої боротьби між Польщею, литовським князівством і Угорщиною захоплені ними землі Західного Поділля оголошуються (1439) окремим Подільським воєводством з центром у Кам’янці-Подільському. До його складу увійшлитри повіти: Кам’янецький, Летичівський і Червоноградський. Щеранішепольсько-шляхетськіадміністративні порядки поширюються на територіюсучасноїТернопільщини, яка увійшла до складу Галицької і Львівської земель Руськоговоєводства. СхіднеПоділля (Брацлавщина) залишилосяпідвладоюлитовськихфеодалів. Тут сформувалися три повіти: Брацлавський, Вінницький і Звенигородський.

ПісляЛюблінської (1569) уніїземліБрацлавщинивідійшли до Польщі, внаслідокчогостворюєтьсяБрацлаваськевоєводство.

    У наступнідесятиріччяПоділлястає ареною безперервнихвійськовихсутичокжорстокоїборотьби за сферипанування. У 1672 р. 300-тисячне турецькевійськозахоплюєПодільськевоєводство. Проте в 1699 р.заКарловицьким трактатом ціземлізновувідійшли до Польщі. Неодноразово з рук в руки переходить Брацлавщина. У 1772 р. південнучастинусучасноїТернопільщинизахоплюєАвстрія.

Усіціподіївплинули на міграційніпроцеси. Після того як турки залишилиПоділля (1699), почалосяйогозаселенняпереважноукраїнцями, які приходили з територіїРуського (Галицького) та Волинськоговоєводств.

    У квітні 1793 р. земліБрацлавщини і Поділля у складіПравобережноїУкраїнибулиприєднані до Росії.

Складні соціально-економічні і політичні умови історичного розвитку Поділля зумовили особливості формування населення, спрямованість міграційних процесів, природний приріст і динаміку етнічного складу.

В першійполовині XVI ст. всюди на українських землях постійно жили вихідці зРосії.

З другої половини XVIII ст. ряд сіл Подільської губернії засновувався російськими старовірами, які переселялися з російських губерній, тікаючи від релігійних переслідувань.

  На Поділлі мешкала певна кількість росіян-чиновників, що служили в цивільній адміністрації, а також російських поміщиків, яким царський уряд надав значні маєтки, що раніше належали польській державі або польським поміщикам—учасникам національно-визвольної боротьби польського народу.

Після приєднання Правобережної України, особливо у зв’язку з розвитком капіталістичних відносин, чисельність росіян, перш за все серед міського населення, помітно збільшується.. Шляхетська Польща активно заселяла поляками українські та білоруські землі. Перша хвиля польської' міграції була пов'язана з загарбанням у XIV ст. Галицько-Волинськогокнязівства. Зсередини XVI ст. переселяються на захопленіземлівихідцізісхіднихпольськихвоєводств — Жешувського, Люблінського, Келецького, Краківського. Особливо інтенсивнозаселялосяУкраїнськеПоділля селянами і міськоюбіднотою з Люблінщини, починаючи з XVII ст.

    В XVII—XVIII ст., після Люблінської унії, збільшилася кількість польських переселенців з центральних районів Польщі, Мазовії і частково Мазурського Поозер’я. Польська колонізація продовжувалась у XIX ст., а також у період анексії західноукраїнських земель (1918—1939).

Євреї на всій території Поділля за чисельністю займали третє місце після українців та поляків. Євреїз’явилися на територіїсучасноїУкраїни, в тому числі наПоділлі, в епохуранньогофеодалізму. Вже в X—XIII ст.,зачасівКиївськоїРусі, існувалигромадислов'яномовнихєвреїв, так званихкенааним . В XVI—XVII ст. тут з’являютьсяпереселенці з Польщі - ашкеназї, тобтоєвропейськієвреї, якірозмовлялимовоюгерманськоїгрупиіндоєвропейськоїсім’ї (ідиш).

Здавна селились на Поділлі і вірмени, молдавани, чехи, цигани, німці.

. Так, автор «Топографического описання Подольской губернии 1805 года» Екстерзазначав: «Народ, населяющий Подольскую губернию,—из древних племен словянских Руссов, Сарматов и Поляк, между коими, особо по городам и всем местечкам имеется множество евреев, при реке ж Днестре в селениях Побережених много поселилося Волохов и Молдавиов, а в городах Каменеи и Могилев несколько Армян и Греков. Дворяне говорят по-польски. У простого же народа в поветах Балтском, Ольгопольском, Япольском, Гайсинском, Брацлавском, Винницком и Литинском произнесение речи украинское, малоросеийское, в прочих поветах смешанное с польским и мазурским. Евреи говорят испорченным немецким языком, а молдаване - молдавским».

Тому в вишиваних  візерунках Поділля можна побачити присутність елементів та кольорів, якіпритаманні  іншим національним спільнотам.

2.   Українська народна вишивка.

До наших днів дійшла українська народна вишивка лише ХУІІІ- початку ХІХ століття, насамперед тому, що сприймати її як витвір мистецтва  почали тільки у 80-90-х роках ХІХстоліття. Саме з того часу українською вишивкою починають цікавитися, збирати її в музеях  і приватних колекціях.           У процесі  історичного й культурного розвитку  в Україні в кожній місцевості утворилися характерні орнаментальні мотиви й композиції, колірна гама, специфічні техніки виконання. Дбайливо передавалися вони з покоління в покоління, майстри відшліфовували кращі досягнення своїх попередників, розвиваючи й удосконалюючи їх.

Вишивкоюзахоплювалися повсюди. Кожний район, навіть кожне село різнилися місцевою самобутністю.

В українських вишивках збереглася значна кількість геометричних орнаментальних мотивів, які мали в давнину магічний зміст. Вишивки були своєрідним оберегом від злих сил. Однак з часом втратилося їхнє первісне значення, вишивки стали тільки художнім оздобленням.

Технікою вишивки народні майстри відображають розмаїтість навколишнього життя, свої думки та почуття, красу рідної природи, яка завжди була джерелом творчої наснаги й у художніх образах лягала на полотно. Ось чому в орнаментальних мотивах, їхніх назвах проявляється образна спостережливість, поетичність народу. Вишивка – не тільки художнє оформлення речей, а й мистецтво оригінального бачення світу, відтвореного специфічними художніми засобами.

Це давнє і вічно молоде мистецтво. Секрет його молодості – в єднанні людини з природою, в умінні впродовж століть зберігати красу й дарувати радість.

В ансамблі жіночого народного одягу основна увага приділялася багатоорнаментованій сорочці. Подільські сорочки вирізняються не тільки різноманітністю крою, а й витонченістю й багатством декоративного оздоблення. Крій сорочки зумовлює місця розташування вишивки, її композицію. Декоративний акцент у жіночій сорочці зосереджено на рукаві, тій його частині, що зветься поликом. Рукав поділяється на три частини: верхню («поверхниця»), середню («найширший полик») та нижню («підопліччя»). Вишивка на поликах і верхній частині рукава застосовувалася дуже давно, це відгомін праслов'янської символіки, підкреслення сили і вправності руки. Обов'язкова наявність вишитих поликів на рукавах зафіксована на Поділлі в документах XVIII століття.( Додаток 2)

Чорний колір вишивки був домінантним. Іноді він поєднувався з темно-вишневим або ж до червоно-чорної гами додавали жовтий чи зелений. Побутує на Поділлі вишивка чорними й синіми нитками. На південному заході Поділля вишивка поліхромна. Особливо вміло вишивальниці використовували біле тло полотна, що стає повноправним елементом орнаменту.

На початку XX століття поширюється техніка вишивки хрестиком, застосовують квіткові орнаменти, до темних кольорів додаються яскравіші кольори — синій, фіолетовий, зелений.

У 30-ті—40-ві роки популярними стають орнаменти «жабки», «ланцюг», «кривеньке». Вишиті сорочки тут мають своєрідний чорно-фіалковий колорит. Основний малюнок створюється чорною, до нього додаються синя, фіолетова, вишнева барви.

Буденні сорочки прикрашалися легкою вишивкою навколо розрізу пазушки, на подолі, кінцях рукавів та в місцях з'єднання деталей крою. Вишивали «низзю», настилом, хрестиком, мережкою різнокольорових тонів, вовняними нитками. Декоративний акцент у жіночій сорочці сконцентровано на рукавах, вишивка яких має яскраво виражену тридільну композицію. Полики, або «опліччя», висотою 12—20 см обробляються з трьох боків каймою. Основу орнаментації складають дрібні геометричні елементи в поєднанні з геометризованими рослинними мотивами яскравих зелених, чорних, жовтих кольорів. Між  ними розміщені більш вузькі смуги «сухозлоті» або з кольорових ниток. Над поликом, у верхній частині рукава, вишивається смуга від 5 до 15 см шириною — «зморшка», або «морщенка». Її узор винятково геометричний і різниться від узору полика й нижньої частини рукава як за технікою, так і за композицією. Орнамент вишивається одноколірною ниткою — жовтою, світло-зеленою, іноді чорною або червоною. Мотиви — ромбоподібні, різноманітної конфігурації. Вишивка «зморшки» має багато спільного з вишивкою сорочок східних районів Поділля, які декоруються «кафасором», тобто легкою композицією, що вдало контрастує з насиченим поликом. Нижня частина рукавів завершується вертикальними смугами, в яких центральний «стовп» має форму розвинутої гілки зі стилізованим листям і квітами. Вузькі бокові «вілянки» складаються з дрібних, філігранної роботи мотивів, розташованих на деякій відстані один від одного або ж у вигляді гірлянди.

3. Вишивка Поділля та приклади основних видів вишивання.

Краєвид Поділля має неповторний сільський пейзаж, про який писала Леся Українка:

КрасоУкраїни, Подолля,

Розкинулось мило, недбало.

Подільськавишивка — одна з найбільшскладних і красивих в Україні. Бездоганніщодотехнікивиконання, високохудожнівишивкицієїобластізачаровують з першогопогляду.

Найкращі полотна ткали в чорноземних районахПоділля, де були особливо сприятливіумови для вирощуванняконопель. Лляне полотно м'яке, маєдрібнішуклітинку, сірувато-охристівідтінки, а конопляне — тугіше, зеленкувато-сірихвідтінків. В Українівідомоблизько 20 видів полотна. У XIX століттівишивалилляними, конопляними й вовняними нитками ручного виробництва. Нитки пряли з найкращевичесаних волокон льонучиконопель, пряли тоненько й рівно, щоб нитка вільнорухалась у вушціголки й легко стелилася на тканині. Потім нитки білили, фарбували, натирали воском або жиром. Нитки для вибілювання золили в діжках-«зільницях». У діжкискладали нитки, намотані в півмітки, пересипалипопеломізспалених дров і заливали окропом. Лугова вода поступововибілювала нитки, потімїхпрали й висушували на сонцічи наморозі. Такими нитками вишивали, часто комбінуючиізсірими, небіленими, щомализеленуватийвідтінок. Для фарбуваннявикористовували кору вільхи, дуба, ягодибузини, цибулиння. У південних районах СхідногоПоділля нитки для вишиваннязмочувалигарячою водою з розчином лугу, отриманоговідспаленоїсоломи гречки. В результаті нитки набувалисвітлоговохристогокольору, йогоназивали «пшеничним». Ізсередини XIX століття стали користуватисяпривознимибавовняними, вовняними, металевими, шовковими нитками, бісером.

КласичноютехнікоюПоділля є «низь» чорного й червоногокольорів, щолягаютьгустиминасиченимилініями. Цятехнікавиконується з вивороту й на лицьовомубоцімаєпротилежнийвиглядрозміщеннякольорів.

Різнізасобивиконання «низі» зумовилиїїназви: «паршива низь», «сліпа», «дрібненька», «цвіткова» тощо. Чорнийколірвишивкибувдомінантним. Інодівінпоєднувався з темно-вишневимабо ж до червоно-чорноїгами додавали жовтийчизелений. Побутує наПоділлівишивкачорними й синіминитками. На південномузаходіПоділлявишивкаполіхромна. Особливо вміловишивальницівикористовувалибілетло полотна, щостаєповноправнимелементом орнаменту.

У 20—30-х роках XX століттязначногопоширення в районах СхідногоПоділлянабуваєрослиннаорнаментація, улюбленоюстає проста й легка у виконаннітехнікахрестик, урізноманітнюється гама кольорів. Часто традиційнінизинковіорнаментивиконуютьсяхрестиком. При цьомущільнозашиваєтьсяосновнамаса орнаменту, білимзалишаєтьсятло полотна, яке слугуєформотворнимелементом узору. Виникаєсвоєріднийефектвисокогорельєфувишивки й білоїплощини узору, якийпоринає у глибину. Широко використовуютьмайстринірізноманітні мережки чорного, білого, синьогокольорів, а такожшвиповерхневогошиття: «штапівку», «стебнівку», які, мовпавутиння, з'єднують в однецілекомпозиціїорнаментів і вносятьдодатковийхудожнійефект. Особливо цікава мережка «шабак», щовиконуєтьсяяскравими, контрастнимикольорами: жовтими, зеленими, білими нитками, а такожунікальнізмережувальнішви «козацької мережки» в синіх, чорних, жовтих і червонихтонахНа початку XX століттязгадані мережки побутували й у Брацлавськомуповіті, а вишивка «зерновимвиводом», «виколом», «зерном» — в  Ольгопільському.Певнепоширеннямали й іншітехнікиажурноївишивки, щозвалися «різані» . У давнинуїхробили веретеном, а потімперейшли на вирізуванняножицями.

Оскількигеометричніорнаменти, виконані «низзю», завждикрупних форм ізщільнозашитимтлом, для їхполегшеннязастосовують у вишивці «кафасор» або «поверхницю». Орнаменти ж цієїтехнікивитримані в зелених, сірих, охристихбарвах. Вони створюютьвраженнялегкості, пунктирногомерехтінняспокійногокольору.

У вишивціпереважаютьгеометричнімотивискладнихсполучень. Композиційну основу вишивкиутворюютьскладніпоєднання й чергуваннярізноманітнихпростихфігур: простого ромба, ромба з подовженимисторонами, численнихваріантів ромба з гачками. Часто трапляютьсягребінцевіфігури. Ці «гребінчики» інодібуваютьнастількигусті, щозалишається одна незашита нитка тла для того, абиввесь узор не зливався. Доповненням до ромбоподібнихфігурвиступають «прямий» і «косий» хрестик, ламаналінія, різноманітнітрикутнички.

У подільськійвишивціулюбленітакімотивирослинних форм: «сосонка», «вівсик», «реп'яхи», «семиріг», «перерва», «купчаки», «соняшник», «головка», «горицвіт», «хмелики», «чорнобривці», «виноград»,«рута», «яблучка», «сливки»; поширенітваринніформи: «вуж», «в'юни», «короповалуска», «раки», «п'явки», «жабки», «ластівки», «голуби», «зозульки», «сови». Деякімотивинагадуютьпредметипобуту: «гребінці», «лемеші», «човни», «бесаги», «ланцюги».

Особливого поширення в орнаменті «низі» набув мотив «рож» у різнихваріантах: «рожа проста», «повна», «стовпчаста», «зірката», «купчаста», вирізняється мотив «баранячіроги» — «баранчики», «барани» та ін

Двобічний шов», або «штапівка» (Додаток 1, рис.1).                                                                                    Цей шов грунтується на шві «вперед голку», який є основниму народному вишиванні. Застосовуєтьсясамостійно і як елемент орнаментального вишивання з лічильноюгладдю.

Виконується за лічбою ниток основи й утоку «упередголку» без попередньогонанесення рисунка на тканину. Спочаткупрошивають контур рисунка. Зворотним ходом робочої нитки покриваютьпропущенімісця і пропускаютьпокриті, одночаснозаповнюючивнутрішнючастину рисунка

Поперечна «низь» (Додаток 1, рис.2,3,4).                                                                                                     Оригінальний шов, що має велике поширення в західних областях України, різновид «занизування». Виконується з вивороту вишивки, вертикально по ширині узору, переважно нитками чорного кольору. Білі проміжки тканини з лицьового боку додатково зашивають гладдю червоного, зеленого або жовтого кольорів. Якщо домінуючий колір вишивки, наприклад, червоний, проміжні вкраплення гладдю виконують чорними, синіми, зеленими, жовтими нитками.

Характерним для цього шва є те, що на голку набирають непарну кількість ниток тканини .

Залежно від величини стібка розрізняють «просту» й «замкову низь». Якщо стібок покриває більш як п'ять-сім ниток тканини, то на четвертій нитці обов'язково роблять так званий замок, тобто довгий стібок розділяють на два — перший стібок покриває з першої по четверту нитку включно , а другий — з четвертої до останньої . Виходить немовби перехрещення двох стібків на четвертій нитці.

«Поздовжня низь».

 Вишивають на зворотному боці майбутньої вишивки швом «уперед голку», набираючи на голку стільки ниток, скільки відповідає рисункові. Кожний ряд стібків прокладається від одного краю до другого через одну нитку тканини. Наприклад, перший ряд рисунка вишиваємо справа наліво, другий, відступивши одну нитку тканини вгору, прокладаємо вже зліва направо. «Поздовжня низь» повністю відповідає шву «занизування», тільки шиється на зворотному боці тканини. При цьому обов'язково голку необхідно вводити між нитками тканини.

Гладь «кафасор» поширена на Поділлі (Додаток 1, рис.5).

 Її вишивають вертикальними стовпчиками, які складаються з горизонтальних стібків . Весь рисунок виконують нитками одного кольору. Вишивши один вертикальний стовпчик через увесь узор, вишивають сусідній і т. д., доки не заповниться весь орнамент. Кожний стібок «кафасора» віддалений від іншого на одну або більше ниток (відповідно до рисунка).

Гладь «поверхниця» (Додаток 1, рис.6) .                                                                                                        Також поширена в західних областях України й цікава своїм виконанням. «Поверхницю» завжди використовують у поєднанні з іншими швами — «низзю», хрестиком. Вишивають нитками пастельних кольорів. Це досить красива, прозора вишивка .

«Переплетені мережки» (Додаток 1, рис.7) .                                                                                                        . Ця мережка характерна для західних областей України. Щоб виконати її, вільні нитки тканини стягують у тонкі стовпчики з трьох-чоти-рьох ниток, утворюючи мережку «подвійний прутик». Потім закріплюють товсту кручену нитку праворуч на середині мережки і схрещують по два стовпчики (рис. 7/1). Для цього на голку набирають два сусідніх стовпчики й рухом голки на себе знизу вгору другий стовпчик вивертають за перший (рис. 7/2). Нитку протягують.

Щоб мати «подвійну переплетену мережку», замість двох сусідніх стовпчиків переплітають чотири, причому попарно переплітають перший стовпчик з третім, а другий — з четвертим (рис. 8/1). Спочатку набирають на голку перший і третій стовпчики, а другий залишається під голкою. Попереднім способом переплітають стовпчики (рис. 8/2). Потім, відтягнувши протягнуту нитку проти руху вишивки, підхоплюють на голку другий і четвертий стовпчики (рис. 8/3) і тим самим рухом переплітають і цю пару. Протягують нитку, таким чином одержують складне красиве переплетення з чотирьох стовпчиків (рис. 8/4)

«Шабак» (Додаток 1, рис.9-10).

Це  мережка з настилом без прутика, виконана яскравими контрастними нитками. Край майбутньої мережки попередньо обшивають по висоті «качалочками». «Качалочка» — це стовпчик з паралельних стібків, виконаних через одну нитку тканини. Ширина — 3-5 ниток. Потім нитки, закріплені «качалочкою», підрізають і витягують на 2—3 см. Настил виконують ниткамирізного кольору.

Сходинки настилу в цій мережці вибирають довільно. Усі переходи робочої нитки ховають у настил. В міру виконання узору додатково підрізають і витягують нитки. Виконуючи всі операції послідовно, вишивають орнаментальну смугу

В Тростянецькому районі вишивки виділяються своїм колоритом  та орнаментами .

. За мотивами орнаменти вишивок переважають геометричні (абстрактні) та

рослинні.

Геометричні орнаменти досить прості: кружальця, трикутники, ромби, кривульки, лінії, хрести(прості та подвійні). Сьогодні на їх основі використовуються такі мотиви, як «баранячі роги»,«кучері», «гребінчики», «безконечники», «сосонки», «рожі».Візерунок «рожі» являє собою перехід від геометричного до рослинного орнаменту.

Одним із найпоширеніших орнаментів  в Тростянецькому районі  в минулому столітті є «виноград». Вишивали зазвичай не дуже яскравими нитками, серед кольорів міг домінувати коричневий.(Додаток  2)

В деяких вишивках переважає один колір – чорний з більшим чи меншим вкрапленням червоного, синього, жовтого чи зеленого.

У різних варіантах повторюються дві основні техніки – хрестик і гладь, а також декоративний шов «качалочка», який зберіг орнаментальні мотиви давньої вишивки ( додаток 2).